banner-mia2.gif

УДК 330.341.1:061.27:338.432

О.Г.ШПИКУЛЯК, д.е.н., с.н.с.,

ННЦ "Інститут аграрної економіки"НААН

 

Л.І.КУРИЛО, к.е.н., с.н.с.,

ННЦ "Інститут аграрної економіки" НААН

 

О.М. СУПРУН, к.е.н., доцент,

Харківський національний аграрний університет ім. В.В. Докучаєва

 

ІНСТИТУЦІЙНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЯК ДЕТЕРМІНАНТА ФОРМУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ МОДЕЛІ РОЗВИТКУ АГРАРНОЇ СФЕРИ

 

Питання, які розглядаються:

·      Розглянуто проблеми інституційного регулювання у формуванні інноваційної моделі розвитку аграрної сфери.

·      Визначено особливості розбудови інституціонального забезпечення інноваційної діяльності.

·      Окреслено концептуальні аспекти створення інституціональних умов і визначено причини невідповідності сфери розвитку інновацій вимогам перспективного розвитку аграрної галузі.

Ключові слова: інституції, інститути, інновації, модернізація, інноваційна модель регулювання, аграрна сфера.

 

Вопросы, которые рассматриваются:

·      Рассмотрены проблемы институционного регулирования при формировании инновационной модели развития аграрной сферы.

·      Определены особенности развития институционального  обеспечения инновационной деятельности.

·      Очертаны концептуальные аспекты создания институциональных условий и определены причины несоответствия сферы развития инноваций требованиям перспективного развития аграрной отрасли.

Ключевые слова: институции, институты, инновации, модернизация, инновационная модель регулирования, аграрная сфера.

 

Issues that are examined:

·       Issues of institutional regulation of innovative model of development formation in agrarian field are viewed.

·       Features of formation of institutional provision of innovative activity are determined.

·       Conceptual aspects of institutional conditions creation are outlined and reasons of disparity of development innovative field to requirements of perspective development of agrarian industry are determined.

Keywords: institutes, institutions, innovations, modernization, innovative model of regulation, agrarian field.

 

Постановка проблеми. Розвиток аграрної сфери економіки України характеризується національними інституціональними особливостями взаємодії економічних агентів, необхідністю організаційно-економічної модернізації та формування інноваційної моделі функціонування соціально-економічних взаємодій. Поряд з цим у системі розбудови державної політики управління економічним розвитком надважливу роль відіграє інституційне регулювання як детермінанта формування інституціонального середовища господарської і соціальної підсистем, а також їх конкурентоспроможності.

Формування конкурентоспроможності у розвитку економіки є беззаперечна умова ефективного функціонування суспільних формацій. Відправною точкою забезпечення реалізації потенціалу нації є інноваційна діяльність, а життєзабезпечуючим складником її розвитку – інституціональна система. Пропонований ракурс розгляду піднятої проблеми узгоджується з позиціями методології інституціоналізму, яка дає можливість пояснити сутність процесів еволюційних змін у транзитивних економіках зокрема. Саме тому вважаємо її примінимою як методологічний підхід до розгляду такого важливого аспекту організації функціонування аграрної сфери вітчизняної економіки як інноваційна діяльність, перш за усе у контексті формування інноваційної моделі розбудови господарських процесів.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Парадигма інституціоналізму знайшла відображення у працях А. Алчіана, Д. Белла, Дж. Б’юкенена, Т. Веблена, О. Вільямсона, В. Гамільтона, С. Архієреєва, В. Вольчика, Т. Гайдая, В. Гейця, А. Гриценка, Р. Капелюшнікова, С. Кірдіної, В. Радаєва, В. Тамбовцева, М. Туган-Барановського, А. Чухна, А. Шастітко, В. Якубенка та інші. Проте залишається чимало проблем теоретико-методологічного змісту, які потрібно вирішувати, питання інституціонального регулювання інноваційної діяльності не є виключенням.

