banner-mia2.gif

УДК 658.14

І.П. ХОМИН,

ст. викладач, кафедра фінансів,

Тернопільський національний економічний університет

 

 

NON-STOP[1]IN EUROPE АБО ЕКОНОМІЧНА НАЇВНІСТЬ І ПРАГМАТИКА ЩОДО ФОРМУВАННЯ ЦІН НА РИНКУ АГРАРНОЇ ПРОДУКЦІЇ

 

Питання, які розглядаються:

·      У статті висвітлюються міркування щодо шляхів вирішення проблеми формування цін на ринку аграрної продукції в умовах вибору напрямів розвитку її подальшого експорту.

·      Розглядаються взаємовиключні точки зору різних авторів, дотичні до цієї проблеми.

Ключові слова: ціни, аграрний сектор, експорт, імпорт, конкурентоспроможність продукції.

 

Вопросы, которые рассматриваются:

·      В статье освещаются соображения о путях решения проблемы формирования цен на рынке аграрной продукции в условиях выбора направлений развития дальнейшего экспорта.

·      Рассматриваются взаимоисключающие точки зрения разных авторов, касательные к этой проблеме.

Ключевые слова: цены, аграрный сектор, экспорт, импорт, конкурентоспособность продукции.

 

Issues that are examined:

·      The article elucidates consideration of ways to solve problems of formation of market prices of agricultural products in conditions of a choice a directions of development of its further exportation.

·      Considered mutually exclusive in terms of different authors involved in this problem.

Keywords: prices, the agricultural sector, exports, imports, product competitiveness.

 

"Є брехня, є велика брехня, але є і статистика".

Томас Джеферсон, президент США

 

Постановка проблеми. Англійське словосполучення, винесене у заголовок статті, на наш погляд, є ключовим для означення проблеми векторного спрямування інтеграції української економіки.

Проте, зважаючи на невисоку конкурентоздатність вітчизняної аграрної продукції на зовнішніх ринках насамперед із-за її високої собівартості, зумовленої кратним відставанням продуктивності ріллі та тварин від середньоєвропейських показників, багато хто вважає такий підхід виправданим.

Таким чином, існує проблема, вирішення якої далі відкладати не можна, отже дослідження всіх за і проти має вагоме наукове і практичне значення.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Публікації стосовно теми вступу України в зону вільної торгівлі з Євросоюзом чи Митний союз з Росією і Казахстаном цілком вписуються у висновок Й.-А. Шумпетера: "Аналітична робота починається з бачення, а воно ідеологічне майже за визначенням. Якщо є який-небудь мотив, що спонукає нас бачити факти так, а не інакше, то можна не сумніватись, що ми побачимо їх так, як нам хочеться. Чим простодушніше і наївніше наше бачення, тим більше небезпек нас підстерігають у спробі отримати з нього універсальні висновки. До речі, той, хто ненавидить свою суспільну систему, зовсім не обов’язково створить більш суб’єктивний її образ, ніж той, хто її любить. Ненависть не менш сліпа, ніж любов" [11, 143].

Зокрема, з одного боку є позиція низки вчених, які зазначають: "Природні умови України надають їй можливість посісти одне з провідних місць у Європі та світі за виробництвом багатьох видів промислової продукції та широкого спектра якісних продовольчих товарів" [6, 8].

На противагу їм, інша група авторів указує: "Передчасна й незбалансована політика відкритості та лібералізації принесла вигоду лише західним країнам: співвідношення багатства країн " золотого мільярда" до багатства найбідніших країн на душу населення склало 80:1" [8, 19]. А дехто взагалі стверджує, що "національно свідомі" політики… поставили країну на грань тотальної продовольчої залежності від транснаціональних корпорацій і тепер Захід буде вирішувати, годувати чи не годувати Україну. Після втягування країни у СОТ і здачі… продовольчого сектору економіки ТНК в який завгодно момент можуть влаштувати в нас дефіцит чи блокаду будь-якої групи товарів" [10, 6].

Постановка завдання. З огляду на це вважаємо за необхідне підкреслити: розглядаючи будь-яку точку зору стосовно участі (чи неучасті) України в міжнародній торгівлі аграрною продукцією треба, на нашу думку, виходити з об’єктивних тенденцій світового розвитку та потенційних можливостей вітчизняної економіки загалом, і вітчизняного аграрного сектору – зокрема. Адже не можна скидати з рахунку того, що міжнародна торгівля, стрімко розвиваючись (приміром, упродовж 1970-2007 років світовий експорт товарів зріс більш ніж у сорок разів [12]), усе більше втягує у свою орбіту економіку України, і зупинити цей процес неможливо. Досить зазначити, що за 2000-2008[2] роки експорт товарів в Україні зріс у 4,6 разу. Правда, при цьому ще вищими темпами зростав імпорт – у 6,1 разу [9, 436-437].

