УДК 338.434:339.13
Ю.Я. Лузан,
канд. екон. наук
& Ключевые вопросы, которые рассматриваются:
· В статье обобщен зарубежный опыт предоставления финансовых услуг в аграрно развитых странах, на основе чего обоснованы предложения, касающиеся формирования системы финансовых услуг для отечественных предприятий аграрного сектора.
· Значительное внимание обращено на вопросы кредитования сельскохозяйственного производства, и, особенно, на проблемы ипотечного кредитования и организационные аспекты обеспечения его развития, а также вопросы кредитной кооперации, доступа сельскохозяйственных производителей к рынку финансовых услуг.
· Обоснован комплекс мероприятий, касающихся усовершенствования финансового обеспечения сельскохозяйственных товаропроизводителей, в частности, путем обеспечения более свободного доступа к рынку финансовых услуг.
& Key issues that are disclosed:
· Foreign experience of granting of financial services in agrarian advanced countries is generalized in the article. On the basis of that the offers concerning formation of system of financial services for the ukrainian enterprises of agrarian sector are proved
· The significant attention is payed to questions of crediting of an agricultural production, especially on problems of hypothecary crediting and organizational aspects of maintenance of its development, and also to questions of credit cooperation, access of agricultural manufacturers to the market of financial services
· The complex of the actions concerning improvement of financial maintenance of agricultural producers in particular by maintenance an easy approach to the market of financial services is proved
У державах з розвиненою ринковою економікою надзвичайно велике значення надається формуванню системи фінансових послуг для аграрного сектору, в тому числі запровадженню широкого спектра механізмів прямої й опосередкованої державної підтримки функціонування ринків сільськогосподарської продукції та розвитку сільських територій.
Регулювання ринку фінансових послуг та розвиток механізмів державної підтримки аграрного сектору забезпечується систематично удосконалюваною законодавчою і нормативною базою, участю держави у фінансуванні відповідних аграрних програм та у створенні необхідних державних і недержавних аграрних інституцій.
Проблеми фінансового забезпечення сільськогосподарських товаровиробників та створення для них сприятливого фінансового середовища функціонування займають чільне місце у працях провідних зарубіжних (С. Вальтера, М. Лишанського, І. Маслової, М. Ельдиєва) та вітчизняних вчених, серед яких варто виділити М. Дем’яненка, О. Ґудзь, І. Кириленка, П. Лайка, І. Лукінова, М. Маліка, Д. Олійника, Д Полозенка, В. Ситника, М. Янківа та ін.
Водночас недостатньо врегульованими залишаються питання фінансового забезпечення сільськогосподарських підприємств в умовах пореформеного періоду, пов’язаного з невизначеністю організаційно-правових питань, що суттєво ускладнює доступ підприємств аграрного сектору до ринку фінансових ресурсів. На обґрунтування заходів щодо вирішення зазначених питань і спрямована стаття.
Україна намагається використовувати кращий зарубіжний досвід у формуванні сучасної державної аграрної політики. Проте цей процес стримується багатьма чинниками, зокрема: несистемною, а в деяких випадках недостатньо якісною розробкою відповідних законодавчих і нормативних актів; обмеженістю фінансових можливостей держави для запровадження ефективних механізмів регулювання ринків сільськогосподарської продукції; використанням незначних обсягів коштів державного бюджету для підтримки конкурентноздатності вітчизняного аграрного сектору та створення відповідної інфраструктури. При цьому варто максимально використати уроки створення ефективного аграрного сектора в розвинених країнах, зробити все, щоб уникнути прикрих помилок в майбутньому при організації функціонування цього важливого сектора економіки.
Звертаючись до зарубіжного досвіду, потрібно зазначити, що вирішення проблем розвитку аграрного сектору може здійснюватись різноманітними методами, враховуючи особливості його функціонування в конкретній країні. Але всі методи, як правило, спрямовані на максимальний захист національного товаровиробника, підтримку його конкурентноздатності на внутрішньому і зовнішньому ринках.
Так, у США у сфері надання фінансових послуг сільськогосподарським товаровиробникам діють спеціальне Агентство з обслуговування фермерів, Товарно-кредитна корпорація, фермерські гарантійні фонди для кредитування та підтримки страхування ризиків, фермерські кооперативні банки та інші інституції. Ними здійснюються програми товарного кредитування вирощування майбутнього врожаю, визначеного конгресом США по відповідному переліку сільськогосподарських культур, організовуються закупівлі надлишків основних видів продовольчих товарів безпосередньо у виробників, надаються спеціальні фермерські позики для їх розвитку, фінансуються програми консервації фермерами сільськогосподарських земель, розміщених на еродованих або чутливих до змін навколишнього середовища грунтах, підтримується страхування сільськогосподарських ризиків, здійснюється кредитування під низькі відсотки для підтримки виробництва стратегічно важливих видів сільськогосподарської продукції з поверненням кредитів виключно у товарній формі тощо.