Аграрний аспект інституціоналізму і зокрема прямо чи опосередковано проблему інноваційної діяльності висвітлено у дослідження вітчизняних науковців В. Андрійчука, С. Кваші, І. Кириленка, Ю. Коваленка, О. Крисального, М. Корецького, М. Кропивка, М. Латиніна, Ю. Лопатинського, П. Макаренка, М. Маліка, О. Мороз, Т. Осташко, П. Саблука, О. Шпичака, В. Юрчишина, С. Володіна та інші. Однак, незважаючи на значні теоретико-методологічні напрацювання проблема потребує більш ґрунтовного розкриття у теоретичному, методологічному, практичному та організаційному плані.

Дослідження інституціональних проблем розвитку інноваційної діяльності в аграрній сфері фокусують увагу на  цілій гамі питань, виділення яких забезпечує раціоналізацію поступу в напрямі побудови інноваційної моделі функціонування галузі.

Метою статті є обґрунтування теоретико-методологічних і практичних аспектів інституційного регулювання інноваційної діяльності, окреслення інституціональних засад формування інноваційної моделі розвитку аграрної сфери економіки в Україні.

Виклад основного матеріалу. Методологічну основу інституціональної теорії становлять дві різнопланові категорії – "інституція" й "інститут", які є невід’ємними, взаємозалежними атрибутами економіки. У вітчизняній науковій літературі наведені терміни здебільшого вживаються синонімічно, але на наше переконання, і про це свідчать першоджерела – це зовсім не так.

Концепція інституціоналізму ґрунтується на постулатах теорії еволюції природи Ч. Дарвіна, принципах взаємозв’язку і взаємозумовленості всіх суспільних відносин, у тому числі економічних і соціально-економічних, які вперше застосував основоположник інституціоналізму Т. Веблен. Таким чином, інституціональна парадигма в економічній теорії почала формуватися як науковий напрям у кінці ХІХ – на початку ХХ століття, на стику соціології, права, економіки, соціології, психології і навіть філософії. Фундаментальним принципом цього напряму є твердження, що важливою, системоутворюючою складовою економіки є інститути у формі структур, порядку, що приймає форму закону або установи, а також інституції – "правила гри", звичаї, порядок, традиції, які спільно консолідують обмеження і стимули суспільного буття. Інституції та інститути формують предметне поле досліджень даної проблематики на макро- і  мікрорівні, визначають вибір підходів до емпіричної оцінки правил гри в економіці, суспільстві за певної системи організації, традицій, норм та правил. Інституціоналізм є швидкозростаючим за значимістю і динамікою поширення в наукових колах напрямом наукової думки, який пропонується як методологічна база досліджень у багатьох галузях наукового пошуку. Успіх такого масштабу слід пов’язувати із універсальністю застосування базових категорій ("інституція" та "інститут") до широкого кола суспільно-економічних явищ [13].

Як показують дослідження, інституціональний напрям у вітчизняній економічній теорії і практиці ринкових взаємодій, поки що займає незначне місце, оскільки вважається, що інституціональна теорія неспроможна пояснити явища трансформаційних перетворень національного масштабу. Але, на наше глибоке переконання, це не зовсім вірна позиція, адже еволюціоністський підхід інституціональної економічної методології до оцінки перетворень потрібно вважати чи не єдиним напрямом досліджень, який здатний окреслити усю глибину проблеми. Роблячи такий висновок, ми виходимо з того, що існуюча багатофакторність економічних взаємодій важко піддається аналізу виключно методами економічної науки, тут потрібний синтез методів різних наук, що пропонує інституціоналізм. Методологія інституціонального аналізу багатогранна, але базовими методами її наукового пошуку є історичний, порівняльний аналіз, аналітичного моделювання з використанням емпіричного підходу (особливо в економіці). А щодо деяких неоднозначних трактувань інституціоналістами суспільних явищ, то причиною цього, на нашу думку, є міждисциплінарний, синтетичний підхід до визначення предмету досліджень, але це скоріше благо, ніж недолік [6]. Таким чином, тенденції розвитку сучасних економічних систем, які сформували стійке інституціональне середовище утвердження інноваційної моделі соціально-господарського поступу вказують на надважливість  інституцій та інститутів, як економіки загалом, так і її галузей зокрема.