Разом з тим, продукція аграрного сектору та – особливо – вироблене з неї продовольство, займає у товарній структурі експорту невідповідну щодо потенційних можливостей України частку: приміром, продукція харчової промисловості становила у 2009 році всього 5,3 відсотка, а живі тварини та продукція тваринництва й рослинного походження – 14,2 відсотка [9, 135].

Таким чином, завданням статті визначено обґрунтування стратегічних кроків як щодо формування товарної структури експорту, так і його векторної спрямованості, у першу чергу стосовно аграрної продукції та виробленого з неї продовольства, що можливе за умови здійснення кардинального перегляду методів регулювання розвитку вітчизняного аграрного сектору.

Виклад основного матеріалу. Осторога, що вступ України в Євросоюз супроводжуватиметься двояким негативом, зокрема, неконтрольованими імпортом промислових товарів й експортом сировинних ресурсів, а найперше – надмірним вивезенням зерна, попит на яке періодично зростає у світі стрибкоподібно, та ізоляцією від традиційно головних партнерів у зовнішньоекономічних відносинах – Росії, Білорусі, Казахстану, – видаються небезпідставними, коли розглядати це на тлі нинішніх показників стану вітчизняної економіки, особливо товарної структури зовнішньої торгівлі.

Приміром більше половини валютної виручки від експорту продукції аграрного сектору та харчової промисловості "з’їдає" імпорт подібної. Навіть якщо прийняти до уваги, що імпорт живих тварин чи екзотичних продуктів рослинного походження чи, скажімо, оливкової олії тощо є об’єктивно необхідним, то й тоді увезення в Україну такої продукції тваринництва, як м’яса, жирів і масла тваринного походження та майже чотирикратне зростання впродовж 2001-2009 років імпорту продукції харчової промисловості ніяк не можна визнати економічно обґрунтованим. Тим більше, коли замість переважання за цією товарною позицією обсягу експорту над імпортом, що логічно витікає із потенційних можливостей України, маємо тенденцію до їхнього паритету: за аналізований період ці обсяги зростали майже паралельно високими темпами і досягли співвідношення 1:0,974. Або – іншими словами, – валютна виручка від експорту продукції харчової промисловості лише на 2,6 відсотка перевищує вартість імпортованої (табл. 1).

Таблиця 1

Товарна структура зовнішньої торгівлі України

 

 

 

 

Показники

Експорт

Імпорт

2001 рік

2009 рік

2001 рік

2009 рік

Сума, млн. дол. США

Частка у загальному обсязі, %

Сума, млн. дол. США

Частка у загальному

обсязі,

%

Сума, млн. дол. США

Частка у загальному обсязі,

%

Сума, млн.

дол. США

Частка у загальному

обсязі,

%

Живі тварини та продукція тваринництва

 

454,5

 

2,8

 

596,0

 

1,5

 

182,5

 

1,2

 

1267,5

 

2,8

Продукція рослинного походження

 

693,3

 

4,3

 

5034,9

 

12,7

 

266,1

 

1,7

 

1259,9

 

2,8

Жири і масла тваринного та рослинного походження

 

225,5

 

1,4

 

1796,0

 

4,5

 

86,5

 

0,6

 

374,3

 

0,8

Продукція харчової промисловості

 

450,6

 

2,8

 

2088,0

 

5,3

 

590,4

 

3,7

 

2034,3

 

4,5

Разом

1823,9

11,3

9514,9

24,0

1125,5

7,2

4936,0

10,9

Недорогоцінні метали та вироби з них

 

6720,3

 

41,3

 

12815,7

 

32,3

 

821,10

 

5,2

 

2676,6

 

5,9

Джерело: Україна в цифрах. Статистичні збірники за 2001-2009 роки.

 

І це тільки надводна частина айсберга, яка більш-менш точно виміряна засобами статистики. Підводна відома тільки тіньовому сектору, але вона жодним чином не змінює цього співвідношення на позитивне, а лише посилює його негатив, який реально означає, що Україна, як це не парадоксально звучить, є інвестором зарубіжних продовольчих компаній на шкоду вітчизняній переробній промисловості.