Для фермерів, які беруть участь у визначених конгресом США програмах, щорічно затверджуються гарантовані державні ціни на сільськогосподарську продукцію. Крім того, після підписання відповідних контрактів фермерам надається можливість отримати некомерційну безвідсоткову позику розміром до 50 % загальної вартості майбутньої продукції. З метою підтримки виробника також передбачена щорічна державна програма (в межах 40 млрд. дол.) для надання допомоги малозабезпеченим верствам населення продуктами харчування через застосування продуктових талонів. Існують ще й окремі державні програми підтримки експорту сільськогосподарської продукції і продовольства [16].
У Франції поряд з програмами Європейського Союзу та урядовими програмами підтримки розвитку сільськогосподарських товаровиробників запроваджені додаткові спеціальні напрями їх підтримки – через формування відповідних фінансових фондів шляхом впровадження спеціальних податків (у розмірах, що не перевищують, як правило, 1 % від митної вартості реалізованих окремих видів товарів). Наприкінці 90-х років минулого століття таких податків було більше 40.
Зібрані кошти спрямовуються на фінансування діяльності професійних організацій виробників окремих видів продукції. Крім того, ці кошти використовуються переважно для забезпечення захисту інтересів товаровиробників, їх інформування та орієнтування щодо кон'юнктури ринків, пошуку партнерів по бізнесу, фінансування виставкових заходів тощо [17].
Прийнятним для України може бути також досвід Канади, Німеччини, Польщі, Чехії, Латвії, Росії, Китаю та інших аграрно розвинених країн, який вимагає додаткового вивчення та професійного узагальнення для використання з метою підтримки вітчизняних товаровиробників. Загалом аналіз міжнародного досвіду свідчить, що у розвинених країнах обсяги державної підтримки сільськогосподарських товаровиробників коливаються в межах 30-40 %, а в окремих (зокрема, Японії, Швейцарії ) доходять навіть до 70 % вартості виробленої продукції [18].
Відповідно і в Україні має бути запроваджена підтримка аграрного сектору, адекватна значенню галузі і спрямована на забезпечення конкурентноздатності вітчизняної сільськогосподарської продукції. Це особливо важливо в сучасних умовах, коли наша держава поступово інтегрується до міжнародних продовольчих ринків.
Разом з тим, слід відзначити, що запровадження в Україні деяких визнаних у світі механізмів підтримки, негативно оцінюється Міжнародними фінансовими організаціями та Світовою організацією торгівлі. Фахівцями зазначених організацій висловлюються рекомендації щодо недоцільності їх запровадження. Відповідно, слід більш професійно співпрацювати із зарубіжними експертами, грунтовніше вивчати наявні тенденції на світовому ринку і в Україні та більш обгрунтованіше доводити свою позицію. Це допоможе знаходити кращі рішення та досягати порозуміння при оцінках заходів, які приймаються державою в аграрному секторі.
Важливими факторами організації прогнозованого ринку сільськогосподарської продукції в Україні повинні стати удосконалення механізмів фінансових та товарних інтервенцій, заставних операцій, формування достатніх державних продовольчих резервів. По великому рахунку, методи регулювання продовольчого ринку повинні бути дещо схожими на методи регулювання грошового ринку. Адже регулювання продовольчого ринку, з метою забезпечення передусім стабільності цін, потребує використання відповідних регуляторів - фондів, резервів, механізмів фінансових і товарних інтервенцій, відповідної інфраструктури. Вирішення даного блоку питань обов'язково повинно стати одним із головних пріоритетів сучасної державної аграрної політики.
Важливою проблемою, яка потребує термінового розв'язання, є формування конкурентного середовища на ринку фінансових послуг для аграрного сектору.
Нерозвиненість обслуговуючої фінансової інфраструктури, низька питома вага операцій фінансового лізингу, мізерні обсяги кредитування кредитними спілками, відсутність сільськогосподарських кооперативних банків, невизначеність правил поведінки для ефективної діяльності гарантійних установ, страхових та інвестиційних компаній, функціонування малопотужних аграрних бірж, практична відсутність форвардної і ф'ючерсної торгівлі сільськогосподарською продукцією і продовольчими товарами, нерозвиненість ринку цінних паперів –усе це сьогодні унеможливлює запровадження повноцінного фінансового обслуговування учасників аграрного ринку. Більше того, така ситуація формує передумови для монопольного застосування завищеної вартості фінансових послуг, стримує розвиток мікрокредитування в сільській місцевості, сприяє широкому неконтрольованому застосуванню негрошових або готівкових форм розрахунків.