Концепція інституціоналізму завдяки своїй міждисциплінарності дозволяє теоретично й методологічно обґрунтувати вплив існуючих "правил гри" в економіці, у регуляторному механізмі на формування параметрів суспільно-господарської результативності. В нашому конкретному випадку стоїть завдання окреслити інституціональне середовище та вплив його складових на формування інноваційної моделі розвитку аграрної сфери. Саме інституціональна методологія окрім загальноприйнятих методів дозволяє застосувати еволюційний підхід. Така постановка питання зумовлена тим, що лише перехід на інноваційну модель розвитку є фундаментом забезпечення  конкурентоспроможності в глобальному середовищі. Це аксіома підтверджена часом і практикою функціонування сучасних господарських систем.

Перш ніж перейти до розкриття проблеми більш предметно вважаємо за необхідне визначити основні теоретичні концепції сутнісних характеристик базових для піднятого питання категорій і понять, це зокрема: інституції та інститути, інституціоналізм, інновації, інноваційна модель, модернізація, адже вони становлять методологічну основу наукового пошуку.

Відомо, що в основі суспільного прогресу лежать інновації як детермінанта конкурентності, новизни, які у даному конкретному випадку виступають базою, фундаментом науково-технічного прогресу, який є можливим лише за умови створення сприятливого клімату у системі "наука – підприємництво – держава".

З історії економічної думки відомо, що один з перших, хто усвідомив і обґрунтував методологічні аспекти ролі інновацій був Й. Шумпетер, справедливо пов’язавши їх із підприємництвом, зазначивши, що йому (підприємництву) притаманна інноваційність. Після чого наука і практика сформували цілу систему підходів, визначень, але все зводиться до того, що: інновація – це нове знання, отримане у результаті науково-технічної діяльності, творчої праці, яке набувши форму інтелектуального продукту приймає участь у ринковому обміні; інноваційне забезпечення – це система організаційно-управлінських заходів здійснюваних учасниками соціально-економічної системи з метою сприяння активізації процесів створення-упровадження продуктів інтелектуальної діяльності у практику господарювання; інноваційна діяльність – це використання результатів науково-технічної діяльності для створення якісно нового конкурентного продукту інтелектуальної праці з метою запровадження його в ринковий обмін. Усі зазначені складові механізму інноваційного забезпечення розвитку в ідеалі повинні забезпечувати безперервність інноваційного процесу, формуючи стимуляційні інституціональні умови створення нової продукції, нових технологій, нових ринків, нових методів управління, нових організаційних структур, нових процесів виробництва, освоєння нових методів управління.

Разом з цим інновація – це перш за все процес, який на думку У. Лацоника є трансформація затрат у випуск з метою генерування продукції, яка характеризується більш високою якістю і більш низькими витратами ніж раніше, виступаючи при цьому рушійною силою розвитку економіки [8]. Як зазначає Т.В. Ігнатова, інновації з’являються спонтанно або цілеспрямовано в різних сферах життєдіяльності суспільства і за П. Друкером – це зміни, які створюють новий вимір діяльності, призводять до підвищення ефективності, продуктивності, якості, конкурентоспроможності [5]. Інновація, на переконання О.Ю. Мамедова, має економічне походження, тому це не просто технічний винахід, доступний здоровому глузду, а винахід системної якості, який для свого впровадження вимагає зміни не лише технології виробництва, але й принципів його економічної організації [10]. В.Ж. Келм, А.П. Михайлов, В.А. Шведовський, стверджують, що інновація (нововведення) – поняття, яке вказує на те, що  в суспільство вноситься дещо нове, спонукальне до руху вперед гасло [7]. Таким чином розуміння сутності інновації формується навколо усього нового в життєдіяльності людини, що здатне забезпечити приріст благ і поступальний розвиток. А реалізація цього можлива лише за умови всебічної інтелектуалізації суспільних відносин, стимулювання підприємницької активності й підтримки наукових ініціатив. "Інновація – запровадження нового або значно удосконаленого продукту (товару або послуги), процесу, нового метода маркетингу або нового організаційного метода в практику бізнесу, організації робочих місць або зовнішніх зв’язків" [12]. Таким чином інновація як головна результативна ознака функціонування механізму інноваційного забезпечення розвитку економічних систем є продукт економіки знань, тобто відносин введення в економічний оборот людського та інтелектуального капіталу. Обидва ці капітали, функціонуючи у певних інституціональних умовах, продукують нові знання як головне джерело інновацій, замикаючи на собі головні детермінуючі аспекти інноваційної діяльності, у процесі модернізації економічних систем.

