УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ АГРАРНИХ НАУК

НАЦІОНАЛЬНИЙ НАУКОВИЙ ЦЕНТР

“ІНСТИТУТ АГРАРНОЇ ЕКОНОМІКИ”

 

 

 

 

 

 

 

 

М.Я. Дем’яненко,

академік УААН

 

 

 

 

 

ФІНАНСОВІ  ПРОБЛЕМИ

ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ АГРАРНОГО РИНКУ

 

 

 

 

 

Д о п о в і д ь

 

на Дев’ятих річних зборах Всеукраїнського конгресу

вчених економістів-аграрників

26-27 квітня 2007 року

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ – 2007

 

Фінансові проблеми формування

і розвитку аграрного ринку

 

Принципова особливість ринкових відносин (ринкової економіки) полягає в тому, що доцільність функціонування будь-якої господарської структури визначається позитивним фінансовим результатом. У випадку нетримання цієї вимоги така структура вимушена припинити існування, незважаючи на можливу наявність інших факторів виробництва.

Саме так і сталося з нашими сільськогосподарськими підприємствами. Через збиткову діяльність протягом ряду років власні фінансові ресурси сільськогосподарськими підприємствами були повністю втрачені. Починаючи з 1995 року фінансування переважної більшості сільськогосподарських підприємств здійснювалося виключно за рахунок залучених в оборот не ринковими методами фінансових ресурсів, що призвело до невиправданого зростання у суб’єктів господарювання зобов’язань  і невиправданому скороченню легітимного  джерела – банківських кредитів.

Як наслідок, відбулося різке скорочення виробництва, особливо великотоварного, яке продовжувалося практично до 2003 року (табл.1 ). На початок 2006 року ми мали наступний результат: валова продукція сільського господарства в цілому у 2005 р. становила 63,3 % від 1990 р., а по сільськогосподарських підприємствах – тільки 35,5%, тобто велике товарне виробництво виявилося практично ліквідованим.

Аналіз показав, що причини ситуації, що склалася, з позиції господарських структур мають об’єктивний характер, тобто створились внаслідок прорахунків при реформуванні сільськогосподарського виробництва. Їх багато, але як основні  відповідно до теми, що розглядається, можна виділити:

·  проблеми кредитування, податкових відносин, фінансової підтримки сільськогосподарських товаровиробників, страхування.  Саме ці чинники, за визнанням міжнародних експертів, на 80 % формують ринкове середовище, без якого цивілізований ринок існувати  не може.

Внаслідок того, що на озброєння при реформуванні аграрного сектору, щодо фінансового забезпечення суб’єктів господарювання, було взято “чисто” ринкову модель, практично зразу після її запровадження припинилося кредитування  сільськогосподарських підприємств, необ’єктивно зросло податкове навантаження, була зруйнована система страхового захисту сільськогосподарських товаровиробників, скоротилось до мінімуму бюджетне фінансування. Як результат, абсолютна більшість сільськогосподарських підприємств перетворились  у збиткові, наростала фінансова криза. Нижче викладено заходи, що вживалися для подолання такої кризи.

 

Кредитне забезпечення галузі

Аналіз ситуації, що склалася, показав, що пріоритетним з перерахованих складових фінансових проблем для сільськогосподарських товаровиробників є кредитування.

Ця проблема для сільськогосподарських товаровиробників постала перед сільським господарством ще з тих часів, коли воно перетворилося у товарне виробництво. Це сталося внаслідок специфіки сільськогосподарського виробництва, яка певним чином впливає на кредитні відносини і суть яких полягає у подовженому циклі виробництва у більшості випадків, що передбачає підвищену кредитоємність галузі; підвищену потребу в кредитах у певні періоди року; залучені кредитних ресурсів на відносно тривалий період.

Відмічене, а також підвищений ризик одержання стабільних позитивних фінансових результатів від господарської діяльності  ускладнювали кредитні відносини сільськогосподарських товаровиробників з банками у всі часи. Усі ці моменти тим або іншим чином враховувались при кредитуванні сільськогосподарських підприємств і в такий спосіб досягався позитивний результат.

При здійсненні реформ в аграрному секторі більшість згаданих вище положень не враховувались (або враховувались недостатньо). Вважалося, що кожний суб’єкт  господарювання має і може придбавати кредитні ресурси на кредитному ринку за ринковою ціною. Рівновага (цінова) мала досягатися через механізм попиту і пропозиції.

 У процесі практичної діяльності такій підхід виявився не життєздатним. Реальні відносини на кредитному ринку склалися на багато складнішими, ніж уявлялося, і така універсальна модель не спрацювала. Виявилося, що абсолютна більшість сільськогосподарських товаровиробників на таких умовах на кредитному ринку не можуть придбати (залучити) кредитні ресурси навіть теоретично. Саме на це свого часу звертав увагу Д. Рікардо, коли стверджував, «що звернення до банку за позиками грошей залежить від співвідношення норми прибутку, яку можна отримати за допомогою цих грошей, і норми відсотка, під який банк позичає свої гроші».1

Таким вимогам більшість сільськогосподарських підприємств перестали задовольняти після 1992 року (рис.1). З поглибленням реформ фінансова ситуація погіршувалася. Зрозуміло, що за таких умов про залучення кредитів в аграрний сектор на ринкових засадах не могло бути й мови.

У реальному виміру так і сталося. Надходження кредитів щорічно скорочувалося, а починаючи з 1998 року практично припинилося взагалі. Про це переконливо свідчить такий показник як відношення залучених сільськогосподарськими підприємствами кредитів до виробничих витрат, який знизився в цьому році до 1,6 %, при нормативному його рівні 50-60 відсотків. У розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь це становило тільки 10 грн. Виходячи з раніше відміченого (підвищеної кредитоємкості галузі), за таких умов нормально здійснювати господарську діяльність абсолютній більшості сільськогосподарських підприємств було  більш ніж проблематично.

