banner-mia2.gif

УДК 336:631.162

П.А.Стецюк, к.е.н., с.н.с.

заступник завідувача відділу,

ННЦ «Інститут аграрної економіки»

 

 

ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ АНАЛІЗУ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ
ФІНАНСОВИХ РЕСУРСІВ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ

 

 

Постановка проблеми. Перехід на ринковий механізм діяльності пов’язаний із зміною пріоритетів у ресурсному забезпеченні сільськогосподарських підприємств. В нових умовах суттєво зросла роль та значимість фінансових ресурсів у відтворювальному процесі. Це обумовило необхідність перенесення акцентів в управлінні з виробничої на фінансову складову діяльності підприємства.

Формування та використання фінансових ресурсів в умовах ринку здійснюється на умовах платності, що ставить нові вимоги до управління цими процесами й здійснення постійного аналізу та контролю їх  ефективності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вивчення спеціальної літератури свідчить, що різні аспекти управління фінансовими ресурсами сільськогосподарських підприємств широко вивчаються вітчизняними авторами. Результати досліджень О.Є.Гудзь, М.Я.Дем’яненко, П.О.Лайка, П.Т.Саблука, В.П.Ситника, А.В.Чупіса [1–4] стали вагомим внеском в теорію та методологію управління фінансами підприємств аграрного сектору економіки. Не зважаючи на це, ще залишається низка малодосліджуваних та дискусійних питань, які потребують подальших досліджень. Зокрема, це стосується методології та методики аналізу ефективності використання фінансових ресурсів та практичних аспектів їх застосування.

Мета статті. На основі аналізу та узагальнення запропонованих в фінансовій літературі методів оцінки ефективності використання фінансових ресурсів визначити основні проблемні питання їх застосування в практиці фінансового управління сільськогосподарських підприємств та обґрунтувати можливі шляхи вирішення цих питань.

Виклад основного матеріалу. Нормальне функціонування та економічний розвиток  сільськогосподарських підприємств пов’язані із здійснення основної (операційної) та інвестиційної діяльність. При цьому основна діяльність носить  перманентний характер, а інвестиційна здійснюється регулярно. А це, в свою чергу, обумовлює постійність та регулярність ресурсного забезпечення, домінантою якого в ринкових умовах виступає його фінансова складова.

Формування фінансових ресурсів сільськогосподарських підприємств здійснюється за рахунок різних джерел та на основі принципу платності. Проблема фінансового забезпечення простого та розширеного відтворення на мікрорівні полягає не у відсутності фінансових ресурсів взагалі, а в доступі до них конкретного підприємства та формах і методах їхнього розподілу між галузями економіки й господарюючими суб’єктами.

На доступність підприємства до різних джерел формування фінансових ресурсів впливає багато зовнішніх та внутрішніх чинників. У складі останніх найбільш суттєве значення має фінансовий стан підприємства та його спроможність генерувати позитивні чисті грошові потоки. Очевидно, що саме ці дві складові фінансового потенціалу сільськогосподарських підприємств найбільшою мірою визначають необхідність постійного аналізу ефективності використання фінансових ресурсів.

Вивчення публікацій фінансової тематики показує, що існують різні підходи до оцінки ефективності використання фінансових ресурсів. Найчастіше така оцінка проводиться за допомогою системи фінансових коефіцієнтів. І хоч цей підхід, як правило, приймається апріорно без відповідної аргументації, однак, з нашої точки зору, має відповідні методологічні витоки. Можна назвати принаймні дві загальні методологічні складові такого підходу. Перша – інтерпретація економічного змісту фінансових ресурсів та їх ролі у відтворювальному процесі. Друга – методологія побудови системи управління фінансами підприємств. Якщо перша має досить широку літературу, то друга потребує певних пояснень.

Серед пропонованих різними авторами принципових підходів  до організації  управління фінансовими ресурсами, на наш погляд, можна умовно виділити дві моделі: 1) управління пропорціями між окремими елементами балансу та 2) управління трансформацією  балансу (фінансовими потоками). Одразу ж зазначимо, що жодна з цих моделей не застосовується у «чистому» вигляді.

