banner-mia2.gif

 УДК: 657. 2:63

В.П. Ярмоленко,

канд. екон. наук, доцент НАУ

 

Ключевые вопросы, которые рассматриваются:

·          Действующий порядок формирования себестоимости построен по принципу создания стоимости, что теоретически неграмотно, а практически не отвечает экономической потребности;

·          Уточняется состав издержек, составляющих себестоимость;

·          В товарном производстве действительная величина прибыли выявляется только при реализации товара.

 

Key issues that are disclosed:

·          The existing order of prime price forming is built on principle of value that in theory illiterate and practically does not answer economic necessity;

·          Composition of costs making a prime price is specified;

·          In commodity production the real value of income comes to light only during realization of commodity.

 

Проблема в тому, що в теорії і практиці формування собівартості і прибутку має місце суб’єктивний підхід щодо сутності цих категорій, викликаний, перш за все,  різним тлумаченням  науковцями затрат виробництва. Ряд авторів вважає, що в економічному ученні К.Маркса поняття "затрати виробництва" включає чотири значення:

1) дійсні затрати виробництва, тобто сума затрат живої та уречевленої праці на виробництво товару, або його вартість (c + v + m);

2) капіталістичні затрати виробництва (c+v) як затрати капіталу, тобто частина вартості товару, яка втілює в собі вартість використаних засобів виробництва (c) і вартість робочої сили (v);

3) затрати як ціна виробництва (c + v + p), тобто капіталістичні затрати виробництва плюс середній прибуток;

4) індивідуальні затрати виробництва функціонуючого товаровиробника (c + v + частина m), або собівартість (формула А.М.Фабричнова).

Друга частина науковців притримується лише перших 3-ох з перерахованих 4-ох категорій затрат, в результаті затрати  с + v + частина m  як такі ними взагалі не розглядаються. Проте саме таке (вузьке) розуміння цього питання могло показатися обґрунтованим, бо в четвертому томі «Капіталу», резюмуючи викладене Марксом питання про процент і ренту, Енгельс виділяє всього три категорії затрат: а) затрати (kosten) – це те, що є авансом, тобто те, що сплачено капіталістом; б) затрати як ціна виробництва, тобто ціна авансованого капіталу плюс середній прибуток; в) дійсні (іманентні) затрати виробництва для самого товару або його вартість. [[1]] Оскільки ці категорії не наведені у вигляді формул, то могло показатися, що перша з них відповідає затратам с + v. Так, у примітці редакції до 26 тому творів К. Маркса і Ф. Енгельса відмічено, що термін «затрати» використовується Марксом лише в трьох різних значеннях: 1) с + v; 2) с + v + р; 3) с + v + m.[[2]] Отже, затрати c + v і ті, що авансуються індивідуальним капіталістом-виробником, тут повністю ототожнюються. Щоб переконатися, що це не так, доречно привести визначення Марксом затрат виробництва, які авансуються індивідуальним капіталістом, і коментар до нього редакції: «Затратами (kosten) можна назвати те, що є авансом, тобто те, що оплачено капіталістом. Згідно цього слововживання, прибуток виступає як надлишок над цими затратами. Це відноситься до окремих цін виробництва. А ціни, визначені авансами, можна тоді назвати коstenpreise".[[3]]

У примітці редакції до цієї цитати на стор. 591 відмічено, що "термін "kostenpreis" вживається Марксом в розумінні с + v". А на стор.572 (зноска № 6) читаємо: "Крім цих трьох значень, які зустрічаються у класиків буржуазної політичної економії, є ще четверте, вульгарне значення терміна "затрати виробництва", в якому його вживає Ж.Б.Сей, як те, що "оплачується за продуктивні затрати праці, капітала і землі". Це вульгарне розуміння "затрат виробництва" Маркс рішуче відхиляє".[[4]]

Зрозуміло, що після таких зауважень важко не погодитися з тим, що під затратами виробництва (собівартістю) індивідуального капіталіста-товаровиробника К.Маркс розумів значення с + v, тобто капіталістичні затрати виробництва. Не випадково багатьма авторами собівартістю вважалися саме затрати с + v, як "частина вартості, яка включає в себе вартість використаних засобів виробництва (с) і оплату праці (v)".