Отже, на кредитному ринку стосовно аграрного сектору створилася кризова ситуація, яка мала негативні наслідки як для сільського господарства – надходження кредитів в аграрний сектор практично припинилось, – так і для банків – вони втрачали потенційно кредитоємний сегмент економіки. Вихід був знайдений через здешевлення кредитів шляхом часткової компенсації процентних ставок за рахунок бюджетних коштів. Практично ця ідея була реалізована постановою Кабінету Міністрів України “Про додаткові заходи щодо кредитування комплексу сільськогосподарських робіт” (25 лютого 2000 року № 398). Такий захід сприяв значному покращанню ситуації на кредитному ринку, в результаті чого збільшилось надходження кредитних ресурсів в аграрний сектор (табл.2 ).

З наведеної таблиці можна зробити наступні висновки. Перше, за період дії програми фінансування здешевлення кредитів суттєво покращилася динаміка кредитних надходжень в аграрний сектор – у 2005 році, порівняно з 1999 роком розмір кредитних вкладень збільшився майже у 9 разів.

Друге, стабілізувався відносний рівень пільгових кредитів, які становлять 40 %, при досить  незначному коливанні по роках.

Третє, завдяки такому підходу щодо кредитування аграрного сектору вдалося достатньо ефективно використати бюджетні кошти (на 1 грн. компенсації залучено в середньому 20 грн. кредитів).

Це свідчить про ефективність дії Урядової програми щодо розв’язання складного питання – забезпечення агропромислового виробництва кредитними ресурсами. Але повністю вирішеною цю проблему вважати не можна, оскільки ще низьким залишається рівень залучення кредитних ресурсів в аграрному секторі (тільки 7 %,  в той час як стосовно обробної промисловості цей показник становить 27 %, оптової і роздрібної торгівлі – 40 %), незважаючи на постійне зниження їхньої вартості для сільського господарства вони ще залишаються занадто дорогими як у порівнянні з рівнем рентабельності, так і з іншими галузями економіки ( рис.2).

Враховуючи це, на наш погляд, доцільно припиняти не програму пільгового кредитування, як вважають деякі економісти, а удосконалити її окремі положення.

Зокрема, не є стабільним порядок використання коштів для пільгового кредитування, щороку він змінюється. Насамперед, це стосується розподілу коштів, які передбачаються для цієї мети в Державному бюджеті. Як критерій такого розподілу рекомендується обсяг виробництва валової продукції сільського господарства.

Водночас відомо, що потреба в кредитах визначається розміром виробничих витрат. Звичайно, певна залежність між виробництвом валової продукції і витратами існує, але щодо кредитування вона опосередкована, тому, на наш погляд, не слід було вводити такий показник як обмежуючий для доступу до пільгових кредитів сільськогосподарським підприємствам, оскільки за таких умов можуть не одержувати кредити саме ті суб’єкти господарювання, які більше від інших цього потребують.

Ефективність дії фінансової підтримки сільськогосподарських підприємств через механізм здешевлення кредитів багато в чому залежить від механізму її практичної реалізації.

На рис. 3 наведено схему часткової компенсації комерційним банкам кредитної ставки за надані сільськогосподарським підприємствам пільгові кредити. Вона є занадто громіздкою, оскільки в цьому процесі задіяно багато учасників, що за інших рівних умов, збільшуватиме час здійснення кредитних операцій.

Рис.3. Схема отримання компенсації кредитної ставки комерційними банками за надані сільськогосподарським підприємствам пільгові кредити

 

Відмічене, а також занадто складна процедура оформлення пільгових кредитів  утруднює доступ сільськогосподарських підприємств до кредитних ресурсів. Це уявляється важливим, тому що в останній час дослідники звертають дедалі більше уваги саме на цю сторону кредитних відносин і відмічають цей фактор як один з негативних у процесі становлення кредитування в аграрному секторі АПК.

Крім того, викликає сумнів у схемі пільгового кредитування доцільність компенсації процентної ставки за надані кредити комерційним банкам. На нашу думку, більш логічно виглядало б здійснення такої компенсації сільськогосподарським підприємствам.

У Порядку  використання коштів, передбачених на здійснення фінансової підтримки підприємств агропромислового комплексу через механізм здешевлення коротко- і довгострокових кредитів, є директивне встановлення верхньої межі процентної ставки за кредити, при перевищенні якої компенсація не здійснюватиметься.

Мета такої акції зрозуміла – запобігти штучному здороженню кредитів. Але такий підхід не стільки сприятиме цій благородній меті, скільки ускладнить проблему одержання сільськогосподарськими підприємствами пільгових кредитів взагалі.

На нашу думку, фіксація процентної ставки як пільгової (і не тільки верхньої межі, а взагалі) мала б сенс, якби не сільськогосподарські підприємства, а директивні органи забезпечували її рівень через компенсацію. В такому випадку реальніше було б очікувати досягнення такої мети, оскільки у державних органів є набагато більше важелів впливу на банки ніж у позичальників.

Порядком використання коштів на здійснення фінансової підтримки передбачений конкурсний підхід допуску сільськогосподарських підприємств до пільгового кредитування. Але оскільки умови конкурсу не конкретні, більшість оціночних показників не мають прямого відношення до кредитування, це не дозволятиме об’єктивно визначити переможців.

На наш погляд, для таких економічних операцій як кредитування конкурси недоцільні взагалі. Основною умовою одержання кредиту суб’єктом господарювання має бути один критерій – можливість своєчасного його погашення. Тому для банків не матимуть суттєвого значення результати конкурсів, їх більше цікавитимуть гарантії повернення виданих кредитів.

Враховуючи це, владним структурам, особливо на регіональному рівні, замість організації конкурсів доцільно більше звернути увагу на зменшення ризиків кредитування сільськогосподарських підприємств, оскільки саме з цим негативним фактором банкіри пов’язують основні проблеми щодо кредитування сільськогосподарського виробництва.