Змістовою складовою першої з них є забезпечення співвідношення між окремими видами та групами активів й пасивів в межах встановлених нормативних значень. Управління, орієнтоване на підтримання певних співвідношень між елементами структури балансу, ґрунтується на використанні фінансових коефіцієнтів. Для цієї моделі актуальними залишаються питання вибору фінансових коефіцієнтів та встановлення їх нормативних значень. Нині налічується біля двохсот різних фінансових коефіцієнтів, серед яких принципове значення з точки зору управління фінансами має лише 5 – 7. При цьому для кожного підприємства і на різних етапах життєвого циклу важливими є лише певна група показників. Що стосується нормативних значень фінансових коефіцієнтів, то пропоновані в спеціальній літератури їх величини встановлені емпіричним шляхом, для підприємств певної виробничої спеціалізації і стабільних економічних умов діяльності. Тому їх поширення на підприємства інших галузей, що функціонують в умовах трансформації економіки потребує відповідних коректив.

Прихильники другого підходу орієнтуються на досягнення певного бажаного фінансового стану підприємства в майбутньому, забезпечення якого здійснюється шляхом послідовної трансформації елементів поточного балансу в майбутній бажаний баланс. Типовим прикладом цього підходу є управління в умовах фінансової кризи підприємства. Одночасно і в цій моделі не ігноруються нормативні значення фінансових коефіцієнтів.

Підхід до аналізу ефективності використання фінансових ресурсів за допомогою системи фінансових коефіцієнтів апробований практикою, має ряд позитивних якостей і заслужене право на його практичне використання. Однак йому притаманні й певні недоліки: відсутність чітких меж між фінансовими ресурсами та іншими активами, неврахування вартісного та часового аспектів використання фінансових ресурсів, орієнтація на поточні цілі й ігнорування стратегічного аспекту тощо.

Ми розглядаємо фінансові ресурси як найбільш ліквідні активи підприємства, що забезпечують неперервність руху його грошових потоків. Необхідно зазначити, що будь-які інші активи в нормальних економічних умовах теж забезпечують рух грошових потоків, а одним із фінансових наслідків їх виробничого використання є генерування чистого залишку грошових коштів. Коли ж виникає дефіцитний грошовий потік, тоді його ліквідацію й забезпечення неперервності загального грошового потоку спроможні не всі активи, а лише фінансові ресурси.

Крім того, специфічною особливістю фінансових ресурсів є те, що вони не приймають безпосередньої участі в процесі виробництва. Тобто стосовно фінансових ресурсів не застосовуються механічний, хімічний, біологічний чи інший вплив з метою зміни їх фізичних та споживчих якостей. Для участі в процесі виробництва вони потребують трансформації в інші види ресурсів. Зрозуміло, що час від часу трансформаційну властивість можуть проявляти й інші активи підприємства. Але вона для них є не постійною, а скоріше випадковою. Для фінансових ресурсів ця якісна характеристика є іманентною.

З такого розуміння витікає те, що грошові потоки – це наслідок формування та використання фінансових ресурсів, а їх чисте прирістне значення виступає ефектом або результатом цих процесів. В контексті сказаного актуальна думка відомого фахівця з управління фінансами корпорацій Е. Хелферта: «незалежно від своїх розмірів будь-який бізнес може бути описаний як система фінансових відносин та руху грошових коштів, що приводиться в дію управлінськими рішеннями» [5, с.18]

Методи аналізу ефективності на основі дисконтованих грошових потоків добре відомі в фінансовій теорії та мають широке застосування в практиці фінансового управління зарубіжних підприємств. Відомо, що ще Вільям Петті визначав ціну землі як дисконтовану теперішню цінність очікуваних майбутніх рентних платежів і, аналогічно, «цінність людини» як теперішньою цінність її очікуваних доходів [6, с.237]. Ці методи використовували в своїх дослідженнях Ірвінг Фішер, Дж.М.Кейнс та ряд інших відомих економістів [6]. Однак у вітчизняній фінансовій літературі про них, як правило, говорять лише в контексті інвестиційного аналізу. На наш погляд, такий підхід дещо спрощений. Їх можна застосовувати для оцінки всіх фінансових операцій, які оперують формуванням та використанням фінансових ресурсів.