Звичайно, це не так, бо вартість (с + v + m)  і капіталістичні затрати виробництва (с + v)  являють собою лише загальні, абстрактні категорії товарного способу виробництва, взятого в цілому, тоді як собівартість – конкретна і більш складна категорія, яка характеризує роботу окремих (функціонуючих) підприємств.

Суть товарного виробництва, взятого в цілому, при формуванні вартості зводиться до абстрагування, по-перше,  від виробництва конкретних підприємств; по-друге, від того, що додаткова вартість розпадається на різні виробничі форми – прибуток, оплачені проценти банку, земельну ренту тощо; по-третє, від того, що оцінка засобів виробництва, необхідного і додаткового продукту здійснюється не за ціною, а відповідно за їх вартістю.

Процес створення вартості будь-якого продукту можна представити таким чином, що замість усіх підприємств, які займаються виробництвом цього продукту (допустимо, зерна),  виступає держава, а замість усіх трудівників – тільки продуктивні працівники, праця яких безпосередньо бере участь у створенні вартості. Тут мається на увазі, що зайняті виробничим процесом працівники – єдині трудівники, а держава – єдиний власник засобів виробництва, а отже, і додаткового продукту. Тому затрати держави будуть складатися з вартості продуктивно використаних засобів виробництва (с) і оплаченої частини праці трудівників у вигляді їх оплати праці, яка відповідає вартості необхідного продукту (v). Неоплачена праця – це праця для суспільства, яка повністю пішла на створення додаткового продукту (m). Затрати с + v, таким чином, показують, скільки коштує суспільству виробництво зерна з точки зору відносин лише між державою в цілому і виробничими працівниками. Величина вартості та її складових визначається суспільно необхідним робочим часом на виробництво продукту. При цьому різні конкретні форми праці зводяться до суспільно необхідної для виробництва товару живої праці, величина якої установлюється не шляхом математичних розрахунків, а суспільним шляхом, тобто безпосередньо під час обміну товарів на ринку, бо  тільки ринок в умовах товарного виробництва спроможний виявити вартість товарів.

Отже, категорія с + v, відрізняючись від вартості лише на величину додаткового продукту (m), теж є простою і абстрактною категорією, тому що характеризує виробничі відносини, взяті в цілому. Разом з тим цілком очевидно, що абстракція вартості та її складових є відносною: ці поняття абстрактні по відношенню до індивідуального виробництва, але вони конкретні по відношенню до виробництва, взятому в цілому, тому що розкривають сутність створення додаткового продукту і його закони як конкретні і реальні явища товарного виробництва. Однак загальні поняття (вартість, затрати с + v і додатковий продукт) не можуть характеризувати виробництво конкретного підприємства: вони лише дають можливість правильно вибрати шлях до пізнання конкретного – собівартості, ціни, прибутку.

Відповідь на питання, що являє собою собівартість, дає аналіз виробництва функціонуючого (тобто конкретного) підприємства. На відміну від виробництва, взятого в цілому, коло виробничих відносин тут набагато ширше. По-перше, крім безпосередніх виробників вартості – продуктивних працівників – до процесу виробництва мають відношення і працівники непродуктивної сфери – службовці, обслуговуючий персонал тощо, чия праця не бере безпосередньо участі у створенні вартості, а навпаки, оплачується за рахунок додаткової вартості. Проте для підприємства витрати на оплату такої праці є необхідними,  бо без них нормальний процес виробництва неможливий.

По-друге, крім продуктивного використання засобів виробництва частину з них господарство використовує непродуктивно. Це – деякі види засобів по обслуговуванню виробництва (ведення обліку, охорона та ін.), різні втрати матеріалів зверх норм природних втрат, відвага і падіж тварин, брак виробництва тощо. На величину вартості ці витрати і втрати не впливають, так як не визнаються суспільно необхідними, однак в собівартість продукції вони повинні включатися, оскільки викликані умовами виробництва.