Ми погоджуємося з переконаннями О.Ю. Мамедова у тому, що модернізація – це прискорений розвиток країни, "погоджений" виключно зверху і ніяка "невидима рука ринку" неспроможна реалізувати модернізацію, яка у свою чергу: проводиться в окремих секторах економіки, які стають "локомотивами" прогресу; завжди зачіпає чиїсь інтереси посилюючи протиріччя між класами і соціальними групами [9]. В організації здійснення модернізаційних перетворень активну участь бере держава через механізми перерозподілу ресурсів і створення необхідного інституціонального середовища. "Модернізація в економіці означає посилення економічної свободи господарських суб’єктів, і – більш нічого! А це на практиці тільки одне – зменшення ролі держави в економіці, витіснення її з сфер економіки, у яких господарем повинен бути підприємець" [9].

Перш ніж сподіватися на формування інноваційної моделі аграрної сфери економіки, цей процес необхідно оформити інституційно як на рівні усвідомлення такої необхідності усіма причетними до нього, а також соціуму, сформувавши необхідну інституційно-правову базу й механізми дотримання необхідних "правил гри". Правова база сформована, але механізми контролю за дотриманням законодавства в системі інноваційної діяльності малоефективні з різних причин, головною вважаємо відсутність відповідних базових традицій інноваційності.

Проблема інституційного регулювання інноваційного розвитку аграрної сфери проявляється у фінансових, інфраструктурних, інвестиційних параметрах підтримки державою цього процесу, вона є мінімальною, безсистемною і накладає свій негативний відбиток на результати розвитку галузі, конкурентоспроможність, яка до речі в наших умовах має екстенсивну природу.

Інституціональне середовище є надскладною системою, адже охоплює різновекторні, різноаспектні чинники й фактори, які у свою чергу детерміновані суспільством і конкретними особистостями, економічними агентами. Держава у цьому випадку є загальноекономічним інститутом, який по-суті визначальний, адже за його "вказівкою" відбувається інституційне регулювання, у даному конкретному випадку інноваційної діяльності. Проте в основі зазначеного процесу національні особливості, усталені традиції, які змінюються у досить тривалому періоді і навіть після зміни інституціональної моделі розвитку суспільства зберігають вплив на нього, що ми зараз і спостерігаємо, особливо в аграрному секторі. Тому існуючі проблеми формування інноваційної моделі галузі, інституціональні за природою, а їх вирішення залежатиме від якості модернізації інститутів, рівня диверсифікації державних і ринкових механізмів. Тому й важливо звернути увагу на взаємодії економічних агентів, суспільних інститутів і держави через регулювання економіки, що "… реалізується шляхом зацікавлення приватних фірм у вирішенні таких завдань ..., як розвиток наукових досліджень і впровадження їх результатів, розвиток і модернізація інфраструктури економіки, стимулювання експорту товарів і послуг, ефективне залучення капіталу, нагромадження знань і досвіду тощо" [4]. В інноваційній сфері узгодження зазначених позицій сьогодні є найбільш проблемним, адже втрачено динаміку позитивних змін у формуванні, накопиченні і якісно-прогресивному накопиченні інтелектуального капіталу – головного продуцента інновацій. Державна політика у сфері регулювання середовища формування-упровадження аграрних інновацій є особливо неприйнятною, адже не сприяє перспективному розвитку науки. Достатньо навести лише окремі фінансові, кадрові, вікові аспекти розгляду проблеми (табл. 1) і це дозволить підтвердити існування інституціональної невизначеності, невідповідності політики вимогам сьогодення. Галузь втрачає інтелектуальний капітал і все більш залежить від "другосортних" інновацій постіндустріальних країн, бо передові не по кишені.