Загальновідомо, що проблема ризиковості сільськогосподарського виробництва є складною сама по собі. Але незважаючи на це, щодо кредитування, без її вирішення кредитні ресурси в аграрний сектор на загальноприйнятих умовах не підуть.

У зв’язку з цим, на наш погляд, заслуговують на увагу і подальшого розповсюдження непоодинокі випадки кредитування сільськогосподарських підприємств під гарантії третіх осіб, кредитування сільськогосподарських товаровиробників у комплексі з переробними підприємствами, підвищення ролі в цьому процесі місцевих органів.

Отже, фінансову підтримку сільськогосподарських підприємств через механізм часткової компенсації процентної ставки не можна розглядати як ізольований захід. Вона повинна діяти в комплексі з іншими заходами, тільки в такому випадку  досягатиметься максимальний ефект.

Тому, не заперечуючи ринкові принципи кредитування і необхідність бюджетної підтримки здешевлення кредитів на даному етапі, на наш погляд, необхідний поступовий перехід стосовно сільськогосподарських підприємств від їх кредитування, як разових розрізнених заходів, до кредитного забезпечення галузі. Говорячи про кредитне забезпечення мається на увазі цілісна система взаємопов’язаних елементів, яка передбачає надходження кредитних ресурсів суб’єктам господарювання на ринкових умовах з урахуванням об’єктивних особливостей галузі.

Така система, тобто система кредитного забезпечення сільськогосподарських товаровиробників в умовах України,  повинна включати наступні основні складові (рис.4).

а) кредитну інфраструктуру, зорієнтовану на обслуговування  АПК;

б) механізми кредитних відносин з комерційними банками;

в) механізми позабанківського кредитування.

Говорячи про кредитну інфраструктуру мається на увазі комплекс кредитних установ з  різною організаційною будовою, об’єднаних загальною метою кредитного забезпечення сільськогосподарських товаровиробників. На даному етапі розбудови економіки АПК до складу такої структури з різним ступенем інтеграції, на нашу думку, повинні увійти: Аграрний банк; Спеціальний кредитний фонд; кооперативні банки; кредитні спілки; комерційні банки. Умовно таку систему можна назвати “Агрокредит.”

Основою її будови, а отже і наступного функціонування, має бути Аграрний банк. Цей момент є важливим (принциповим), тому що при іншій компоновці системи, тобто без Аграрного банку, інфраструктура як єдина, функціонувати не буде.

Отже, Аграрний банк, з одного боку, повинен стати центром,  через який Уряд може проводити державну фінансово-кредитну політику в аграрному секторі економіки, з іншого – фінансовим центром галузі, в якому б здійснювалася акумуляція всіх фінансових ресурсів галузі, незалежно від джерел їх формування. Він міг би здійснювати координацію й супроводження кредитних і фінансових потоків, що спрямовуються в агропромисловий комплекс, сприяти формуванню регульованого ринку земель сільськогосподарського призначення, брати участь у фінансуванні цільових програм,  залученні інвестиційних ресурсів в агропромисловий комплекс –як вітчизняних, так і іноземних.

Аналогічним шляхом, тобто створення аграрних банків, ішли Бельгія, Данія, Нідерланди, Франція та інші країни, із постсоціалістичних країн –Росія.

Аграрний банк у системі кредитування (кредитної інфраструктури) повинен посісти провідне місце, але виконувати повною мірою функції кредитного забезпечення сільськогосподарських товаровиробників він зможе тільки у поєднанні з іншими складовими системи кредитування, насамперед, з кредитною кооперацією. Однак, незважаючи на важливість такої форми кредитних  відносин саме для сільськогосподарського виробництва, в Україні кредитна кооперація не набула належного розвитку. Хоча досвід функціонування кредитних спілок в інших країнах і у нас, там де вони створені, свідчить  про наявність  значних потенційних можливостей  щодо кредитного обслуговування в цій формі кредитних відносин.

На початковому етапі створення кооперативних банків доцільна державна підтримка, у тому числі й за рахунок часткового зменшення фінансування здешевлення кредитів, які зараз надаються банками для підприємств АПК.

Отже, кредитне забезпечення сільськогосподарських товаровиробників має формуватися на ринкових принципах, але з елементами державного регулювання, як цілісна система  кредитування агропромислового виробництва, яка повинна передбачати:

·        банківське кредитування – запровадження механізмів стимулювання надання середньо - та довгострокових кредитів комерційними банками й іншими фінансовими структурами сільськогосподарським підприємствам з використанням Державного бюджету;

·         позабанківське кредитування – розширення комерційного кредитування, стимулювання розвитку реалізації сільськогосподарської продукції за форвардними контрактами, запровадження тендерної форми обслуговування бюджетних кредитів, розробка механізмів мікрокредитування;

·        запровадження іпотечного кредитування під заставу землі з реально діючим механізмом її вилучення у разі неповернення кредитів;

·        кредитну інфраструктуру – формування Аграрного банку  та фінансово-промислових груп за участю комерційних банків, створення умов для формування і функціонування гарантійних фінансово-кредитних установ;

·        створення кредитних кооперативів та кооперативних банків, а також розвиток кредитних спілок на селі;

·        механізми гарантування повернення кредитів  – організацію державної реєстрації нерухомості, розвиток оціночної та страхової діяльності, заставу майна і, особливо, земельних ділянок, страхування фінансових ризиків комерційних банків тощо;

В інституційній системі мають бути удосконалено законодавчо-нормативне забезпечення роботи інфраструктурних ланок та здійснено:

·        запровадження заставних операцій з використанням складських свідоцтв, закладних та іпотечних облігацій;

·        підвищення гарантій повернення кредитів за рахунок створення єдиної системи державної реєстрації нерухомості, у тому числі земельних ділянок, розвитку оціночної та страхової діяльності, використання застав майна, удосконалення страхування фінансових ризиків комерційних банків;