Підтвердженням відсутності конкурентного середовища на ринку фінансових послуг є надання банківською системою кредитних ресурсів для аграрного сектору за процентними ставками, які перевищували середні ставки при кредитуванні інших секторів економіки: в 2001 р. на 4,9 %, 2002 р. - на 5,0 % і 2003 р. - на 4,2 %. Такі ж негативні тенденції спостерігаються на ринку страхових послуг, при кредитуванні кредитними спілками, здійсненні лізингу техніки тощо.
Ці та інші фактори негативно впливають на зростання цін на споживчому ринку, знижують інтерес інвесторів до вітчизняного аграрного сектору.
У вирішенні проблем створення сприятливого економічного середовища для ефективного функціонування аграрного сектору важливу роль має відіграти і банківська система України, для якої стабільність національної грошової одиниці та ефективне функціонування банківського капіталу є головними пріоритетами.
Чи не найголовнішою економічною проблемою, яка стримує розвиток аграрного сектору України, залишається нині правова незабезпеченість приватної власності на землі сільськогосподарського призначення. Причому це однаково стосується як юридичних осіб, так і особистих селянських господарств.
Досвід розвинених країн показує, що тільки організована система власності (реєстрація, оцінка тощо) спроможна створити економічне середовище, яке забезпечує вільний рух капіталів, надійний захист власності та інвестицій, зводить до мінімуму тіньову економіку, дозволяє прискорено вирішувати соціальні проблеми.
Нині економіку аграрного сектору України ще не можна класифікувати як економіку ринкового типу. У ній важко засвідчити достовірність оцінки капіталу, учасників ринку неможливо примусити оплатити борги, ресурси важко обернути в гроші, а власність розділити на частки, паї; будівлі, розташовані на земельних ділянках, на які не оформлене відповідним чином право власності; важко провести порівняння активів і т. п., тобто ще не створена повною мірою правова інфраструктура, яка повинна лежати в основі фінансового ринку.
Проте, навіть у такій ситуації в державі все ще не вирішеними залишаються питання створення єдиної системи реєстрації прав власності на нерухоме майно, а особливо на земельні ділянки, а в суспільстві превалюють думки щодо продовження мораторію щодо запровадження ринку землі.
Таке рішення практично унеможливлює накопичення (примноження) аграрних капіталів, а той капітал, який наявний в аграрному секторі, є малодієвим. Крім того, без урегулювання проблем власності неможливо створити повноцінний ринок фінансових послуг для аграрного сектора.
Відповідно, стримування вирішення проблем врегулювання власності залишає аграрну економіку України на тій стадії, коли активи (земля та інші основні засоби) будуть продовжувати використовуватися лише для задоволення виробничих потреб, тоді як у розвинених країнах ті ж активи ведуть подвійне життя – поряд з виконанням виробничих функцій вони є ще й основним джерелом залучення додаткових фінансових ресурсів для обслуговування самого процесу виробництва (за допомогою застави, іпотеки, поруки, функціонування вторинного ринку цінних паперів тощо). Здійснення таких операцій є фундаментом ринкової економіки, на якому базується її розвиток.
Адже в сучасних умовах без вільного доступу учасників аграрного ринку до всього спектру фінансових послуг практично неможливо забезпечити конкурентоспроможність та самодостатність будь-якого сектору національної економіки. Особливо це стосується сільськогосподарського виробництва, як найбільш вразливої, але найбільш важливої її складової.
Головною передумовою вирішення зазначеної проблеми (доступу до фінансових послуг за прийнятною ціною), як свідчить світовий досвід, є створення правових та інституційних засад формування ліквідної застави майном та іншими активами. Зокрема, вирішальну роль для розвитку сільського господарства повинно відігравати іпотечне фінансування.
Розвиток ринку фінансових послуг повинен якісно наповнити аграрні реформи економічним змістом, стати дійсно "кровоносною системою" формування ринкових відносин. Це дозволить подолати такі негативні явища, що прогресують на аграрному ринку, як непрозорі та тіньові схеми розрахунків, бартеризація, давальницькі схеми переробки сільськогосподарської сировини, натуральна оплата праці, уникнути значних сезонних коливань цін тощо.