Таблиця 1

Розвиток науки та трансформації її потенціалу

Показники

2005

2008

2009

Кількість організацій, які виконують наукові дослідження й розробки

1510

1378

1340

в т. ч

НААН

127

117

116

Міністерства аграрної політики та  продовольства України

93

90

87

Чисельність науковців, осіб

105512

94138

92403

в т.ч. у

НААН

9192

8890

8839

Міністерства аграрної політики та продовольства України

2270

2068

1893

Обсяг виконаних наукових та науково-технічних робіт, всього, у фактичних цінах, млн. грн.

4818,6

8538,9

8653,7

з них

фундаментальні дослідження

902,2

1927,4

1916,6

прикладні дослідження

708,8

1545,7

1412,0

розробки

2406,9

4088,2

4215,9

науково-технічні послуги

800,7

977,7

1109,2

в т. ч. у

НААН

243,4

469,9

463,7

з них

фундаментальні дослідження

116,1

211,6

217,8

прикладні дослідження

72,0

171,5

175,1

розробки

16,0

31,2

20,3

науково-технічні послуги

39,3

55,5

50,4

у Міністерстві  аграрної політики та продовольства України

74,2

146,9

121,6

з них

фундаментальні дослідження

8,0

9,0

10,2

прикладні дослідження

31,0

75,9

55,8

розробки

20,9

46,9

39,5

науково-технічні послуги

14,3

15,1

16,1

Джерело: Складено за статистичними збірниками "Наукова та інноваційна діяльність в Україні" 2006, 2009 роки.

 

Усе це негативно впливає на галузеву конкурентоспроможність, адже існування дефіциту фінансових ресурсів, недофінансування бюджетних програм розвитку наукових досліджень по-суті означає відсутність передумов для здійснення організаційно-економічної і особливо техніко-технологічної модернізації в агросфері. Адже інституціональні складові процесу побудови інноваційної моделі до яких слід віднести створення: сприятливого ринково-конкурентного середовища; виробничої, маркетингової, науково-інноваційної та іншої інфраструктури; мотиваційного поля активізації кредитування галузі; системи ефективної бюджетної підтримки тощо, в аграрній галузі загалом деструктивні. Їх стан сьогодні дозволяє лише мати сільське господарство, яке неспроможне продукувати високу додану вартість, бо зберігає характер сировинного експортера зокрема, неспроможне до інновацій. Відсутність можливостей залучати сучасні технології і примножувати високопродуктивний інтелектуальний капітал – це шлях до деградації, а у кращому випадку – "тупцювання" на місці. Беззаперечним є факт, що лише високоінтелектуалізоване суспільство є конкурентним у сучасному світі, тому економіка знань головний пріоритет.