·        удосконалення державної підтримки з метою розширення  обсягів кредитування та зниження процентних ставок за користування кредитами підприємств аграрного сектору;

·        стимулювання розвитку кредитних спілок у сільській місцевості;

·        створення умов для розвитку кредитно-компенсаційно-гарантійних відносин за участю місцевих органів державної влади та стимулювання надання середньо - і довгострокових кредитів комерційними банками й іншими фінансовими структурами підприємствам малого і середнього бізнесу в сільській місцевості;

·        сприяння розвитку кредитування при реалізації сільськогосподарської продукції за форвардними і ф’ючерсними контрактами,  факторингових операцій  з використанням векселів;

·        удосконалення порядку обов’язкового резервування коштів банками шляхом диференціації розміру відсотків залежно від частки кредитних операцій для аграрного сектору економіки;

·        підтримку розвитку іпотечного кредитування із запровадженням дворівневих його різновидів;

·        запровадження системи страхування кредитних ризиків;

·        формування системи реєстрації боргових зобов’язань і застав з метою недопущення нечесної торгової практики та порушення етики професійної діяльності аграрних підприємств на ринку цінних паперів;

·        здійснення заходів щодо розвитку ринку боргових зобов’язань та застав, фінансових деривативів і титулів власності сільськогосподарських підприємств;

·        впровадження системи сек’ютиризації (оформлення у вигляді цінних паперів)  боргових зобов’язань;

·        удосконалення системи реєстрації складських документів з метою збільшення обсягів і покращання умов кредитування сільськогосподарських товаровиробників;

·        удосконалення нормативної бази для поширення використання векселів як платіжних засобів.

Тільки за таких умов досягатиметься надійне кредитне забезпечення сільськогосподарських товаровиробників.

 

Адаптація оподаткування до умов аграрного виробництва

Принциповою вихідною умовою побудови системи оподаткування аграрного сектору економіки є два положення: перше – система оподаткування аграрного сектору повинна максимальною мірою враховувати специфіку агропромислового виробництва, і друге – вона обов’язково має бути складовою загальнодержавної системи оподаткування, відповідати її принципам.

Друга позиція, як правило, заперечень не викликає. Стосовно необхідності врахування специфіки сільськогосподарського виробництва при оподаткуванні, то цей момент не відразу набув визнання серед фінансистів. Більшість їх  вважало, що податки як складова фінансів мають бути уніфікованими  для всіх галузей економіки, інакше не буде досягатися дотримання одного з основних принципів оподаткування – рівність умов.

Саме виходячи з цього принципу в перших законах як про систему оподаткування, так і законах про оподаткування прибутку, податку на додану вартість, земельному оподаткуванні зазначені моменти не враховувались. І тільки пізніше, після прийняття Закону України “Про систему оподаткування” (в редакції від 18 лютого 1994 року № 339) у перерахованих законах особливості сільського господарського виробництва почали знаходити відображення.

Однак рівень такого врахування виявився недостатнім, унаслідок чого податкове навантаження в сільському господарстві швидко зростало (табл.3). Якщо у 1992 році питома вага прямих податків у виручці від реалізації у сільськогосподарських підприємств становила 13,6 %, у 1995 році –  16 %, то у 1998 році показник зріс до 20,8 %. Стрімке збільшення оподаткування погіршувало фінансовий стан суб’єктів господарювання, що призвело до зниження дисципліни сплати податків (табл.3).

Аналіз показав, що в умовах, які склалися, податкове навантаження для сільськогосподарських підприємств було нереальним. Виходячи з такого висновку приймається рішення про реформування діючої податкової системи в аграрному секторі, суть якого зводилась до запровадження фіксованого сільськогосподарського податку (ФСП).

Хоч економічний зміст ФСП був певною мірою сумнівний, в основному внаслідок включення до його складу відрахувань до Пенсійного фонду, переваги практичного плану нівелювали цей методичний недолік. Насамперед, суттєво знизилося податкове навантаження на сільськогосподарські підприємства (до 1–4 % виручки від реалізації); зріс рівень сплати цього податку (через рік він становив уже 80 % від нарахованого), збільшилось майже удвічі надходження до Держбюджету від ФСП (рис.5).

Однак функціонування ФСП передбачено тільки до 2010 року. При цьому, внаслідок виключення із його складу внесків до Пенсійного фонду, які становили до 70 % цього податку, змінився економічний зміст і розмір фіксованого сільськогосподарського податку, внаслідок чого він втратив і без того сумнівну наукову основу. В такому вигляді ФСП уже не вписується у загальнодержавну систему оподаткування.

Відмічене, а також перспектива приєднання України до СОТ та орієнтація на стандарти ЄС  об’єктивно вимагають подальшого удосконалення податкових відносин в аграрному секторі економіки. При цьому, як уже відмічалось, вихідною умовою реформування податкової системи стосовно аграрного сектору АПК є максимальне врахування специфіки сільськогосподарського виробництва.  В іншому випадку, як показав минулий досвід, податкова система не зможе нормально функціонувати.

Основна особливість сільського господарства полягає в тому, що, на відміну від інших галузей економіки, земля тут є основним засобом виробництва.  Враховуючи це, податкова політика повинна будуватися таким чином, щоб не нехтуючи фіскальними державними інтересами створювати дієві спонукальні мотиви для  ефективного  використання  сільськогосподарських  угідь. Виходячи з цього, основним податком для сільськогосподарських підприємств має бути  земельний. Механізм оподаткування повинен заінтересовувати господарників у поліпшенні якості землі.  Для цього має передбачатися система санкцій і пільг: санкції  пов'язуються  з порушенням землекористування; пільги можуть мати більш широкий характер:  звільнення від податку фермерських господарств на період їх  облаштування,  зниження ставок на період освоєння земель, при виконанні державних програм, при викупі майна працівниками сільськогосподарських підприємств і т. ін. Мають  звільнятись від податку також землі, введені в сільськогосподарський оборот за рахунок кредитів на термін до їх погашення тощо.