На жаль, в Україні даний сегмент ринку поки що залишається слаборозвиненим. Причому навколо даної проблеми накопичується ряд інших, що стримує розвиток сільського господарства та формування ефективного аграрного ринку загалом.
Розвиток ринку фінансових послуг повинен бути ключовим (наповнюючим) елементом аграрних реформ в Україні. Більше того, як показує практика, механізми фінансових послуг повинні запроваджуватись у комплексі та одночасно з іншими напрямками реформування відносин власності, земельних відносин, запровадження механізмів державної підтримки, регулювання продовольчих ринків, удосконалення податкової політики тощо.
Розвиток іпотечного фінансування в сільському господарстві неможливий без розвитку ринку нерухомого майна, а особливо ринку земельних ділянок сільськогосподарського призначення.
Безумовно, для започаткування ринку земель сільськогосподарського призначення необхідно створити відповідні умови, які унеможливлюватимуть зловживання на цьому ринку. Адже на сьогодні маємо таку ситуацію в аграрній економіці, за якої власність сільськогосподарських товаровиробників має несистемний характер, вона незадокументована належним чином, не відображена у відповідних реєстрах, а існуючі зобов'язання позичальників також прозоро не відображені. За таких умов досить важко визначити, що і кому реально належить (особливо це стосується власності на нерухоме майно та земельні ділянки, на яких воно розташоване), описання активів не стандартизовані, орендні відносини остаточно не врегульовані. Існує низка й інших проблем з позначенням відносин власності.
За таких обставин земля та інші основні засоби не можуть виступати надійним, а в багатьох випадках основним джерелом залучення додаткових фінансових ресурсів для обслуговування виробництва та створення умов для відтворювального процесу. Тобто наявна, але лише задекларована, власність сільськогосподарських товаровиробників сама по собі ще не може працювати як інструмент застави, іпотеки, поруки, неспроможна приймати участь у формуванні фондового ринку.
Тому на практиці банками в якості застави за надані кредити сільськогосподарським товаровиробникам, в основному, приймається майбутній врожай. А це підвищені ризики, які вимагають додаткових витрат на його страхування, підвищення кредитних ставок, у розрахунках обсягів застави застосовуються занижені ціни на продукцію порівняно із ринковими. Здійснюються інші некоректні дії по відношенню до сільгоспвиробників. У цілому, така схема ускладнює кредитування, робить його більш затратним, що знижує конкурентноздатність галузі.
Останнім часом багато критики спрямовується на адресу реформ у сільському господарстві та тверджень, що саме реформи є причиною його кризового стану. Не відкидаючи деякі помилки перетворень на селі, вважаємо, що головною причиною такого стану все ж є не проведення самих реформ, а їх призупинення, не доведення до логічної та комплексної завершеності, відсутність їх наповнення фінансовим, а не лише організаційним, змістом. І, в першу чергу, це стосується реформ, які спрямовані на формування сприятливого економічного середовища для ефективного функціонування галузі.
Аналізуючи світовий досвід, сучасні тенденції розвитку українського сільського господарства, можна з великою вірогідністю стверджувати, що незавершеність земельної реформи, критична обмеженість засобів забезпечення договірних зобов'язань через правове неврегулювання прав власності сільськогосподарських товаровиробників на сьогодні є основними чинниками, які спричинили складну ситуацію в аграрному секторі держави.
Правове врегулювання зазначених проблем власності дозволить розірвати замкнуте коло для максимального використання українського сільськогосподарського потенціалу. Відповідно, враховуючи сучасний стан сільського господарства, пріоритетним напрямом діяльності уряду, Верховної Ради, аграрної науки повинно стати створення умов, за яких капітал сільськогосподарських виробників, включаючи особисті селянські господарства, стане спроможним залучати (притягувати) додатковий капітал.
За оцінками експертів, банківська система, вітчизняні та іноземні інвестори на сьогодні можуть практично повністю задовольнити потреби галузі у фінансових ресурсах. А це сучасні технології, техніка й обладнання, розвиток селекції, вирішення соціальних проблем на селі тощо. Але всі інвестори знаходяться в очікуванні подальших реформ, зокрема в продовженні земельної реформи, включення землі в економічний обіг.
Відтермінування започаткування ринку земельних ділянок сільськогосподарського призначення як критичного компоненту загальної аграрної реформи, безумовно, призупинить розвиток ринку фінансових послуг в аграрному секторі, зокрема найпотужнішої його складової - іпотечного фінансування. Це сприятиме лише подальшій стагнації аграрного виробництва.