Зрештою, те ж саме відбувається на ринку промислової продукції, де головною складовою експорту є вивезення недорогоцінних, а точніше – чорних металів та одночасне зростаюче ввезення (за 2001-2009 роки у 3,26 разу, причому випереджаючими темпами у порівнянні з продажем закордон, через що їхня частка у структурі імпорту зросла із 5,2 до 5,9 відсотків).

Отож побоювання, що вступ України до зони вільної торгівлі з Євросоюзом призведе до напливу зарубіжних товарів, відтак це загрожує не тільки нам, але й країнам-членам Митного союзу, як висловився колись М.Твен, дещо перебільшені. Адже далі це вже збільшувати неможливо, бо тут спрацьовуватиме відомий з хімії принцип "перенасиченого розчину". І доказом цього є та ж статистика, але вже останніх років, коли жодних особливих обмежень щодо імпорту товарів проти попереднього періоду не відбулось, а от його обсяг різко впав, хоч до того тенденція до зростання була ніби стабільно високою (рис. 1).

Image

Рис. 1. Динаміка обсягу імпорту товарів в Україну

Джерело: Статистичні збірники "Регіони України".

 

Зокрема, при щорічному збільшені обсягу імпорту товарів за 2005-2008 роки на 78,9 відсотка (!), або на 16466,3 млн. доларів США, у  2009 році внаслідок, треба думати, впливу світової кризи, він обвалився майже до рівня 2006 року, зменшившись за один рік відразу на (85535,3 – 45433,1) = 40102,2 млн. доларів США[3].

І як не дивно, на внутрішньому ринку України нічого надзвичайного не сталось , принаймні ні імпортного продовольства, ані інших споживчих товарів промислового виробництва не бракувало і в 2009 році, ні потім, якщо не рахувати стабільного зростання рівня інфляції, але це вже є наслідком обвалу експорту, відтак від’ємного сальдо за зовнішньоекономічними операціями, яке хоч і зменшилося проти максимуму – 18,6 млрд. дол. у 2008 році до 5,7 млрд. дол. у 2009 році та 4 млрд. дол. США – у 2010 році, усе ж таки впливає на стабільність національної грошової одиниці надто відчутно.

Звісно, підстав для самозаспокоєння немає, тим більше, що певний резон у твердженнях на кшталт "… витворена ілюзія насичення ринку вітчизняними продуктами. На красивій упаковці кетчупів, майонезів пива, сирів, молока, ковбаси і сотень інших продтоварів великими буквами написано "українське", а на звороті дрібним шрифтом указані реальні транснаціональні власники" [10, 86].

Водночас треба погодитись із застереженням експерта фонду суспільної безпеки Ю. Гаврилечка: "Розраховувати на "золотий дощ" інвестицій, які ось-ось, як запевняє уряд, проллються на Україну, поки не варто" [1, 5].

У той же час сподівання, що варто відмовитися від вступу в зону вільної торгівлі з Євросоюзом, як відразу можна буде отримати захмарні мільярдні вигоди завдяки участі в Митному союзі, є економічною наївністю.

Перш за все потрібно зважати на те, що кожна держава, незалежно від своїх декларацій, навіть якщо вони стосовно інших виглядають кришталево чистим альтруїзмом, усе ж таки завжди керується принципом римського права do ut des[4]. Хіба що мова йде про благодійність, коли нетривало і в невеликій мірі уряди і громадянство одних країн надають гуманітарну допомогу населенню якоїсь місцевості, котре постраждало від природних або воєнних катаклізмів.

Такою є сувора прагматика співжиття на земній кулі і народна творчість її сформулювала без дипломатичних вивертів, вказавши недвозначно, де знаходиться безплатний сир. Тому при здійсненні стратегічних кроків важливо не спокушатись на тимчасові вигоди, а всебічно їх зважувати, пам’ятаючи що йдеться не тільки про будь-чиї теперішні інтереси, але й прийдешніх поколінь наших нащадків, які будуть  або завдячувати  попередникам за мудрі рішення, або ж проклинати за безжальний фатум їхньої майбутньої долі через немудрий вибір у минулому.

І хоч та ж народна мудрість гласить, що вибір завжди є, але це не означає можливості безконечного зволікання з ним у нерішучості, описаній як приклад, до якого нібито вдавався французький філософ-схоласт XIV ст. Жан Бурідан (1300-1358), коли треба вибрати між двома рівновіддаленими оберемками сіна.