По-третє, конкретне підприємство в процесі виробництва вступає у відносини не тільки з працівниками, але й з іншими підприємствами і організаціями, банком, страховими і фінансовими органами тощо, сплачуючи проценти банку за кредит, страхові платежі, штрафи, податки і т.і. Хоча джерелом покриття останніх виступає додаткова вартість, однак вони так само необхідні для здійснення процесу виробництва як і продуктивні витрати, тому що є вимушеними, а отже, об’єктивно необхідними затратами.

К. Маркс відмічає, що в процесі виробництва функціонуючого підприємства, на відміну від виробництва, взятого в цілому, та частина додаткової вартості, яка є умовою виробництва, приєднується до авансованих витрат, а тому не виступає більше як додаткова вартість, затушовується: "…додаткова праця, неоплачена праця, так само суттєво входить в процес виробництва, як і оплачена праця".

Необхідність включення у собівартість деяких елементів додаткової вартості підтверджує токож аналіз затрат, які входять в ціну. Принаймні, щоб відбувся процес відтворення, реалізаційна ціна товару повинна відшкодувати підприємству: 1) продуктивні затрати, оплата яких потрібна для здійснення простого відтворення; 2) викликані умовами виробництва непродуктивні затрати, які діють не як причина, а як наслідок створення вартості, і являють собою вирахування з додаткової вартості; 3) прибуток, необхідний господарству для розширення виробництва і для формування суспільних фондів. Питання, таким чином, зводиться до уточнення ролі і місця в ціні непродуктивних  затрат (пункт 2). Тобто, або їх слід вважати тут збитком, який потім покривається одержаним прибутком чи іншим джерелом, або затратами виробництва (частиною собівартості),  відшкодування яких необхідне для здійснення простого відтворення. Безперечно, що це витрати виробництва, які потрібно весь час здійснювати незалежно від наявності прибутку в господарстві. Саме через це вони повинні відшкодовуватися ціною не за рахунок прибутку, а як собівартість продукції. Звісно, що прибуток потрібний господарству не для того, щоб покривати, допустимо, витрати на ведення обліку, оплачені банку проценти, витрати на страхування тощо. Тобто  прибуток в ціні являє собою самостійну частину додаткової вартості, яка виступає над собівартістю продукції. "Ціна м’яса – пише К.Маркс –  повинна оплачувати не тільки його витрати виробництва, але й ту ренту, яку приносила б земля, якби на ній вирощували хліб".[5] Отже, включення деяких затрат (елементів додаткової вартості), як умов виробництва,  в собівартість з теоретичної точки зору є цілком обґрунтованим.

Відмінністю затрат с + v від затрат, які складають собівартість, є й те, що оцінка засобів виробництва перших з них проводиться за вартістю, а других – за ціною придбання або за фактичною собівартістю. Крім того, оплата праці не співпадає з вартістю необхідного продукту (v), оскільки частину витрат, пов’язаних з відтворенням робочої сили, трудящі отримують за рахунок інших джерел.

Таким чином, собівартість, на відміну від вартості, втілює всі затрати, які фактично були авансовані підприємством на виробнитво товару. Схожість між с + v  і собівартістю в тому, що в основі кожної з цих категорій лежить людська праця (жива і уречевлена). Однак, якщо затрати с + v  у кількісному відношенні являють собою тільки оплачену продуктивну працю (тільки оплачену частину вартості), то собівартість, крім цього, включає й оплату непродуктивної праці, а також такі витрати, які взагалі не є трудовими затратами.

Зведення до аналогії затрат  с + v  з собівартістю для багатьох дослідників послужило причиною не тільки тлумачення собівартості як частини вартості, але й, виходячи з цього, заперечення всякої можливості включення у затрати виробництва будь-яких елементів додаткової вартості.

Друга група прихильників цієї концепції вважає, що елементи додаткової вартості не повинні включатися у собівартість тільки тому, що вони представляють форму перерозподілу національного доходу суспільства.