Разом з тим в межах конкретної галузі чи сфери, у нашому конкретному випадку це аграрний сектор, при формуванні інституціонального середовища, в тому числі інноваційної діяльності, необхідно враховувати характеристики усього циклу інституційної динаміки. Проблема в тому, що інститути минулого визначають майбутнє і змінюються лише у довгостроковому періоді, а імпорт інститутів  не завжди дає позитивний ефект. Яскравим прикладом цього може послугувати ситуація із формуванням інститутів аграрного ринку, окремі з яких запозичені й не пройшли успішної інституціоналізації. Наприклад, інститут приватної власності, конкуренції, тривалий період української аграрної дійсності були фактично поза законом, тому їх закріплення відбувається із значними інституціональними ризиками. Повертаючись до висвітлення аспектів імпорту інститутів приведемо думку російського дослідника інституціональних трансформацій Р. Грінберга, який вірно зазначає: "… механічне запозичення норм і законів, що склалися в іншому культурному середовищі, на іншому ґрунті, може бути не тільки неефективним, а й небезпечним з точки зору соціальної стабільності" [3]. Проте все ж таки відбувається формування класу підприємців-інноваторів, хоча й з відповідними штучними обмеженнями, як головної детермінуючої сили інституціональної модернізації суспільства та побудови інноваційної моделі розвитку аграрної галузі зокрема. Хоча явища монополізму ще досить сильні, особливо у сфері формування науково-технічного й інтелектуального потенціалу, де держава зберігає цілковитий контроль завдяки збереженню відповідної інституціональної динаміки, конкуренція на ринках інтелектуальних продуктів посилюється. Ситуація зокрема в аграрній науці така, що посилення її ролі у створенні інноваційної моделі розвитку галузі, поки що неможливе без раціонального поєднання інститутів ринку й держави. В зазначеному контексті викладу матеріалу вважаємо за доцільне погодитися з думкою того ж Р. Грінберга, який зазначає, що "…головна вимога нинішнього дня – припинити руйнацію людського потенціалу і створити умови для його відродження та всебічного розвитку, маючи на увазі кваліфікаційно-освітні характеристики держави, її культурний рівень, реальний доступ до ефективної охорони здоров’я та достатнього соціального забезпечення. Наука має значення!" [3]. Інакше кажучи у побудові інноваційної моделі вирішальну роль відіграє наука, яку держава повинна всебічно підтримувати, зреалізовуючи таким чином головний суспільний інтерес – зростання добробуту на засадах інноваційності. Проте, для того щоб започаткувати реальну, а не ідейну, інституціональну модернізацію аграрної галузі, зокрема у контексті розбудови інноваційної моделі, необхідно забезпечити формування дієвих інститутів держави й ринку. Мають бути створені єдині, зрозумілі, прозорі "правила гри" за якими повинна грати у тому числі й держава, всебічно підтримуючи конструктиви у розбудові конкурентоспроможного аграрного виробництва.

У формуванні дієвого механізму і здійсненні інституційного регулювання у сфері створення-упровадження інновацій, слід керуватися переконанням про те, що "в економічній площині суспільство прийдешніх часів спрямоване на виробництво і споживання інформаційних товарів та послуг. Воно спиратиметься на використання наукомістких високотехнологічних засобів виробництва та розвитку соціальних мережених структур, залучених до процесів прийняття рішень" [11]. Тому побудова інноваційної моделі – єдиний шлях, який забезпечить конкурентність і поступальний розвиток аграрної галузі зокрема, а головне – відхід від сировинного, екстенсивного розвитку. Хотілося б сказати, що окремі ситуативні успіхи у вітчизняній аграрній галузі пов’язані головним чином зі сприятливою світовою кон’юнктурою ринків, а також природними факторами, які детермінували зростання урожайності, але це ні в якому разі не результат інноваційності. Потрібні ефективні структурні реформи й визначення державою своєї місії щодо участі у розвитку галузі.

Пристальну увагу необхідно звернути на формування інституціональних умов й конструювання дієвого інституційного регулювання розвитку аграрної науки як фундаментальної, так і прикладної. Адже накопичення й поширення знань – аксіоматичний шлях до успіху, який слід розпочати із розбудови ринкових інститутів інноваційної діяльності (дослідницькі центри, технопарки і наукові парки, венчурні фірми тощо), а також цілісної державної політики щодо їх підтримки. На галузевому рівні ми сьогодні маємо безліч проблем. Візьмемо тільки функціонування системи наукового забезпечення розвитку агропромислового виробництва під егідою Міністерства аграрної політики та продовольства України і Національної академії аграрних наук України через створення розгалуженої структури Центрів наукового забезпечення АПВ в областях (табл. 2), які фактично дисфункціональні через інституціональну невизначеність, а також невідповідність матеріально-технічної, кадрової бази запитам ринку. Тому їх інноваційна  функція зведена до нуля і ніякого обміну знаннями між центром та регіонами не відбувається. Запроваджений механізм (Наказ Міністерства аграрної політики України і Української академії аграрних наук від 13 липня 2007 року № 496/69 "Про систему наукового забезпечення агропромислового виробництва АР Крим та областей України") не діє, бо носить характер насаджування зверху й неспроможний стимулювати виконавців.