На сьогодні більше 60 % сертифікатів на право на земельну частку (пай) замінені на державі акти, які засвідчують право приватної власності селян на землю. Це перші кроки до формування ринку земель сільськогосподарського призначення. Проте приватизація земель повинна мати своєю кінцевою метою надання мільйонам селян права власності на землю як функціонуючий капітал. Тільки при таких обставинах він буде спроможний створювати додатковий капітал для землевласників або користувачів, використовуючи землю як заставу при отриманні кредитних ресурсів або інших видів інвестицій, продати, здати землю в оренду, використовувати її як виробничий ресурс, як місце, на якому розташовують іншу нерухомість, або розпорядитись іншим чином. Лише тоді, коли селянин зможе повністю реалізувати своє право власності на землю як на капітал, така власність стане функціонально дієвою.
На сьогодні в Україні вже визначені напрямки створення ринку земель та розвитку іпотечного фінансування. Основними складовими його мають бути:
а) єдина система реєстрації прав власності на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки;
б) єдина система реєстрації обтяжень та інших зобов'язань, пов'язаних із нерухомим майном, включаючи земельні ділянки;
в) кадастровий моніторинг земель;
г) формування системи рефінансування банків, які здійснюють іпотечне кредитування;
ґ) стандартизація іпотечного фінансування (види іпотечних цінних паперів, оцінка майна, визначення типових ознак застави, порядок нагляду і т.п.);
д) регламентація вирішення конфліктів при іпотечному фінансуванні.
Саме на створенні завершеної бази та формуванні інфраструктури ринку землі слід зосередити свою увагу всім учасникам цього процесу. При цьому необхідно звернути увагу на те, що в Україні вже проходять процеси тінізації ринку землі і від цього потерпають найбільш бідні групи сільського населення. Більше того, повільні темпи створення прозорого ринку землі можуть призвести до концентрації її власності в обмеженої кількості громадян, деформуючи таким чином головну мету аграрних реформ - справедливий розподіл власності між селянами.
Отже, дуже важливим для розвитку аграрного сектору на даному етапі є створення сприятливих умов для доступу до ринку фінансових послуг, у тому числі до іпотечного кредитування та мікрокредитування для особистих селянських господарств.
Держава зобов'язана допомогти селянським господарствам, щоб їх виробництво було зорієнтоване не лише на власне споживання, а все більше призначалося для продажу. На сьогодні це є одиним із важливих та взаємоув'язаних шляхів підвищення соціальної захищеності сільського населення.
На жаль, на сьогодні і малі, і великі сільгоспвиробники потерпають від обмеженості фінансових послуг. На даному етапі їх розвитку, як і в інших розвинених країнах, у фінансовому забезпеченні важливу роль повинно відіграти розширення фінансово-кредитного ринку, вдосконалення його сільськогосподарської інфраструктури, більше аграрної спрямованості, створення кооперативних банків, підтримка розвитку кредитних спілок, розвиток страхового аграрного бізнесу, гарантійних та інших фінансових установ. Для вирішення даної проблеми доцільно було б запровадити широку державну програму, розширити допомогу міжнародних фінансових організацій.
У сучасних умовах розширення спектру фінансових послуг зможе і повинно зіграти винятково важливу роль для підвищення добробуту сільських домогосподарств, сприяти розвитку приватного бізнесу на сільських територіях. Без сумніву, це зможе суттєво допомогти підвищенню рівня зайнятості сільського населення, що вже набуває значної гостроти. І в майбутньому, у зв'язку із застосуванням сучасних технологій аграрного виробництва, у крупнотоварних сільськогосподарських підприємствах буде продовжуватись тенденція до зменшення потреби в робочій силі.
Через правову неврегульованість власності сільськогосподарські товаровиробники й інші учасники аграрного ринку мають справу зі значними ризиками та невпевненістю, їм часто бракує постійних, надійних та передбачуваних фінансових посередників. Підтримка розвитку інфраструктури фінансових установ і організацій вимагає значної уваги держави, і особливо це стосується регіональних аспектів розвитку ринків фінансових послуг, створення умов для ефективного функціонування регіональних ринків ресурсів для галузі.
Розвиток ринку фінансових послуг є важливим ще й з огляду на вступ України до СОТу, коли суттєво знизиться рівень захисту внутрішнього ринку у зв'язку із послабленням митних бар'єрів. Але одночасно із можливими втратами аграрного сектору на початковому етапі вступу до цієї міжнародної торгівельної організації відкривається кращий доступ продовольчих товарів на зовнішні ринки.