По-друге, не можна скидати з рахунку того, що Євросоюз є для України "найбільшим торговельним партнером – 2009 року на нього припадало 29,3 % всього українського товарообігу (на Росію – 25,4 %), а всі країни-учасники Митного союзу аж ніяк не відкидають можливості вступу спочатку до Світової організації торгівлі, а Росія це задекларувала, отож обривати торговельні зв’язки з одними нібито для розширення їх з іншими принаймні нелогічно" [3, 5].

Тим більше, що на думку заступника міністра економічного розвитку та торгівлі В. П’ятницького, якісь додаткові обмеження між країнами, що підписали угоду про вільну торгівлю (а саме таку маємо з Росією ще  із січня 1994 року), є нонсенсом [3, 5].

Водночас стосовно входження в Митний союз "позиція Євросоюзу дуже чітка: в цьому разі Угода про вільну торгівлю з Україною стане неможливою, адже Київ уже не матиме права укладати такі з третіми країнами" [3, 5].

Таким чином, дилема вибору вимагає відкинути будь-яку економічну наївність, як от віру у благі наміри кого б то не було, бо ринкові відносини і альтруїзм – поняття несумісні. Не варто тішити себе ілюзіями, що тільки протоколи, підписані урядовцями з тим або іншим союзом, забезпечать такі ціни на ринку чи то продовольства, споживчих товарів загалом, які автоматично зроблять їх доступними для громадян України відповідно до потреби.

Зважаючи на це з урахуванням нинішніх реалій, зумовлених вступом у зону вільної торгівлі з Євросоюзом, особливо в контексті того, що це "передбачає скасування тарифів майже щодо всього" [1, 4], треба панічно боятися. Та паніка стосовно стратегії, якщо її розуміти за етимологією цього терміна як "мистецтво генерала", недоречна. Тим більше не можна плутати тактику, вимушену здебільшого економічним невіглаством, котре підштовхує до "ручного регулювання" внутрішнього й зовнішнього ринків, зі стратегічною перспективою, і про це переконливо сказав більш ніж чверть тисячоліття раніше видатний економіст Ф. Кене (1694-1774), який проаналізував тогочасну аграрну політику Англії і Франції: "Спроби обмеження або утруднення торгівлі в період хорошого урожаю приводять до порушень у сільськогосподарському виробництві, в результаті чого послаблюється могутність держави, скорочуються доходи власників,… розоряються землероби і проходить обезлюднення сіл… Продаж частини зібраного урожаю за кордон є найбільш вірним засобом підтримати землеробство.

З того часу, як Англія заохочує експорт зернових,… англійський народ не страждає ні від надмірної дороговизни, ні від його знецінення" [5, 110].

Окрім того, вже нині "Україна користується перевагами, які надає їй Генеральна система преференцій ЄС: близько половини експортованих до Союзу українських товарів мають безтарифний доступ до його ринку. Але водночас митні тарифи діють щодо особливо важливої для України продукції, яка складає левову частку її експорту – сталі, добрив, текстилю.

Проте зона вільної торгівлі передбачає скасування тарифів майже щодо всього. Зокрема, передбачено, що після набуття чинності відповідною угодою вони стануть нульовими для понад 90 % промислових та 80 % сільськогосподарських і харчових товарів. Для тієї ж частини українського експорту, яка не буде повністю лібералізована, ЄС пропонує суттєве полегшення доступу до свого ринку – наприклад, квоти з нульовою ставкою для певної кількості свинини, м’яса, птиці, зерна. А загальною метою є забезпечити 95% торгівлі між ЄС та Україною без митних зборів" [1, 5].

Та при цьому ілюзії щодо вступу в зону вільної торгівлі з Євросоюзом недоречні, бо в економіці маніловщина є такими ж безпідставними мареннями. Адже, хоч "вільна торгівля несе величезні можливості, але є й величезним викликом для учасників ринку. Тому щодо певних груп товарів передбачено перехідні періоди, впродовж яких сторони будуть поступово скасовувати митні тарифи. Причому Євросоюз пропонує так званий асиметричний підхід: Україна отримує довший, ніж ЄС, період для поступового зменшення або скасування своїх митних тарифів. Мова йде про терміни від 2 до 10 років, конкретні перехідні періоди буде узгоджено для кожного найменування сільськогосподарської або промислової продукції" [1, 5], розраховувати на досягнення якоїсь вигоди для вітчизняної економіки, при консервації відсталих технологій та вчорашніх фінансових взаємовідносин, нереально.