Що ж до відміченої критики Марксом Сея, а також Рікардо, то справа тут не в четвертому значенні затрат виробництва ("як затрат капіталу, землі і праці"), а в тому, що вартість товару вони визначають цими затратами. "Фраза про "затрати виробництва" у цих молодців – пише Маркс – рівно нічого не означає. Ми бачимо це у Сея. Вартість товару він визначає затратами виробництва – капіталом, землею, працею".[[6]] І К.Маркс справедливо критикує Сея через те, що він не має "ні найменшого поняття про визначення вартості робочим часом",  а вважає, що "дійсним і головним регулятором відносної вартості будь-яких товарів є затрати їх виробництва".

Правильне трактування економічного змісту собівартості має принципове значення при визначенні номенклатури затрат, які в неї включаються, і тих витрат, які покриваються за рахунок інших джерел. Від цього залежить об’єктивність обчислення багатьох економічних показників – прибутку, собівартості, рівня рентабельності тощо.

Проте на практиці значна частина непродуктивних затрат, пов’язаних із собівартістю, всупереч теорії, відноситься безпосередньо на фінансові результати. Причина недоречностей, перш за все, у змішуванні принципів формування вартості і собівартості. Зокрема, при списанні втрат і нестач запасів через безгосподарність, згідно стандарту 9 "Запаси", спочатку виділяють втрати в межах природних норм, які відносять на собівартість запасів, а понаднормові втрати списують на витрати періоду, точніше, на фінансові результати (збитки) транзитом через рахунок 947.

Взагалі  до первинної вартості запасів за стандартом 9 не включаються: а) понаднормові втрати і нестачі запасів; б) проценти за користування позиками; в) витрати на збут; г) загальногосподарські витрати, які безпосередньо не пов’язані з придбанням і доставкою запасів. Однак такий підхід до формування собівартості запасів явно суперечить теорії виробничих затрат і не відповідає дійсній економічній потребі.

У Маркса теж втрати вартості бавовни при її прядінні, якщо вони є нормальними (не зникають при середніх умовах переробки бавовни), так само входять у вартість пряжі, як і вартість тієї частини бавовни, яка створює речовину пряжі. Тобто величину вартості пряжі формують лише суспільно необхідні затрати, куди входять і втрати бавовни в межах природних норм.

Проте зовсім іншим представляється формування затрат виробництва (собівартості) конкретного підприємства. Тут елементами затрат виступають не тільки втрати запасів в межах природних норм, але й ті, які перевищують ці норми. Взагалі всякі витрати, пов’язані із створенням запасів, Маркс відносить до затрат обігу. Ними, зокрема, виступають: 1) кількісне зменшення маси продукту (нормальні і зверхнормальні втрати); 2) псування якості; 3) витрати на збереження запасу (охорона, утримання приміщень, тара, облік тощо). Факт той, що втрата запасів зверх норм здорожує процес виробництва, якщо йдеться про виробничі запаси, або збільшує затрати на збут при втратах товарного запасу. У всякому разі невідшкодовані втрати, викликані кількісним зменшенням маси продукту і псуванням його якості, мають відношення не до фінансових результатів безпосередньо, а до подорожчання запасу. В міру реалізації продукції прибуток, звичайно, буде зменшуватися на відповідну частку втрат, але поки процес виробництва продовжується і акта реалізації не відбулося,  то ці втрати повинні спочатку відобразитися на собівартості. При цьому перед списанням сума втрат запасів конкретного виду розподіляється між величиною їх залишку і використаною  частиною.  Потім на частку втрат останньої складається бухгалтерська проводка: кредит рах. 20 (можливо і транзитом  через 947 для контролю) і дебет рах. 23, 15, 91, 92, 93 та ін..

Однак подібним чином не можна списувати втрати від падежу тварин, хоча на практиці саме цей спосіб намагаються пристосувати (кредит рах. 21 і дебет рах. 23, 24, 947). При цьому сума втрат від падежу за винятком вартості використаних відходів (шкур, придатного для годівлі птиці чи звірям м’яса тощо) відноситься на собівартість приросту тварин, що не відповідає суті цього явища, оскільки падіж впливає на зменшення не маси приросту, а живої маси, тобто вирощеного в господарстві м’яса. Більш детально про це непорозуміння і про те, як правильно списувати падіж тварин, уже не раз писалося, [[7]] але керівництво методологією бухгалтерського обліку, на жаль, продовжує відстоювати явно помилковий підхід до вирішення цієї проблеми.