Застосування методів аналізу ефективності використання фінансових ресурсів на основі чистих грошових потоків потребує уточнення окремих методичних положень, які досить часто ігноруються не тільки в практиці фінансового управління, а й в наукових розвідках вітчизняних авторів. На окремих з них зупинимось більш детально.

1. Будь-яка економічна оцінка має сенс лише в контексті розгляду альтернатив. Відсутність альтернативних варіантів вирішення фінансових питань, робить таку оцінку малопродуктивною. Аналіз практики управління в сільськогосподарських підприємствах показує, що саме цьому питанню не приділяється достатньої уваги. Взагалі в економічній теорії актуальним є постулат: немає альтернативи – не може бути й оцінки. Фінансове управління нині базується на теорії ефективних ринків капіталів. Одна із тез цієї теорії: ефективний ринок – конкурентний ринок. На ньому існує і достатня для забезпечення конкуренції кількість фінансових продуктів (інструментів залучення фінансових ресурсів), і субститутів (замінників). На цій тезі ґрунтується і логіка показників, побудованих на дисконтованих грошових потоках. Це має важливе значення не стільки в контексті ухвалення фінансових рішень, скільки в забезпеченні відповідних умов, що зменшують імовірність ухвалення поганих рішень. Пошук альтернативних варіантів, як правило, покращує окремі прогнозні й аналітичні розрахунки, розширює можливості вибору, забезпечує більшу інформативність та обґрунтованість управлінських фінансових рішень.

У випадку прийняття рішень про використання фінансових ресурсів альтернативність у багатьох випадках розглядається як проблема бюджетних обмежень, тобто з точки зору наявних та доступних підприємству джерел формування фінансових ресурсів. Такий підхід хоч і виправданий в практичному аспекті, однак суттєво обмежує можливості вибору. При ухваленні управлінських фінансових рішень його доцільно доповнювати розглядом альтернативних варіантів технічного вирішення завдань, на фінансування яких спрямовуються фінансові ресурси.

2. Прогнозна величина чистих грошових потоків визначається не за їх абсолютним значенням, а за їх прирістним значенням. В сучасному понятійному апараті фінансового менеджменту та практиці фінансового управління склалась лексична традиція широкого вжитку виразу  «грошові потоки». Для спеціалістів зрозуміло, що такий вираз не зовсім точно відображає суть того показника, про який йде мова. Правильніше було б вживати вираз «сальдо грошових потоків». Тобто, в процесі аналізу визначається різниця між надходженнями та витратами грошових коштів у певні часові період (місяць, квартал, рік).

Важливе значення має ще один аспект аналізу – визначення не абсолютних, а прирістних  значень сальдо чистих грошових потоків. Мається на увазі, що «запропонований економістами метод фінансового планування показує майбутні вхідні та вихідні потоки грошових коштів в наслідок [прийняття] рішення, при чому акцент робиться на приріст  параметрів або диференціальні ефекти рішення” [7, с.44]. Іншими словами, в процесі планування грошових потоків необхідно врахувати всі зміни витрат і доходів, пов’язаних з реалізацією проекту. Якщо мова йде про створення нового підприємства або окремого об’єкту вкладення фінансових ресурсів тобто «з нуля», то зрозуміло, що всі майбутні грошові потоки будуть прирістні. Однак, досить часто фінансові ресурси спрямовуються на розширення уже діючого виробництва чи його удосконалення. У цьому випадку методично невірно порівнювати обсяг використаних  фінансових ресурсів із  абсолютним значенням чистих грошових потоків.