Передусім треба кардинально змінити підхід до державного фінансування аграрного сектору. Думається, часу для того аби зрозуміти, що нинішня концепція, коли багатомільярдні ін’єкції з бюджету спрямовуються стохастично як за напрямами фінансування, котрі умовно й хибно назвали "цільовими програмами", поза тим, що вони ще ні разу не забезпечили досягнення жодної мети, так і стосовно суб’єктів господарювання, яким вони виділяються несистемно, тому у багатьох випадках стимулюють не розвиток за якоюсь коли не стратегією, то хоча б короткотривалою перспективою, а лише споживацькі настрої в керівників тих агроформувань, яким удалось отримати подібні дотації, доплати тощо, пройшло достатньо. Бо чогось ніяк не викристалізовується сяка-така позитивна динаміка між факторіальним чинником – фінансуванням із бюджету, і результатами діяльності сільськогосподарських підприємств: площами посівів озимої пшениці, поголів’ям корів, зрештою прибутком (рис. 2).

Навпаки виглядає, що дотації на гектар озимої пшениці чи на одну корову, замість стимулювання їхнього збільшення, спонукали сільськогосподарські підприємства до зменшення посівних площ чи поголів’я, а сума бюджетного фінансування – до збільшення витрат виробництва. Бо якщо порівняти ці суми за будь-який рік з вибраного періоду, то виходить, що дотації та виплати із бюджету просто покривають нераціональні витрати господарювання, а без цього виробництво тут буде абсолютно збитковим. Зараз це лише вуалюється, оскільки завдяки бюджетним асигнуванням виходить нібито діяльність аграрного сектору не тільки прибуткова, але й існує тенденція до зростання маси отримуваного прибутку, позаяк за 2007-2009 роки його отримано в середньому по 7190,1 млн. грн. у розрахунку на рік, що у (7190,1:3217,1) = 2,2 разу більше, ніж за 2005-2006 роки.

Image

Рис. 2. Індекси посівної площі пшениці, поголів’я корів, суми прибутку та бюджетного фінансування за 2005-2009 роки (с. г. підприємства)

Джерело: Статистичні щорічники України за 2005-2009 роки,  дані Мінагрополітики України.

 

Насправді, коли врахувати обсяги бюджетного фінансування, то виходить, що жодного року власні результати аграрного сектору не були позитивними, а загальна сума збитку за період 2005-2009 років становила (55,6-28,00) = 27,6 млрд. грн., або (27,6:5)=5,5 млрд. грн. у середньому за рік.

Мабуть тут не треба винаходити колесо заново, а переставити воза у хвіст коня. Тобто, не надавати бюджетні кошти вибірково та ще й безповоротно, бо цим тільки створюється пожива для тіньових схем, не дивлячись на нібито тотальний контроль щодо їхнього використання, а застосовувати перевірений світовою практикою вільний доступ до кредитів під мінімальні відсотки. Легко підрахувати, які грошові потоки можна буде спрямувати в аграрний сектор, коли, приміром, бюджетні кошти, що витрачаються на безліч несистемних напрямів, використати на компенсацію відсотків за кредити. Звісно, водночас треба покласти край забалакуванню ринку землі, бо кредити банки завжди будуть видавати під заставу чогось. А за нинішніх реалій нею може бути тільки земля.

При цьому не можна всі надії покладати тільки на це, адже нині в Україні звичним є, за висловом цитованого раніше автора, парадокс "вітчизняний виробник іноземного походження" [10, 86], зумовлене, можна сказати, тривалою тенденцією, коли: "Вивіз капіталу, як і раніше, перевищує інвестиції в Україну – тільки на Кіпр українці вивезли в 2010 році 9 млрд. грн. "  [1, 5]. Тому переглядаючи підходи щодо регулювання розвитку аграрного сектору, те ж саме треба зробити щодо формування інвестиційного клімату перш за все щодо розвитку харчової промисловості, зважаючи на її привабливість для вкладання капіталу: "… Гроші, вкладені в будь-який харчовий продукт, дають більший прибуток на вкладену гривню, ніж будь-який депозит" [1, 5].

Інакше "через відсутність серйозних інвестицій і модернізацію експортери через деякий час почнуть істотно програвати своїм конкурентам на зовнішніх ринках за ціною. І як тільки це відбудеться, НБУ доведеться "відпускати" гривню, щоб зберегти для них конкурентну перевагу" [1, 5], отже розраховувати на доступні ціни на внутрішньому ринку буде марно, що й засвідчує їхня тривала динаміка: за період січень 2008 – січень 2009 років, як повідомила Державна служба статистики України, індекс споживчих цін на товари і послуги становив 500, 9 відсотка.