Одну з ключових ролей у фінансовому забезпеченні розвитку сільськогосподарського виробництва займають питання кредитування. Вони включають функціонування системи кооперативних банків, підтримку розвитку кредитних спілок, розробку умов забезпечення розвитку іпотечного кредитування.
Кредитування сільського господарства в сучасних умовах є одним із ключових компонентів його стабільного розвитку. Особливо посилюється його роль у період значних структурних перетворень, які відбуваються в галузі, у становленні нових типів господарств ринкового спрямування, їх адаптації до конкурентного середовища. Тому запровадження випробуваних світовим досвідом прогресивних моделей банківського обслуговування повинно стати одним із основних пріоритетів державної аграрної політики.
Світова практика свідчить, що система кредитування сільськогосподарських товаровиробників повинна поєднувати державну підтримку, специфічні механізми захисту банківських позичок, обслуговування їх різними фінансовими посередниками, в першу чергу кооперативними та приватними банками, які суттєво відрізняються функціями, умовами надання кредитів, механізмами розподілу прибутків, засадами управління тощо.
У розвинених країнах законодавство виділяє специфіку кредитування цього важливого сектору економіки, яке враховує, перш за все, три основні фактори:
1) сезонність сільськогосподарського виробництва обумовлює значні потреби в кредитах терміном від 9 до 18 місяців, але через високі комерційні кредитні ставки вони для них важкодоступні. Ще більше ускладнень існує при його довготерміновому кредитуванні.
2) комерційним банкам невигідно надавати кредити сільськогосподарським товаровиробникам через значно вищий, ніж в інших галузях, ступінь ризиків. Застава у вигляді всіх видів майна, включаючи землю, є малоліквідною, а залежність їх фінансових результатів від погодних умов, кон'юнктури аграрного ринку та зовнішньої експансії є надзвичайно великою.
3) комерційні банки з мотивацією на максимальний прибуток сьогодні рідко стають надійними партнерами сільськогосподарських товаровиробників. Практика стверджує, що справжнє партнерство можна забезпечити лише через взаємну власність та корпоративне управління.
Вивчення досвіду розвинутих країн показує, що в умовах зростання агресивності ринкового середовища у зв'язку із виникненням і загостренням конкуренції на аграрному ринку для сучасного становлення українського сільського господарства винятково позитивну роль повинні відіграти сільськогосподарські кооперативні банки, створенню яких в Україні приділяється недостатньо уваги.
Саме кооперативні банки можуть максимально врахувати зазначені фактори при обслуговуванні сільського господарства шляхом дотримання в своїй діяльності визначених законодавством України наступних основних принципів:
- кооперативні банки належать сільськогосподарським товаровиробникам і управляються ними на кооперативних засадах;
- кооперативний банк не ставить за мету отримання прибутку для себе, а прагне збільшити прибуток сільгоспвиробників - своїх членів;
- через кооперативні банки сільськогосподарські товаровиробники можуть отримати більш дешевий і надійний доступ до кредитних ресурсів та інших банківських послуг, враховуючи їх неприбутковий вид діяльності;
- членами таких кооперативів мають бути в основному сільгосптоваровиробники, які користуються послугами кооперативного банку, водночас є його клієнтами та власниками;
- членство в кооперативних банках відкрите та добровільне, будь-який сільськогосподарський товаровиробник, який бажає вступити до такого кооперативу та отримувати його послуги, може бути прийнятий до нього при визнанні його статуту і правил;
- послуги кооперативного банку надаються, в основному, його членам, діяльність з іншими суб’єктами господарювання визначається згідно із законодавством про кооперацію як додаткова до основної та суворо обмежується (не більше 20% від загальних обсягів послуг).
- кооперативні банки за своєю природою максимально сприятимуть самозахисту сільськогосподарських товаровиробників проти тиску ринку шляхом спільного здійснення їх фінансового забезпечення.
Те ж стосується й інших видів кооперації в сільському господарстві. Адже кооперація історично сформувалася як органічна складова ринкової економіки. Вона дозволяє товаровиробникам ефективно функціонувати в складних, перш за все кризових умовах. Разом з тим кооперування також виступає і як важливий фактор формування ринкових відносин в аграрному секторі.
Варто відзначити, що завдяки створенню сприятливих умов у багатьох країнах кооперативні банки займають вагоме місце у банківських системах.