Запровадження для сільського господарства податку на майно зараз недоцільне, оскільки тут вирішуються інші завдання.  Коли постане про необхідність стримування насичення основними фондами села, тоді можна буде повернутись до цього питання. Нині, навпаки, гостро стоїть  проблема  всілякого  стимулювання  залучення  капіталу  в сільське господарство.

Для сільськогосподарських  підприємств земельний податок повинен бути основним,  але не єдиним видом прямого  оподаткування.  Адже сільськогосподарське виробництво, як правило, є багатогалузевим. Воно поєднує як чисто сільськогоспо­дарську діяльність, так і діяльність інших напрямків,  питома вага яких у перспективі зростатиме.  Ці види  діяльності часто  поєднані такою  мірою, що з позицій дохідності окремо розглядати їх недоцільно.  Існують також підприємства, які організовують виробництво на кооперативних засадах, і тому мають незначну земельну площу. Звичайно, ця обставина теж має враховуватися при оподаткуванні.

У зв'язку із зазначеним,  можливі два варіанти  оподаткування доходів.  Перший – обкладання податком окремо одержаного прибутку від несільськогосподарської діяльності. Другий – обкладання податком сукупного прибутку господарства. Ці варіанти можуть існувати як альтернативні. З метою врахування різних умов господарювання, фінансового стану, регіональних особливостей, для сільськогосподарських підприємств треба вводити неоподатковуваний мінімум прибутку через рентабельність.

Податком слід обкладати тільки ту частину прибутку,  яка використовується на споживання. У віддаленій перспективі можна обкладати  і  той  прибуток,  який  направляється на розширене відтворення,  але і в цьому випадку податкові ставки треба диференціювати залежно від напряму використання прибутку.  В механізмі оподаткування сільськогосподарських підприємств повинні передбачатися максимальні розміри оподаткування.

Враховуючи специфіку фермерських господарств, об'єктом оподаткування повинен бути валовий дохід. Але при цьому обкладати податком слід тільки ту його частину, яку фермер використовує  на  власне споживання.  При такому підході дотримуватиметься рівність умов оподаткування для всіх форм господарювання. Оскільки фермер сам визначає пропорції розподілу валового доходу, то створюватиметься стимул для капіталізації прибутку. Відповідно до цієї вимоги мають будуватися облік і звітність у фермерських господарствах.

 У нинішніх умовах господарювання розширилася сфера застосування непрямих  податків і відрахувань у державні спеціальні фонди. Для сільського господарства найсуттєвішим з них є податок на додану вартість (ПДВ),  а із спеціальних фондів – відрахування на соціальне забезпечення і пенсійне страхування.

Основна проблема щодо ПДВ стосовно сільського господарства полягає у запровадженні адекватного сільськогосподарському виробництву  механізму функціонування цього податку. Якщо це не досягається, починає діяти інший механізм, який не має нічого спільного з податком на додану вартість. Внаслідок цього підприємства з подовженим циклом  виробництва вимушені сплачувати цей податок у певні періоди року за рахунок власних оборотних коштів.

Саме це і сталося з сільськогосподарськими підприємствами при запровадженні ПДВ у 1992 році. Менше ніж за рік більшість з них втратили власні оборотні кошти і не зі своєї вини  опинилися у фінансовій скруті.

Для упередження таких ситуацій механізм функціонування ПДВ передбачає обов’язкове відшкодування у випадках його виникнення дебетового сальдо по цьому податку.

Після тривалих дискусій  на законодавчому рівні необхідність цього було визнано і у нас.1^,2

Не заперечуючи в принципі доцільність запроваджених заходів, слід зазначити, що для сільського господарства більшість з них не відображають повною мірою специфіку сільськогосподарського виробництва.

Дослідження з цього приводу показують, що для сільськогосподарських товаровиробників потрібний окремий механізм розрахунків по ПДВ, який би передбачав об’єктивну необхідність більш коротких строків  їх здійснення, особливо у першій половині року, коли здійснюється вкладення коштів у виробництво без адекватного одержання продукції.

Податок  на додану вартість за своєю суттю є непрямим податком, тому при правильно розробленому механізмі оподаткування  господарства не повинні втрачати від запровадження цього податку. Втрачають від нього споживачі продукції оскільки ПДВ збільшує роздрібну ціну кінцевого продукту.

Оскільки окремі види продукції, зокрема продукти харчування, мають підвищене соціальне значення, для врахування цього моменту в більшості країн стосовно ПДВ введені диференційовані ставки: знижені – на продукти харчування і підвищені – на предмети розкоші з таким розрахунком, щоб зберігалася певна середня ставка.

Саме такий підхід щодо оподаткування   ПДВ доцільно  запровадити і у нас, особливо стосовно сільськогосподарської продукції. Зниження ставок ПДВ на окремі види такої продукції дозволить: посилити регулюючу функцію ПДВ; знизити податкове навантаження на основну масу населення; вирівняти умови щодо оподаткування сільськогосподарських підприємств з іншими виробниками сільськогосподарської продукції; підвищити конкурентність сільськогосподарської продукції на внутрішньому споживчому ринку; збільшити обсяг споживання сільськогосподарської продукції і внаслідок цього не скоротити загальні надходження від ПДВ до бюджету.

Механізм оподаткування ПДВ, особливо розрахунків, незважаючи на його часті зміни, занадто складний, особливо щодо облікових регістрів і документального оформлення. Цей напрямок роботи зараз недооцінюється і вважається технічним. Отже, завдяки поліпшенню організації оподаткування ПДВ можна значною мірою підвищити імідж цього податку серед підприємців.