З огляду на це, попри загальновизнаність того, що ефективний розвиток аграрного сектору потребує застосування виваженого державного регулювання, не можна водночас погодитись, коли здебільшого такі міркування зводяться до обґрунтування необхідності збільшення бюджетних асигнувань, котрі спрямовуються за низкою напрямів на т. зв. цільові програми зі стимулювання збільшення площ посівів пшениці, поголів’я корів, здешевлення придбання сільськогосподарської техніки і т. ін., що зумовлює на практиці лише розпилення коштів, не справляючи суттєвого впливу на розвиток галузі.

Приміром, бюджетні асигнування на розвиток аграрного сектору за період 2000-2009 рр. зросли із 0,5 до 14,0 млрд. грн., або у 28 разів, а валова продукція всього на 60 відсотків. Причому, якщо спочатку (2000-2003рр.) спостерігалась нібито пряма залежність між часткою бюджетних асигнувань у розрахунку на 1 грн. валової продукції сільського господарства і динамікою її зростання, то надалі (2004-2009 рр.) її немає, хоч у розрахунку на 1 грн. валової продукції вже приходиться 0,29 грн. бюджетних витрат.

Таким чином, не такими вже й безпідставними виглядають пропозиції щодо послідовного дотримання засад ринкового лібералізму. Оскільки "інкубаційний період" формування ефективних власників невиправдано затягнувся, звідси логічно випливає: чим раніше держава "піде" з ринку аграрної продукції, тим швидше підприємства адаптуються до внутрішніх і зовнішніх викликів, галузь прискорить структурні перетворення, а в перспективі матиме шанс реалізувати свій експортний потенціал [2, 55].

Бо існуюча система державної підтримки сільськогосподарського виробництва за своєю сутністю мало чим відрізняється від колишньої, породжуючи ті ж споживацькі настрої серед тих, хто її удостоївся, а на додаток маємо ще й "ноу-хау" у вигляді "відкатів" за одержання, нецільове використання бюджетних коштів, спрямування левової частки асигнувань посередницьким структурам  [2, 57], або пряме розкрадання за фіктивними документами.

Ігноруючи те, що у всьому світі чітко дотримуються спрямування бюджетного фінансування до "зеленого" і "жовтого" кошиків, ми спрямовуємо ці бюджетні кошти в бездонну бочку "Данаїд", оскільки підхід до бюджетного фінансування сільськогосподарських підприємств України далі відображає "родимі плями" соціалізму, причому не виключно лише щодо обсягів, а насамперед несистемності його напрямів. Тоді, приміром, майже щороку "винаходили" то 50-ти відсоткову надбавку за перевиконання планів реалізації, то здешевлення пального, компенсацію витрат за внесення торфу на поля тощо.

Водночас далі застосовується жорстока система різних обмежень як адміністративного характеру, наприклад, система квот на експорт зернових, соняшнику, так і нібито економічного – виділення коштів на здешевлення придбання техніки, але тільки вітчизняного виробництва, не зважаючи на її низькі якісні параметри, цілком у дусі висновку Ф. Кене щодо політики Ж.-Б. Кольбера у Франції: "Цей міністр, на біду, сприйняв усі заборони меркантилістичної системи, яка за своєю природою та суттю є системою обмежень і утисків, а тому він не тільки був схильний більше заохочувати промисловість ніж сільське господарство, а й виявляв прагнення заради підтримки першої утискати й гальмувати розвиток останньої" [5, 183].

Висновки і перспективи подальших досліджень. Будь-які сподівання на те, що якимось чином можна уникнути впливу глобалізації на економіку якоїсь країни є, на наш погляд із арсеналу міфології. Висловлюючись словами Сатіна із п’єси М. Горького "На дні" стосовно такої точки зору можна повторити: "В кареті минулого нікуди не поїдеш".

Адже замінити чверть обсягу надходження експортної виручки, навіть якщо брати до уваги тільки частку в ній продукції аграрного сектору та виробленої з неї продовольства наразі нічим. А з огляду на дальшу перспективу – й недоцільно, позаяк потенційні можливості аграрного сектору України семи-восьмикратно більші, ніж внутрішні потреби у продовольстві.

Хіба на заміну інтенсифікації прийняти доктрину виробництва абсолютно екологічно-чистої сільськогосподарської продукції, що одномоментно зумовить повернення до її обсягів часів біологічного землеробства, коли урожайність зернових становила 10-12 ц/га.