Таблиця 2

Науково-інноваційна активність центрів наукового забезпечення
 АПВ за 2006-2010 рр. та 2010 р
.

Центри наукового

забезпечення АПВ

АР Крим і областей

Апробовано розробок наукових установ НААН,

2006-2010/2010

Кількість агро формувань, в яких здійснювалось впровадження інновацій,

2006-2010/2010

Кількість укладених договорів,

2006-2010/2010

 

АР Крим

112/54

52/23

86/23

Вінницький

114/47

63/57

85/37

Волинський

64/16

43/14

143/18

Дніпропетровський

120/41

51/36

151/40

Донецький

61/38

56/36

210/36

Житомирський

44/34

26/26

155/26

Закарпатський

38/38

28/28

28/28

Запорізький

56/41

102/83

220/96

Івано-Франківський

71/35

15/12

72/35

Київський

245/96

168/80

264/87

Кіровоградський

27/25

62/30

175/30

Луганський

52/16

72/22

21/4

Львівський

124/42

15/22

145/49

Миколаївський

20/10

8\8

19/19

Одеський

36/12

85/58

113/12

Полтавський

65/20

45/27

361/76

Рівненський

51/6

59/21

284/66

Сумський

104/39

40/14

444/84

Тернопільський

118/28

132/78

76/8

Харківський

240/104

590/297

956/543

Херсонський

104/62

54/8

125/11

Хмельницький

36/13

15/4

134/24

Черкаський

166/40

367/59

81/15

Чернівецький

128/31

88/17

160/26

Чернігівський

53/9

27/27

95/27

Всього

2244/897

2263/1087

4603/1420

Джерело: Звіт про діяльність Національної академії аграрних наук України за 2006-2010роки  та 2010 рік.

 

Аналіз функціональності зокрема економічних підрозділів цих установ з погляду на їх кадровий потенціал зокрема свідчить про об’єктивну їхню неспроможність виконувати задекларовані нормативними актами функції  здійснення інноваційної діяльності. Проте лише відтворення на основі упровадження інновацій є прогресивним, таким що забезпечує продуктивність економічної системи, тому науково-технічні нововведення в аграрній сфері детермінують (визначають) можливості організаційно-економічного, суспільно-господарського конструктивну у формуванні галузевої конкурентоспроможності. Відомо, що інновації – це прийняті до використання новітні управлінські рішення, техніко-технологічні зміни, ресурси, методи й способи організації виробничо-трудового процесу, програмні продукти тощо. Тому економіка знань набуває системоутворювального значення, а держава повинна всебічно сприяти її розвитку в усіх сегментах господарського буття. Тоді будуть  передумови для створення інновацій і їх трансферу в аграрне виробництво зокрема з майбутнім підвищенням організаційно-економічного ефекту.

Система інституціонального регулювання вважатиметься такою, що забезпечить ефективність наукового сектора, якщо сформувати: а) дієву систему комунікацій й інформаційного забезпечення учасників інноваційного процесу; б) комплекс інституційних структур, які дозволяють упорядкувати (організувати) й територіально сконцентрувати всі суміжні з інноваціями процеси; в) правове середовище, яке захищає інтереси суб’єктів інноваційної діяльності; г) механізм, що дозволяє державі стимулювати інновації і регулювати структурні характеристики інноваційного процесу [1]. Зазначені інститути складають основу інституціонального середовища взаємодій агентів – учасників інноваційного процесу урівноважуючи їхні інтереси й стимулюючи інноваційну активність.

Висновки. Вважаємо, що ні вітчизняним аграрним підприємствам, ні інститутам, які продукують знання в галузі, не притаманна інноваційність (орієнтація виключно на розробку й упровадження інновацій), адже відсутні стимули матеріального змісту. Особливо "принизливою" є заробітна плата сучасного вітчизняного науковця, яка за своїм розміром сприяє виключно деградації кадрового потенціалу аграрної науки зокрема.