Стосовно невеликих підприємств, особливо  фермерських господарств, може розглядатися (на альтернативних засадах) запровадження спрощеного механізму оподаткування ПДВ,  побудованого на нормативній основі.

Докорінне реформування пенсійної системи зумовило різке зростання відрахувань у Пенсійний фонд. Є підстави вважати, що в перспективі вони скорочуватимуться за рахунок збільшення частки відрахувань працівниками на ці цілі з власних доходів. Але незалежно від цього ставки відрахувань у Пенсійний фонд не можуть бути однаковими для всього народного господарства. Їхню величину треба визначати з урахуванням демографічної  ситуації, тривалості життя, тобто на науковій основі, як це роблять в інших країнах. На базі таких досліджень повинні встановлюватися нормативи відрахувань у Пенсійний фонд для сільського господарства.

Потребує перегляду й удосконалення процес законодавчого супроводження оподаткування.  Позиція щодо посилення в законодавстві прямої дії податків, як показує досвід, не завжди виправдовується. Дійсно, в законодавстві про податки з граничною ясністю  й максимальною повнотою мають бути викладені всі положення про той або інший податок, в усякому разі до цього треба прагнути. Але не треба при цьому забувати, що закон, яким би досконалим і деталізованим не був, не може охопити всі складові податкового механізму, особливо його методичну сторону. Тому майже завжди буде потреба в детальному викладенні окремих положень, їх формалізації та економічної інтерпретації  з урахуванням конкретних умов.

Інша справа, що інструкції, які зараз розробляються, є недосконалими, і тому не без підстав піддаються критиці. Але ж це не означає, що треба відмовитися від інструктивних матеріалів взагалі. По-перше, в таких документах повинна більш детально викладатися  економічна суть законодавчих положень з конкретними прикладами розрахунків. По-друге, інструкції (положення, правила) повинні розглядатися і затверджуватися Верховною Радою України одночасно з відповідними законами. Це скоротило б строки розробки і запровадження інструкцій, усунуло б суперечливі положення, непорозуміння та підвищило б якість і оперативність прийняття Верховною Радою цих документів.

При законодавчому оформленні оподаткування доцільно також більш відповідально ставитись до визначення податків, їх класифікації, системи оподаткування і т. ін. Так, наприклад, у Законі України “Про систему оподаткування” подається не визначення податків, а простий перелік платежів, які здійснюються підприємствами по всіх каналах, в той час як визначення має бути більш лаконічним і  узагальнюючим.

Доцільно спочатку всі платежі, які здійснюють юридичні та фізичні особи, визначити як податки і податкові платежі. До податків слід віднести безпосередньо податки, тобто всі прямі й непрямі податки, незалежно від джерел їх сплати, кошти яких зараховуються до бюджету. Всі інші обов’язкові платежі, які здійснюються юридичними особами, слід вважати податковими платежами.

Податки і податкові платежі потім повинні деталізуватися по кожному найменуванню, як і передбачено зараз в Законі України “Про систему оподаткування”.  Такий поділ усіх платежів дозволить певною мірою їх об’єднати, оскільки для платників податків усі платежі, які  вони сплачують безповоротно, є податками. Потім таким платежам потрібно дати визначення. Під податками і податковими платежами слід розуміти обов’язкові платежі, які мають здійснювати юридичні та фізичні особи за встановленими правилами. Податки ж – це обов’язкові платежі за встановленими законами і правилами до бюджету, а податкові платежі – це  теж обов’язкові відрахування за встановленими правилами, але до певних фондів, які мають цільове призначення.

Доцільно також більш обґрунтовано підходити до розкриття суті податків і податкових платежів при законодавчому їх запровадженні. Так, Законом  України «Про плату за землю» від 19 вересня 1996 року № 378 передбачається два види платежів: податок на землю та орендна плата. Далі, крім визначення терміна оренди, про цю категорію в Законі не згадується, – мова йде тільки про оподаткування, хоча по тексту Закону зустрічається як плата, так і оподаткування. Так, наприклад, розділ 2 Закону називається «Плата за землі сільськогосподарського призначення», а у статті 6 цього ж розділу мова йде про ставки земельного податку.  У зв’язку з цим виникає ряд запитань. Перше, навіщо в Законі, де мова йде про оподаткування земель, вводити поняття оренди, давати її визначення, якщо далі про цю категорію не згадується. Друге, для чого Закон називати «Плата за землю», якщо мова йде виключено про оподаткування земель. Третє, якщо законодавець вважає, що оренда за землю і податок на землю є однопорядковими категоріями, то чому не врегулювати цим же Законом і орендні відносини.

Звичайно, податок на землю, особливо сільськогосподарського призначення, за його суттю можна вважати ресурсним платежем і цим він певною мірою схожий з орендною платою. Але на цьому  схожість і закінчується, тому  що в економічному плані це зовсім різні платежі. По-перше, податок на землю сплачує (має сплачувати) власник земельної ділянки. При цьому, розмір такого платежу встановлюється Законом, він є обов’язковим і не може бути змінений будь-яким іншим документом.

Щодо орендної плати, то тут зовсім інші відносини. Вони будуються на договорі, розмір орендної плати формується на ринкових засадах за принципом попиту-пропозиції. Отже, тут мова вже йде про відносини власників землі.  І змішувати такі відносини, на наш погляд, недоцільно не з теоретичних, ні  з практичних міркувань.

По-друге, хоча джерелом сплати і земельного податку, і орендної плати в кінцевому рахунку є дохід, при конкретних розрахунках податок сплачує (має сплачувати) власник  землі. І джерелом такої сплати виступає орендна плата. Отже, оскільки податок є складовою орендної плати, то він не може перевищувати її розмір. Цей момент вважається принциповим, тому що не орендна плата впливає на величину податку, а від встановленого податку багато в чому залежить розмір орендної плати і є нижчою її межею.  Іншими словами, вступаючи в орендні відносини власник землі, має знати розмір земельного податку, оскільки саме він є його платником.