Намагання теоретично обґрунтувати доцільність вилучення із собівартості різні втрати і перевитрати, викликані безгосподарністю, з віднесенням їх безпосередньо на збитки мало місце в економічній літературі ще в 60-х і 70-х рр. минулого століття. Автори цієї ідеї намагалися таким чином унеможливити негативний вплив господарської діяльності поточного року на результати роботи майбутніх періодів. Заради цього в радгоспах у 1965 р. була введена уцінка виробничих запасів (насіння, кормів, молодняку тварин) власного виробництва, які переходять на наступний рік, і собівартість яких перевищує реалізаційні чи планові ціни, з віднесенням суми уцінки на збитки звітного року. Справедлива критика (зокрема, і  автором цієї статті) [[8]] методу уцінки як теоретично необгрунтованого, а практично непотрібного в певній мірі сприяла його відміні державними органами у 1974 р.

Принциповим тут є положення Маркса про те, що "всяке виробництво… є відтворення і тому потребує "продукту попереднього йому виробництва як матеріалу". Все, що у виробництві є результатом, є разом з тим і передумова". [[9]] Отже, той факт, що результати одного року впливають на процес виробництва наступного року є цілком закономірним. Це стосується і впливу, допустимо, результатів рослинництва на виробництво продукції тваринництва. Немає ніякого сенсу і логіки "уцінювати" (відносячи на збитки), наприклад, корми як продукцію рослинництва з тим, щоб знизити собівартість продукції тваринництва. Більше того, в рослинництві, тваринництві та інших галузях "…накопичення і відтворення співпадають постільки, поскільки знову приєднана праця (продуктивна і непродуктивна – В.Я.)  повинна накопичуватися in natura до тих пір, поки продукт не буде готовий для продажу". [[10]]

Таким чином, замість твердження про правомірність уцінки чи дооцінки виробничих запасів до рівня якихось умовних цін з віднесенням відповідних різниць на збитки чи прибутки, необхідно відмітити якраз протилежне: чистий доход у виробленої, але нереалізованої продукції не може виконати функцію прибутку до тих пір, поки продукція не буде реалізована. Саме при реалізації продукції і виявляється нормальна величина прибутку чи збитку. Якщо ж затрати на виробництво продукції були зроблені, але ніякої компенсації за це не надійшло, тобто якщо продукція не реалізована, то виходить, що ні прибутку, ні збитку як таких теж немає. В цьому випадку можна судити лише про майбутні прибутки чи збитки.

Суми уцінки основних засобів згідно стандарту 7 теж списуються на збитки через рахунки 975 і 79, хоча йдеться не про збитки як такі, а про зменшення балансової (первинної) вартості конкретного засобу порівняно із можливою ціною ("справедливою вартістю") у випадку його реалізації. Оскільки ж акта реалізації не відбулося, то суму уцінки доречно списати частково на  затрати відповідних виробництв (рах. 23, 91, 92, 93 тощо) і на зменшення додаткового капіталу.

Відвертим непорозумінням в методології бухгалтерського обліку виявилося вилучення із собівартості і віднесення безпосередньо на збитки через рах. 79 загальногосподарських витрат (рах. 92), витрат  на збут (рах.93) та інших операційних витрат (рах.94), хоча більшість з них мають безпосереднє відношення до конкретних виробничих процесів, пов’язані з усіма стадіями кругообороту засобів (постачання, виробництво, збут), є реальними виробничими затратами, наперед визначені, а тому не можуть бути елементами розподілу валового прибутку. Навпаки, вони є умовою виробництва, а не його наслідком. Не розуміти цього – значить плутати вартість з собівартістю, додаткову вартість з прибутком, абстрактне з конкретним.