Так, кооперативний банк Сгеdit Agгісоlе (Франція) у першій половині 90-х років за обсягами капіталу та активів займав восьме місце в світі та перше в Європі. Система кооперативного банку Rabobank (Нідерланди), забезпечуючи потреби аграрного сектору країни в кредитних ресурсах, охоплює майже 40% ринку депозитних вкладів. Німецькі кооперативні банки на кінець 1998 року залучили близько 1,3 трлн. DМ вкладів, сформувавши таким чином потужний кредитний ресурс для обслуговування важливих секторів економіки. У США велику роль у кредитуванні фермерів відіграють 36 кооперативних фермерських банків із часткою в загальних обсягах кредитування фермерів до 35%.
Загалом в кінці XX століття у світі нараховувалось близько 40 тис. кредитних кооперативів до яких входило 100 млн. членів, з активами, які перевищили 400 млрд. дол. США. При цьому слід відмітити, що перед першою світовою війною в Україні діяло 3092 кредитних та ощадно-позичкових товариств, куди входило більше ніж 1.7 млн. членів. Проте, на початку радянського періоду, держава насильно ліквідувала кооперативні банки, які займали важливе місце в банківській системі України. Відсутність за цей час не тільки в банківській системі кооперативного сектору призвело до повної втрати суспільством духу кооперації, відповідної практики і традицій.
Важливою передумовою відродження кооперативних банків в Україні, враховуючи специфіку їх неприбуткової діяльності, є запровадження на початковому етапі державної підтримки їх створення з наступним викупом членами кооперативу паїв держави (скажімо, протягом 20 років) або навіть на безповоротніх засадах, як це відбулося в багатьох країнах ринкової економіки. Для цих цілей можна було б використати і частину міжнародної допомоги, в тому числі грантів. Таким шляхом пішли Болгарія, Словенія, Росія, Вірменія та інші країни з перехідною економікою.
При цьому дослідники відмічають, що без державної підтримки створення кооперативних банків, у кращому випадку, може зайняти декілька десятиліть, що неприпустимо з огляду на сучасний стан аграрного сектору України. І причиною цього є не слабкість організаційно-правової форми кооперативного банку, а специфіка його неприбуткової природи, нинішня фінансова неспроможність сільськогосподарських товаровиробників створити статутний капітал банку та деяка природна недовіра до кооперування.
При цьому аналіз зарубіжного досвіду кредитування сільського господарства дає змогу стверджувати, що кооперативні банки в сучасних умовах є достатньо конкурентноздатними в банківському обслуговуванні сільського господарства і Україна рано чи пізно прийде до необхідності їх створення.
Формування системи кооперативних сільськогосподарських банків в Україні дозволить максимально сконцентрувати, а не розпорошувати аграрний капітал, цільові державні фінанси, депозити населення та інші джерела фінансування для підтримки розвитку пріоритетної галузі національної економіки, оперативно управляти фінансовими потоками, враховувати регіональні особливості, сезонність та спеціалізацію сільськогосподарського виробництва.
Одним із шляхів вирішення проблеми державної підтримки створення кооперативних банків може бути використання коштів, передбачених у держбюджеті для здешевлення кредитів, які надаються банками для підприємств АПК.
Таке стимулювання державою зіграло свою позитивну роль у 2000-2001 роках для активізації їх кредитування, але в останній час стає все менш ефективним. Діюча бюджетна підтримка кредитування підприємств АПК сьогодні є нестабільною, залежить від щорічних різних обсягів підтримки, надається на безповоротній основі. Вона не забезпечує все зростаючу потребу в обсягах пільгового кредитування цього сектору економіки. Конкурси, які проводяться в регіонах щодо участі підприємств АПК у цій державній програмі, визначення обсягів державної підтримки відносно кожного підприємства, часто проводяться без чітко визначених критеріїв, формально і недостатньо об'єктивно.
Необхідно зазначити, що в свій час такі механізми були запроваджені як тимчасовий захід держави. Слід особливо підкреслити, що комерційні банки, враховуючи недосконалість механізмів, надавали в останні роки здешевлені кредити сільгоспвиробникам під кредитні ставки, які, як зазначалось, були на 5-8% вищими, ніж для інших секторів економіки без такої державної підтримки. Мабуть, не потрібно коментувати, для кого сьогодні працює така державна підтримка. Тому закономірно, що щороку при формуванні державного бюджету серед депутатів ведеться мотивована дискусія про доцільність існування такої державної програми для підтримки кредитування сільського господарства.
Безумовно, використання зазначених видатків державного бюджету останніх років для формування статутних капіталів кооперативних банків уже забезпечило б стабільний довготерміновий кредитний ресурс для сільського господарства в сумі більш як 1 млрд. грн. Це дозволило б створити умови, коли бюджетні кошти, які держава виділяє сільському господарству, будуть накопичуватися і постійно працюватимуть на його розвиток, але уже на ринкових засадах.