Відмічене за суттю не протирічить практиці земельного оподаткування, що склалася в Україні, коли орендарі сплачують і орендну плату, і земельний податок. Це, на наш погляд, певною мірою вимушений захід в умовах, що склалися. У протилежному разі ускладнилися б розрахунки по земельному податку. Але при цьому не слід забувати, хто є «де-юре» платником земельного податку і орендної плати.  І в перспективі все ж орендні та податкові відносини мають будуватись за принципами «прозорості».

Навіть при такому підході, який діє в Україні зараз, доцільно було б дещо змінити такі розрахунки і побудувати їх за принципом оподаткування «за місцем виникнення доходів», тобто нарахувати орендодавцям повний розмір орендної плати, а потім із цієї суми вирахувати земельний податок і перерахувати його до бюджету. У такій спосіб, по-перше, буде спрощено механізм розрахунків по цих платежах, по-друге, він стане більш прозорим і зрозумілим, а в кінцевому рахунку точніше відображатиме суть цих процесів.

Потребує суттєвого перегляду ставлення до місцевих податків. Не можна спрощено підходити до системи місцевого оподаткування тільки тому, що кошти від них не надходять до державного бюджету. Ця система вже зараз займає важливе місце у системі місцевого самоврядування, а в перспективі роль і значення місцевих податків зростатиме. Тому відповідним має бути і ставлення до їх організації.

Мається на увазі, що система і механізми оподаткування повинні будуватися за класичною схемою – закон про місцеві податки, де мають бути викладені концептуальні положення щодо системи місцевого оподаткування, окремі директивні документи по кожному податку. В Законі про місцеві податки повинні бути не тільки перераховані види місцевих податків, а й передбачені умови їх застосування та основні параметри формування і використання. На підставі такого Закону і в його межах доцільно надати право місцевим органам відповідних рівнів своїми декретами вводити ці податкові платежі та розробляти по них відповідну методичну базу.

У такій спосіб вдалося би, з одного боку, розвантажити Верховну Раду, а з іншого залучити до законодавчої діяльності місцеві органи. В кінцевому підсумку це сприяло б не тільки  якіснішій підготовці законодавчих документів, а підвищувало їх дієвість.

В загальному вигляді схема оподаткування з урахуванням викладеного могла б мати наведений на рисунку вигляд (рис.6).

 

Страховий захист у сільському господарстві

 Страховий захист сільськогосподарського виробництва скрізь у світі є важливим елементом системи фінансово-кредитного забезпечення сільськогосподарських товаровиробників. Основна мета страхування сільськогосподарських ризиків – це часткова чи повна компенсація суб’єкту господарювання втрат через несприятливі, в основному, природні явища. Крім того, страхування виступає засобом покращання кредитоспроможності сільськогосподарських виробників, тому що кредитні організації всіх типів віддають перевагу тим сільськогосподарським підприємствам, які мають гарантію збереження певного рівня доходів при настанні стихійних лих та втраті врожаю.

Але, незважаючи на це, страховий ринок в аграрній сфері залишається найменш розвинутим, що зумовлено рядом як об’єктивних, так і суб’єктивних причин. Однією з таких причин, яка стосується не лише аграрного сектору, є малорозвиненість страхового бізнесу. Кількість страхових компаній, які надають страхові послуги сільськогосподарським товаровиробникам, є незначною. Так, у 2006 році із 426 страхових компаній – 18 % отримали ліцензії для страхування в сільському господарстві, з них тільки 37 – взяли участь у страхуванні сільськогосподарських ризиків, а 10 компаній зібрали 78 % всіх премій, у тому числі по договорах комплексного страхування – 80,8 %, індексного страхування – 67 % (табл. 4).

У середньому одна страхова компанія застрахувала в 2006 році 33 господарства із загальною площею 18 000 га. На одну страхову компанію припадає 16,7 млн. грн страхової суми.

Розподіл компаній по регіонах нерівномірний: якщо в Сумській, Луганській, Одеській областях працювало 9-11 компаній, то в АР Крим і Закарпатській області жодної. Це може бути важливим для Закарпатської області з її незначним площами, але відсутність страхування в Криму не зрозуміла, оскільки цей регіон є одним з основним регіонів – постачальників озимих культур (близько 7 % загальної площі). Більше ніж у половині регіонів працювало всього  5 компаній ( табл.5).

Отже, послуга не наближена до страхувальників, більшість страхових компаній не має розгалуженої мережі, є проблеми з надійним перестрахуванням ризиків. Внаслідок цього інформація про умови та порядок страхування є неповною та важкодоступною, перелік ризиків, від яких страхують наявні на ринку страхові компанії, часто не містить саме тих ризиків, які найбільше турбують страхувальників.

Крім відміченого стримуючими факторами для сільськогосподарських виробників щодо страхування є:

·        складний фінансовий стан більшості сільськогосподарських підприємств;

·        недостатня гарантія одержання страхових відшкодувань страхувальниками;

·        несвоєчасні виплати страхових виплат страховикам;

·        відсутність реальної державної підтримки аграрного страхування.

Водночас можна погодитися і зі страховими компаніями, які стверджують, що страхування сільськогосподарського виробництва є більш ризиковим і затратним видом страхування порівняно з іншими їх видами. Підвищена розиковість страхування врожаю полягає в тому, що в разі настання страхового випадку втрат можуть зазнати не тільки окремі страхувальники, а цілі території, внаслідок чого кількість звернень щодо отримання відшкодування може бути занадто великою і негативно позначатиметься на фінансовому стані страхової компанії.

Крім того, складним і затратним є моніторинг дотримання підприємствами умов страхування, зокрема аграрної технології, що вимагає спеціальної підготовки персоналу й додаткових транспортирних витрат до місця розташування сільськогосподарських підприємств.