Очевидно, попри заманливість такої перспективи, за сучасних умов вона ілюзорна, а тому необхідно виходити з прагматики, яку диктують нинішні реалії стану світової економіки, і зважаючи на кон’юнктуру зовнішнього ринку, нарощувати виробництво аграрної продукції, оскільки не тільки фактична динаміка її експорту (за 2001-2009 роки Україна досягла більш ніж п’ятикратного його збільшення у вартісному вимірі), але й прогнози підтверджують зростання потреби в ній у майбутньому.

Але так само очевидною є нераціональність структури експорту товарів за аграрним сегментом, оскільки співвідношення продукції рослинного походження й тваринництва та вироблених з неї жирів, масла, іншого продовольства було й залишається незадовільним: у 2001році воно становило 1,7:1, а у 2009 – 1,45:1. Причому обсяг "сирих" продуктів рослинного походження зростав випереджаючими темпами – у 7,3 разу при трохи більш ніж п’ятикратному (5,2 разу) збільшенні загальної суми експорту товарів цього сегмента.

Тим більше, що навіть внутрішні потреби в продукції харчової промисловості не забезпечуються повною мірою: у 2009 році його імпортували на два з лишком мільярди доларів США і за аналізований період збільшення витрат валюти на це становило 3,8 разу.

З чого витікає: першочерговим кроком має бути технічне переозброєння харчової промисловості з метою забезпечення якості її продукції вимогам світових стандартів, бо навіть не враховуючи можливостей нарощування експорту продовольчих товарів, є всі підстави вважати, що завдяки цьому вдасться суттєво скоротити їхній імпорт, відтак зекономити валютні надходження та спрямувати їх на внутрішні інвестиції для розвитку аграрного сектору й переробної промисловості.

Звісно, не можна відкидати, що називається, "з порога" зауваження стосовно "незбалансованої політики відкритості й лібералізації", яка "принесла вигоду лише західним країнам" [8, 19], бо певний резон у цьому є.

Проте це не означає, що треба повернутись до самоізоляції, оскільки нині вона не тільки неможлива, але й ніколи не була економічно вигідною, позаяк лише консервувала технічну й технологічну відсталість вітчизняного аграрного сектору й харчової промисловості. Пора прислухатись до об’єктивних оцінок класиків економічної теорії: "Утиски у поєднанні з довільними і нестерпними податками, які стягувались з селян, гальмували розвиток хліборобства Франції і втримували його на значно нижчому рівні, ніж той, якого цей розвиток, природно, досяг би за такого родючого ґрунту й такого сприятливого клімату" [5, 183].

Зараз же, як відомо, Франція є учасником СОТ, тому ці обмеження не можуть тут застосовуватись, як мовиться, за визначенням, але це не завадило їй стати високорозвинутою країною з індустріалізованим і високоефективним аграрним сектором.

Та це не означає, що варто лише зняти обмеження на експорт-імпорт, аби далі "невидима рука" ринку поставила економіку аграрного сектору на чільне місце. Перш за все треба здійснити ефективні заходи щодо забезпечення його конкурентоспроможності. Бо твердження про те, що Україна здатна "прогодувати 300-320 млн. осіб" реальне "за умов оптимального землекористування та відповідного рівня культури землеробства" [6, 59].

Наразі ж "фінансова неспроможність сільськогосподарських підприємств унеможливлює підтримання земельного фонду навіть у стабільному стані і призводить до деградації сільськогосподарських угідь, що прогресує". Де вже в такому разі розраховувати на "щорічний прибуток – 16,3 млрд. Євро", як це могло би бути, коли б "використання української ріллі" було на такому самому рівні як у "країнах Європейського союзу", де "середній прибуток на 1 га ріллі… становить приблизно 500 Євро" [6, 59].

Та маніловські мрії про конкурентоспроможність вітчизняного аграрного сектору чи то у сфері зони вільної торгівлі ЄС, чи навіть Митного Союзу ними й залишається, якщо кардинально не змінити підходи перш за все до фінансового регулювання його розвитку. Принцип "кожній сестрі по сережці", який лише призводить до безслідного розпилювання мільярдних асигнувань із бюджету, а сільське господарство перманентно перебуває в стані виживання, необхідно замінити на перевірений світовою практикою засіб пільгового кредитування, що вдало поєднує доступність до фінансових ресурсів для товаровиробників та їхню ініціативність. Тому, образно кажучи, треба невідповідність, яка суперечить законам фізики, коли бюджетні кошти є ніби штовхачем ініціативи товаровиробників, адже паровоз набагато  швидше й ефективніше тягне десятки вагонів, ніж штовхає їх по тій же колії.