Варто відзначити, що нині ведеться інтенсивна робота щодо усунення перешкод на шляху створення кооперативних банків, підготовки відповідних змін до законодавчих і нормативних актів та пропозицій щодо визначення ролі держави у створенні банківського обслуговування на умовах кооперування. Значний інтерес до створення кооперативних банків сьогодні проявляють Всеукраїнський союз сільськогосподарських підприємств, Асоціація фермерів України та інші самоврядні і громадські організації, які формують аграрний ринок.
Спільні та узгоджені дії держави, сільськогосподарських товаровиробників, їх кооперативних об'єднань дозволять формувати в Україні ефективну систему фінансово-кредитного забезпечення сільського господарства як важливого фактора зростання аграрної економіки, будувати ефективне конкурентне середовище на ринку фінансових послуг. Відповідно, попереду значна робота по створенню в Україні сприятливого економічного середовища для ефективного функціонування та розвитку аграрних формувань та селянських господарств, наповнення розпочатих реформ реальних економічним змістом, тобто змінами у фінансовому забезпеченні товаровиробників.
Список використаної літератури:
1. Дем’яненко М. Кредитний механізм аграрного сектора економіки в період становлення ринкових відносин // Економіка України. – 1999. - № 4. – С. 15-24.
2. Дем’яненко М. Проблеми іпотечного кредитування в агропромисловому комплексі // Вісник Кивського нац. ун-ту ім. Т. Шевченка.. – Серія: Економіка. - К., 2004.– Вип. 70.– С. 8-11.
3. Демьяненко Н. Проблемы финансового обеспечения агропромышленного призводства в рыночных условиях //Агроекономика [Беларусь]. - 2004.- № 5. –-С. 27-31
4. Ґудзь О. Розвиток нетрадиційних методів кредитування в аграрному секторі економіки // Економіка АПК. – 2003. - № 1. – С. 61-67.
5. Ґудзь О. Сучасні тенденції та особливості фінансово-кредитного забезпечення в АПК // Проблеми фінансової підтримки малих та середніх підприємств на селі. – К.: ННЦ ІАЕ, 2004.- С. 17-28.
6. Кириленко І.Г. Аграрний сектор України: уроки, завдання. // Економіка АПК. – 2004. - № 1. – С. 3-11.
7. Кириленко І.Г. Про хід реформування та заходи щодо поліпшення ситуації на селі // Економіка АПК. – 2003. - № 1 – С. 3-11.
8. Кириленко І.Г. Проблеми фінансового забезпечення сільськогосподарського виробництва // Економіка АПК. – 2005. - № 1 – С. 40-47.
9. Малік М. До питання фінансового забезпечення підприємницької діяльності на селі // Проблеми фінансової підтримки малих та середніх підприємств на селі. – К.: ННЦ ІАЕ, 2004.- С. 11-16.
10. Олійник Д.С. Кредитна кооперація в сільському господарстві: досвід і шляхи розвитку в Україні // Фінанси України. – 2003. - № 6. – С. 102-109.
11. Олійник Д.С. Необхідність та напрями бюджетної підтримки сільськогосподарського виробництва // Наукові праці НДФІ. – 2002. – Вип. 4(19). – С. 13-19.
12. Олійник Д.С. Фінансова підтримка сільськогосподарського виробництва // Фінанси України. – 2002. - № 6. – С. 72-79.
13. Полозенко Д.В. Фінансова політика перехідної економіки // Фінанси України. – 1999. - № 8. – С. 3-11.
14. Ситник В. П. Трансформація АПК України в ринкові умови. – К.: ІАЕ УААН, 2002. – 518 с.
15. Янків М.Д. Організаційно-економічні механізм розвитку і функціонування АПК України: Монографія. – Л.: Коопосвіта, 2000 – 450 с.
16. Чапко І. Кредитування сільського господарства: проблеми України, досвід США // Проект агарної політики в Україні університету штату Айова. – К., 2000. - № 3. С. 6-11.
17. Алексійчук В.М. Кредитне обслуговування АПК: досвід та напрями розвитку. – К.: ІАЕ УААН, 1998. – 91 с.
18. Фінанси в період реформування агропромислового виробництва / М.Я.Дем'яненко, П.Т Саблук, П.І. Гайдуцький та ін.; За ред. М.Я Дем’яненка;– К.: ІАЕ УААН, 2002. – 645 с.