Ігнорування такої вимоги на практиці приводить до двох типів помилок. По-перше, в процесі планування грошових потоків вся сума непрямих (опосередкованих) витрат розподіляється, в тому числі й на продукцію, отриману в результаті нових вкладень фінансових ресурсів, методами, прийнятими в практиці бухгалтерського обліку. При цьому ігнорується той факт, що більша частина таких витрат має місце незалежно від того здійснює підприємство фінансові вкладення чи відмовляється від них. Тому в процесі аналізу та оцінки ефективності використання фінансових ресурсів до складу елементів грошового потоку може включатися лише конкретний приріст витрат, обумовлений реалізацією цих вкладень. І, по-друге, проекти, які мають негативні грошові потоки взагалі випадають із сфери застосування методів оцінки на основі дисконтованих чистих грошових потоків. В той же час, фінансові ресурси можуть спрямовуватись на скорочення виробничих витрат та собівартості продукції, будівництво об’єктів соціально-культурного призначення та з охорони навколишнього середовища тощо. У цьому випадку негативні значення сальдо чистих грошових потоків не є підставою для визнання недоцільним використання фінансових ресурсів на ці цілі.

3. Величина норми дисконту носить індивідуальний характер для кожного фінансового рішення і визначається величиною середньозваженої вартості використовуваних джерел формування фінансових ресурсів. Кожне підприємство формує необхідний йому обсяг фінансових ресурсів за рахунок різних джерел. З огляду на вітчизняну практику ідеальними є  умови, коли це завдання можна вирішити за рахунок власних джерел. В реальній практиці такі можливості відсутні. Тому існує постійна потреба звертатись до зовнішніх джерел фінансових ресурсів. Як власні, так і залучені джерела використовуються на основі платності. Ціною в цьому випадку виступає відсоток, який підприємство повинне платити власникам, кредиторам та інвесторам. І в кожному випадку він може бути різним. У практиці управління фінансами вітчизняних сільськогосподарських підприємств досить рідко проводиться оцінка вартості джерел формування фінансових ресурсів, а стосовно власних джерел відбувається повне ігнорування.  

Є декілька підходів до  визначення  вартості джерел фінансових ресурсів, яка в фінансових розрахунках виступає як норма дисконту. В якості базової використовують модель альтернативної вартості. З одної точки зору – це дохід, якій очікують отримати кредитори чи інвестори від альтернативних можливостей вкладення капіталу при незмінній величині ризиків [8, с.177]. Інша точка зору, яку ми поділяємо, розглядає альтернативну вартість як суму трьох основних компонентів: «безризиковий дохід», тобто дохід, який одержує вкладник за використання його грошей, припускаючи, що його вкладення абсолютно надійні; премію за інфляцію, щоб гарантувати, що реальна купівельна спроможність грошей не зміниться з часом; премію за ризик (ризикова премія), яка забезпечує додаткову компенсацію за будь-який ризик, пов’язаний з вкладеннями [9, с.40]. На наш погляд, такий метод більш зрозумілий і надійний, хоч і має певні складнощі інформаційного характеру.

Аналогом для визначення величини «безризикового доходу» для багатьох авторів виступає доходність середньострокових державних боргових цінних паперів. Більш прийнятною, на нашу думку, для цих цілей є орієнтація на величину депозитних ставок по вкладах у вільноконвертованій валюті. Урахування інфляції, як правило, зводиться до використання відомої формули Фішера, яка встановлює взаємозв’язок між реальною та номінальною вартістю грошей. Однак такій підхід прийнятний у випадку однорідної інфляції. В умовах же так званої «структурної інфляції», яка характерна для трансформаційної економіки, краще коригувати елементи грошових потоків, а не величину норми дисконту. Теоретичні моделі для врахування ризику, що пропонує фінансова теорія, на практиці досить важко реалізувати. Це обумовлено відсутністю достатньої та достовірної інформація, яка б забезпечувала надійну апроксимацію реальних процесів в запропонованих західною фінансовою теорією моделях оцінки ризиків (систематичного та несистематичного). Тому на практиці краще застосовувати експертний метод оцінки премії за ризик, виходячи з попереднього досвіду реалізації подібних фінансових проектів.

Описаний підхід можна застосувати до оцінки вартості власних джерел формування фінансових ресурсів. Що ж стосується вартості залучених джерел, то тут орієнтиром слугує фактична сума витрат, передбачених угодою з кредитором чи інвестором. В процесі аналізу необхідно враховувати й те, що окрім прямих витрат на обслуговування боргу існують ще й непрямі такі як витрати на страхування, оцінку об’єктів застави, консультаційний супровід тощо. Їх теж необхідно враховувати в процесі аналітичних розрахунків.