Слід відмітити і те, що хоча укладачі бухгалтерських стандартів 7 "Основні засоби", 9 "Запаси", 15 "Доходи", 16 "Витрати" та ін. за основу методології формування собівартості і прибутку беруть класичну теорію трудової вартості, відповідно до якої величина вартості товару характеризується лише суспільно необхідними (продуктивними) затратами виробництва, вони разом з тим допускають логічну "помилку" на користь істини, включивши в собівартість, як виняток, плату за землю (ренту) і страхові платежі, які є елементами додаткової вартості. Проте, всупереч істині, однотипні з цими витратами проценти банку за кредит відносять на так звані витрати періоду, які при складанні звіту про фінансові результати покриваються "валовим прибутком" (маржинальним доходом). Насправді ж "капітал купується (тобто береться взайми під проценти) – пише К.Маркс – до того, як він оплачується. Гроші функціонують тут як засіб платежу, наче при купівлі робочої сили і т.п. Тому ціна капіталу – процент – точно так входить в аванси промисловця (в аванс самому собі, якщо він працює за допомогою власного капіталу), як і ціна бавовни, яка, наприклад, теж купується сьогодні і потребує оплати, допустимо, тільки через шість неділь". [[11]] І далі: "…частина додаткової вартості, процент, виступає як ринкова ціна капіталу, який входить в процес, і тому вона виступає не як додаткова вартість, а як умова виробництва". Наш фермер теж, купуючи, допустимо, мінеральні добрива за рахунок позики банку, вважає затратами виробництва не тільки ціну добрив, але й сплачені відсотки за кредит. Тут і ціна добрив, і ціна кредиту теж є авансованими затратами, які повинні відшкодуватися йому ціною товару  для здійснення простого відтворення. Прибуток же потрібен фермеру на зовсім інші цілі. "Немає нічого містичного в тому, – відмічає Маркс, – що…безпосередній привласнювач і "виробник" цієї сукупної додаткової вартості вимушений віддавати частини її – одну  власнику землі (рентуВ.Я.), другу – власнику капіталу (процент В.Я.) – так що та третя частина сукупної додаткової вартості, яку він залишає для себе, залишиться в нього під назвою промислового прибутку". [[12]]

Сказане дозволяє зробити висновок, що собівартість – це не частина вартості у вигляді с + v, а зовсім інша категорія. У цьому плані не зовсім вдалою є й формула А.М.Фабричнова с + v + частина m, бо вона теж нагадує частину вартості і представляється абстрактною величиною, хоч по своїй суті є вірною, так як розкриває джерело покриття непродуктивних витрат, викликаних умовами виробництва. Звичайно, при цьому слід мати на увазі, що під величинами с і v розуміється відповідно не вартість використаних засобів виробництва і додаткового  продукту, а їх ціна, а під vне вартість робочої сили, а оплата праці. До того ж у собівартість входить не додатковий продукт як такий, а конкретні витрати, які зменшують  величину додаткової вартості. Тому більш зрозумілою і прийнятною уявляється така формула собівартості:

                         С = ЗВ(п) + ЗВ(нп) + ОП(п) + ОП(нп) + ГВ(нп),

де С – собівартість; ЗВ(п) – ціна (собівартість) продуктивно використаних засобів виробництва (сировина, матеріали, амортизація); ЗВ(нп) – ціна (собівартість) непродуктивно використаних засобів виробництва (різні втрати продукції, перевитрати сировини, брак виробництва та ін.); ОП(п) – оплата продуктивної праці, включаючи оплату праці керівників підприємств, інженерно-технічного і наукового персоналу, зайнятого виробничими процесами, тощо; ОП(нп) – оплата непродуктивної праці (обслуговуючого персоналу, працівників обліку, пожарно-сторожової охорони, комірників і т.п.); ГВ(нп) – грошові виплати як витрати по статті "собівартість" (відсотки банку за кредити, штрафи, податки і збори, страхові платежі тощо). Дана формула як модель собівартості більш досконала, ніж попередні, тому що вона глибше і об’єктивніше розкриває зміст собівартості та її відмінність від вартості.