Без цього ми приречені час від часу  з песимізмом констатувати: "Найбільшою проблемою України в економічній та соціальній сферах є невідповідність  економічного розвитку, добробуту населення та ролі держави на міжнародній арені, її природному, науково-технічному, аграрно-промисловому потенціалу та кваліфікаційно-освітньому рівню трудових ресурсів" [6, 8].

 Загалом же, коли виходити із реалій, які щоденно демонструють переконливі докази неможливості ізоляції ціноутворення в Україні від світових тенденцій, то прагматика у цій сфері економічних взаємовідносин підказує, що треба без зупинки інтегруватись у європейську економіку, котра є потугою, протистояти якій не вдасться, зважаючи на обсяги її ринку, навіть вкупі з Митним союзом. Тому дилема "aut-aut" тут абсолютно надумана, якщо керуватись економічною прагматикою, а не іншими міркуваннями.

Тим більше, що сказавши "а", тобто, вступивши в СОТ, доведеться volens-nolens вимовити "б", інакше може статись, як у відомій дитячій лічилочці: "А і Б сиділи на трубі, А – упало, Б – пропало, хто остався на трубі? ".

Звісно, при цьому з усіма сусідами треба поводиться по-сусідськи, але не так, як це буває, коли один із них втрачає сон, інший більш успішний. Думається часи дружити проти когось вже минули безповоротно, тому до таких учорашніх стереотипів в економічних взаємовідносинах повертатись не треба.

У той же час вирішення окресленої проблеми надто багатовекторне аби претендувати на це одноособово, а до того ще й в одній статті – було б надмірною самовпевненістю. Тому думки інших авторів, які досліджуватимуть частково висвітлену у статті проблему, теж варті уваги.

 

Список використаних джерел

1.       Бізнес Ревю, 4.04.2011р. – №  4.

2.       Бородіна О.М. Коригування політики державної підтримки сільського господарства України / Бородіна О.М., Могильний О.М. // Економіка АПК. - 2007. - № 6. – С.55-61.

3.       Власенко В. "Якщо ми вступаємо в Митний союз, то нам треба припинити переговори з Євросоюзом". Інтерв’ю з Валерієм П’ятницьким, заст. мін. економіки розвитку та торгівлі / Власенко В. // Урядовий кур’єр, 5.04.2011 р. – № 61. – С.5.

4.       Євробюлетень. – №1, січень, 2011 р.

5.       Кэне Ф. Физиократы: Избранные экономические произведения: [предис. П.Н. Ключкин; пер. с. франц, англ., нем.] / Кэне Ф., Тюрго А.Р.Ж., Дюпон де Немур П. – М.: Эксмо, 2008. – 1200 с.

6.       Ковальчук Т.Т. Актуалітети політики розвитку / Т.Т. Ковальчук, В.К. Черняк, В.Я. Шевчук. – К.: Знання, 2009. – 326 с.

7.       Статистичний збірник "Регіони України 2010". – Ч. ІІ /За ред. Осауленка О.Г. – Київ: Державний комітет статистики України, 2010. – 804 с.

8.       Феномен України: реформи 1991-2004 рр. / [О.М. Ткаченко, А.А. Алексєєв, В.В. Іларіонов, В.П. Рибачук та ін.]. – К.: 2004. – 602 с.

9.       Україна в цифрах 2009. Статистичний збірник / За ред. Осауленка О.Г. – Київ: Державне підприємство "Інформаційно-аналітичне агентство", 2010. – 257 с.

10.   Царьков Е. Продовольственная оккупация страны / Царьков Е. // Газ. "2000", 18.03.2011 р. – № 11(550).

11.  Шумпетер Й. История экономического анализа. Вып. 1. / Шумпетер Й. – М.: Истоки, 1989. – 324 с.

12.   Unstad: Handbook of Statistics, 2008. – New-York and Geneva, 2008. – 486 p.



[1] Non-stop – без зупинки

[2] У 2009 році внаслідок світової фінансової кризи стався, по суті, обвал як експорту – в 1,7 разу, так  імпорту – в 1,9 разу.

[3] Імпорт товарів в Україну з Євросоюзу зменшився у 2009 році порівняно із 2008 роком на 11,2 млрд. Євро, або на 55,5 відсотка, хоч до цього теж зростав. Наприклад у 2008 році він становив 25,1 млрд. Євро, збільшившись проти 2007 року на 2,7 млрд. Євро, або на 12% [4, 5].

[4] Do ut desдаю, щоби ти дав.