Оскільки вартість кожного джерела різна, визначають середньозважену вартість  джерел формування фінансових ресурсів за формулою:

 

СВ = ВВ • ЧВ + ВЗ • ЧЗ  + ВП • ЧП (1 –  ПП),

 

де ВВ  - вартість власних джерел;

ЧВ – частка власних джерел в загальному обсязі фінансування;

ВЗ - вартість залучених джерел;

ЧЗ – частка залучених джерел в загальному обсязі фінансування;

ВП - вартість позичкових джерел;

ЧП – частка позичкових джерел в загальному обсязі фінансування;

ПП - податок на прибуток, у долях одиниці.

4. Застосовувані показники аналізу та оцінки ефективності використання фінансових ресурсів повинні адекватно відображати стратегічні та оперативні завдання підприємства. Запропонований в цій статті підхід є лише одним із можливих варіантів аналізу фінансових ресурсів і не обов’язково відповідати фінансовим та іншим економічним завданням підприємства. Він орієнтований на перспективний економічний розвиток та забезпечення фінансової стійкості на середньо та довгострокову перспективу. Якщо ж акцент в фінансовому управлінні підприємства робиться на короткострокову перспективу, тоді виправданим є використання окремих показників із системи фінансових коефіцієнтів. Крім того, вибір тих чи інших методів та показників повинен узгоджуватись з вимогою економічного прагматизму – більш складні методи варто застосовувати у тому випадку, коли вони забезпечують реальні економічні вигоди.

5. Ефективне управління формуванням та використанням фінансових ресурсів потребує постійного моніторингу та контролю цих процесів. Система постійного моніторингу забезпечує можливість порівняння фактичних об'ємних, просторових та часових параметрів фінансових ресурсів з встановленими нормативами та прийнятими обмеженнями. Це дає можливість, по-перше, виявляти та коригувати виникаючі відхилення і, по-друге, оптимізувати витрати щодо залучення та використання. Побудова такої  системи повинна  охоплювати чотири групи крітеріальних (нормативних) ознак та показників: а) достатності фінансових ресурсів для забезпечення операційної й інвестиційної діяльності; б) оптимального за часом і вартістю обсягу фінансових ресурсів; в)  руху грошових потоків; г) результатів використання фінансових ресурсів.

Висновок. Формування та використання фінансових ресурсів має важливе значення для функціонування і розвитку підприємства. Тому потребує постійного аналізу та контролю цих процесів. Важливе значення в цьому контексті має аналіз ефективності використання  фінансових ресурсів. Обґрунтовані в статті підходи дозволяють реалізувати на його практиці та уникнути можливих прорахунків при прийнятті управлінських фінансових рішень.

 

 

Список використаних джерел

1. Гудзь О.Є. Фінансові ресурси сільськогосподарських підприємств: Монографія. – К.: ННЦ ІАЕ, 2007. – 578 с.

2. Фінанси в період реформування агропромислового виробництва/ Дем’яненко М.Я., Алексійчук В.М., Борщ А.Г. та ін.; За ред. М.Я. Дем’яненка – К.: ІАЕ УААН, 2002 – 645 с.

3. Лайко П.А., Ляшенко Ю.І. Фінанси АПК: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – К.: ДІЯ, 2000. – 225 с.

4. Оцінка, аналіз, планування фінансового становища підприємства: Науково-методичне видання (Монографія) / Чупіс А.В. та ін. - Суми: Видавництво «Довкілля», 2001. – 404 с.

5. Хелферт Э.Техника финансового анализа. — СПб.: Питер, 2003 — 640 с.

6. Блауг Марк. 100 великих экономистов до Кейнса. – М.: Экономическая школа, 2005. – 360 с.

7. Бромович М. Анализ экономической эффективности капиталовложений. – М.: ИНФРА-М, 1996. – С. 44.

8. Савчук В.П., Прилипко С.И., Величко Е.Г. Анализ и разработка инвестиционных проектов. – К.: Эльга, 1999. – С. 177.

9. Норткотт Д. Принятие инвестиционных решений. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1997. – С. 40.