            Звісно, що будь-які нововведення в систему бухгалтерського обліку повинні бути науково обґрунтованими, бо лише тоді можна отримати об’єктивну інформацію про господарські процеси і фінансові результати діяльності. Проте так сталося, що впровадження в Україні Положень (стандартів) бухгалтерського обліку, запозичених із зарубіжної практики, видавалося за наукове досягнення. Як наслідок, в багатьох випадках втрачено  краще, що було – аналітичність, достовірність, повноту облікової інформації.

            Проблема ще й в тому, що помилки і прорахунки, допущені в господарській діяльності на вищому рівні керівництва і в законодавстві, по суті, механічно переносяться на систему бухгалтерського обліку і є обов’язковими до виконання. Адже як тільки приватна власність на землю в Україні була "узаконена",  система бухгалтерського обліку тут же взялася за  "наукове"  вирішення  питань, пов’язаних з обліком землі на рахунках і включенням її "вартості" в актив балансу, відображенням продажу земельних ділянок, оренди, застави, обміну тощо. Хоча сам факт "приватизації" землі є не тільки антинауковим, але й злочинним, бо від цього держава і місцеві громади втрачають право на земельну ренту, а  безпосередні хлібороби – право на землю-ресурс виробництва. Тому, прикриваючи ганебні дії реформаторів, бухгалтерський облік (нібито нічого особливого  й не сталося), по суті, сприяє нанесенню шкоди людям і державі.

            Між іншим, немає ніяких підстав включати землю в бухгалтерський баланс як ресурс виробництва, подібно до основних засобів, предметів праці тощо, оскільки оцінка землі насправді не є ні її "вартістю", ні її "ціною", а грошовим виразом капіталізованої 33-річної ренти. Йдеться, з однієї сторони, про доход, який має одержувати власник землі (держава, місцева громада чи приватний землевласник-рантьє) як плату за землю, і з другої – витрати землекористувача у вигляді орендної плати. В обох випадках розуміється одна і та ж величина – земельна рента.

Надуманим виявилося і положення Закону України “Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року” від 18.10.2005 р. № 2982-IV.[13] щодо покращення фінансового стану АПК через приєднання “вартості” землі до авансованого капіталу  і одержання таким чином віртуального прибутку. Справа в тому, що дарові сили природи, беручи участь у створенні споживних цінностей, насправді не стають джерелом їх вартості. Якщо ж у собівартість сільськогосподарської продукції, крім ренти, включати ще й “вартість” землі з наступним зростанням цін на неї (такі вимоги закону), то й “вартість” дніпровської води теж слід включати в собівартість виробленої гідростанціями електроенергії, як і “вартість” природних водоймищ – у собівартість виловленої риби, а також перевезень вантажів річковим чи морським транспортом і т.д., і т.п. Йдеться про штучну, нічим не обґрунтовану надбавку до цін на товари, по суті, додатковий земельний податок на пересічних громадян, що явно на шкоду людям і суспільству. Очевидно, що ніякої іншої плати за землю з включенням її у собівартість, крім ренти, немає і не може бути.

            Принциповим у формуванні собівартості є повнота затрат, які в неї включаються, їх об’єктивність, бо тільки  тоді цей показник  матиме наукове і економічне значення.                        

 

 

                                    Список використаної літератури:



[1] К.Маркс и Ф.Энгельс. Соч. т.26, ч. III, с. 539-540

[2] Там же, с.571-572

[3] Там же, с. 539-540

[4] Там же, т.26, ч.II, с. 140, 233 и ч.Ш, с.571-572

[5] Там же, т. 26, ч. III, с. 542

[6] Там же, т.26, ч. II, с.140

[7] Ярмоленко В.П. Про недоречності в обліку кругообороту засобів. "Реформування обліку, звітності та аудиту в системі АПК України…", ч. III, К., 2003 р., с. 9-14.

[8] Ярмоленко В. Оценка продукции, потреляемой в хозяйстве. Ж."Экономика сельского хозяйства", № 12, 1973г., с. 91-93.

[9]  К.Маркс и Ф.Энгельс. Соч. т.26., ч. II. с. 55.

[10] Там же с. 541

[11] Там же, ч.III, с. 535.

[12] Там же, с. 537.

[13] Урядовий кур"єр від 16 листопада 2005 р. "Орієнтир".