В системі інституціонального регулювання важливого значення набуває проблема формування дієспроможного інституту інтелектуальної власності. Така інтерпретація питання сформована нами виходячи з загальноприйнятого переконання про те, що "власність створює стимули, які сприяють господарській співпраці й економічному росту, визначають моделі економічної поведінки, які дозволяють використовувати переваги децентралізованого, спонтанного ринкового обміну" [2]. Вважаємо, що побудова інноваційної моделі розвитку аграрної сфери економіки уособлює перш за усе модернізацію організаційно-економічних відносин, створюючи передумови для економічного зростання й конкурентоспроможності.

Наслідком модернізації повинно стати економічне зростання і перехід на інноваційну модель розвитку, інакше будь-які дії у цьому напрямі будуть марними. В аграрному секторі економіки наслідком модернізації слід вбачати техніко-технологічне оновлення, дерегуляцію ринкового обміну, інтенсифікацію виробництва і посилення природозберігаючих заходів. Головну увагу модернізаційних впливів необхідно зосередити на інститутах, а також інноваціях, інтелекті, інфраструктурі, інвестиціях, як головних рушіях структурної політики. Інституційне регулювання загалом і зокрема є головним детермінуючим фактором побудови інноваційної моделі в аграрній сфері, тому вирішення проблеми, яку ми окреслили лише концептуально, безперечно на часі.

 

Список використаних джерел

1. Білозубенко В.С. Роль національної інноваційної системи у підтриманні інноваційної активності / В.С. Білозубенко // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vdnuet/econ/2009_4/3.pdf.

2. Вольчик В.В. Институт собственности: современные тенденции и парадоксы эволюции / В.В. Вольчик // Наукові праці ДонНТУ. Серія: економічна. Випуск 38-2, 2010. – С. 18-25.

3. Грінберг Р. Інституційні уроки ринкових трансформацій / Р. Грінберг // Економіка України. – 2011. - № 1. – С. 27-37.

4. Єфименко Т. Інституційне регулювання економічного розвитку / Т. Єфименко // Економіка України. – 2011. - № 1. - С. 16-26.

5. Игнатова Т.В. Коммерциализация инновационной деятельности как объект государственной поддержки в России / Т.В. Игнатова // Экономический вестник Ростовского государственного университета. - 2007. – Том 5. - № 2. – С. 35-43.

6. Інноваційна діяльність в аграрній сфері: інституціональний аспект: [монографія] / Саблук П.Т., Шпикуляк О.Г., Курило Л.І. та ін. – К.: ННЦ ІАЕ, 2010. – 706 с.

7. Келм В.Ж. О пределах инновационных заимствований / В.Ж. Келм, А.П. Михайлов, В.А. Шведовский // Социология: НМ. - 2001. – № 13. – С. 114-122.

8. Лацоник У. Теория инновационного предприятия / У. Лацоник // Экономический вестник Ростовского государственного университета. - 2006. – Том 4. – С. 7-32.

9. Мамедов О.Ю. Модернизация – девиантная модель экономического роста? / О.Ю. Мамедов // Экономический вестник Ростовского государственного университета. - 2010. – Том 8. - № 1. – С. 5-12.

10. Мамедов О.Ю. Тайна инновационной экономики – в ее инновационной организации! / О.Ю. Мамедов // TERRA ECONOMICUS (Экономический вестник Ростовского государственного университета). - 2008. – Том 7. - № 2. – С. 5-8.

11. Савчук В. Економічні грані інформаційного суспільства (Рецензія на книгу: Социально-экономические проблемы информационного общества. Под ред. Л.Г. Мельника, М.В. Брюханова. Вып. 2. Суммы "Университетская книга", 2010, 896 с.) // Економіка України. – 2011. - № 4. – С. 89-90.

12.  Френц М. Открытость и закрытость инновации: сравнительный анализ национальных практик / М. Френц, Р. Люмберт // Форсайт. - 2008. – № 3(7). – С. 16-31.

13. Шпикуляк О.Г. Інституції у розвитку та регулюванні аграрного ринку: [монографія] / Шпикуляк О.Г. – К.: ННЦ ІАЕ, 2010. – 396 с.