З огляду на це страхові тарифи, що склалися в Україні, страхові компанії вважають заниженими. З іншого боку, ті ж самі тарифи для сільськогосподарських підприємств, через їх важкий фінансовий стан, низьку дохідність є надто високими.1 В результаті, страхування ризиків сільськогосподарськими підприємствами знаходиться на дуже низькому рівні.

Як видно з наведених в таблиці 6 даних, загальний рівень застрахованих у 2005 році площ посівів сільськогосподарських культур становив тільки 1,5 %. У 2006 році цей показник хоча і збільшився, але    становив     тільки

2,6 %. Звертає на себе увагу також дуже велика диференціація рівня страхування в розрізі регіонів, яка коливається від нуля до 85 відсотків. Це свідчить про наявність значних потенціальних можливостей як для страховиків, так і страхувальників щодо освоєння цього сегмента страхового ринку.

Для сприяння розвитку страхування сільськогосподарського виробництва було запроваджено обов’язкове страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень державними сільськогосподарськими підприємствами, а також страхування врожаю зернових культур і цукрових буряків сільськогосподарськими підприємствами всіх форм власності.2

Однак з’ясувалося, що обов’язкове страхування в ринкових умовах не має достатніх правових підстав, тому що не відповідає принципам страхування, згідно з якими обов’язковість участі у страхуванні ґрунтується на таких засадах:

·        законодавче встановлення переліку об’єктів, що підлягають обов’язковому страхуванню, та механізму, яким забезпечується його реалізація, та покладання при цьому відповідальності за здійснення обов’язкового страхування на державні страхові органи;

·        суцільне охоплення всіх об’єктів обов’язкового страхування без заяви страхувальника, оскільки реєстрація об’єкта є підставою для того, щоб він автоматично був охоплений  страхуванням;

·        безумовна дія обов’язкового страхування, незалежно від порушення терміну сплати страховиком, страхових платежів;

·        необмеженість обов’язкового майнового страхування в часі, страхування втрачає силу лише тоді, коли гине майно або змінюється статус застрахованої особи;

·        законодавче встановлення страхового тарифу, який є однаковим для всіх страхувальників.

Тому і Програма обов’язкового страхування за умовами Постанови Кабінету Міністрів України.3 не відповідає основним ознакам обов’язкового страхування, адже не передбачає ні суцільного охоплення об’єктів страхування, ні безумовної дії, ні обмеженості дії страхування в часі.

Таким чином, за означенням страхування за цією постановою є добровільним, а не обов’язковим. З цього випливає, що назву державної програми підтримки страхування врожаю зернових і цукрових буряків доцільно привести у відповідність з її змістом, для чого вилучити страхування зернових культур і цукрових буряків сільськогосподарськими підприємствами всіх форм власності з переліку видів обов’язкового страхування. Після цього потрібно законодавчо оформити цю програму як програму державної підтримки.

Отже, необхідність державної підтримки не відкидається і при добровільному страхуванні.1 Навпаки, підтримка має виконувати ще й таку важливу функцію, як стимулювання сільськогосподарського товаровиробників до участі у страхуванні, що вимагає опрацювання дієвих механізмів використання таких коштів.

Враховуючи важливість проблеми, а також виходячи із ситуації, що склалася,  Законом України від 18 січня 2001 року №  2238 “Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 роки” запроваджується компенсація страхових платежів з Державного бюджету в розмірі 50 відсотків. Але це положення Закону “де факто” так і не було реалізовано.

Знову повернулися до цього питання при прийнятті Закону України “Про державну підтримку сільського господарства України” від 24 червня 2004 року № 1877. Цим законом, на відміну від раніше діючого, введені нові положення щодо страхування. Зокрема статтею 10 передбачено, що суб’єкт господарювання зобов’язаний попередньо застрахувати свої ризики загибелі (втрати) сільськогосподарської продукції та капітальних активів у випадку, якщо:

·        продає на організованому  ринку будь-який вид товарного деривативу базовим активом якого є сільськогосподарська продукція;

·        даний суб’єкт отримує бюджетну дотацію або субсидію, пов’язану з виробництвом сільськогосподарської продукції  або здешевлення її ціни;

·        отримує банківський кредит (позику) на цілі виробництва сільськогосподарської продукції або придбання капітальних активів, якщо проценти за таким кредитом частково або повністю здешевлюються (відшкодовуються) за рахунок бюджету;

·        отримує бюджетний кредит або банківський кредит під гарантію держави чи органу місцевого самоврядування на цілі виробництва  сільськогосподарської продукції або придбання капітальних активів.

Мета таких заходів зрозуміла – економічними важелями стимулювати сільськогосподарських виробників до більш активної участі у страхуванні своїх ризиків. З такою метою не можна не погодитись, тим більше, що рівень страхування в аграрному секторі, як уже відмічалося, дуже низький. Заперечення в даному випадку викликають тільки методи досягнення такої мети. По-перше, викликає сумнів щодо занадто широкого кола додаткових умов стосовно страхування, виконати які всі одночасно суб’єктам господарювання в нинішніх умовах дуже важко, і по-друге, – теоретична і практична доцільність такого поєднання несумісних за економічним змістом послуг. Це наводить на думку про те, що оскільки обов’язковість страхування на юридичному рівні виявилася сумнівною, вирішено було її замінити економічним примусом. Але, як свідчить історичний досвід, примус в економіці в будь-якій формі, як правило, не дає позитивних результатів.

Припускати правомірність такого висновку дозволяє результат практичної реалізації задекларованого у 2005 році підходу  (перший рік дії Закону), коли із  передбачених в Державному бюджеті 54 млн грн на компенсацію зниження страхових платежів сільськогосподарським підприємствам було використано тільки 5,8 млн грн, тобто  трохи більше 10 %. Застрахувало свої посіви близько 7 % сільськогосподарських підприємств; із тих господарств, що страхувалися, у середньому на одно з них застраховано 360 га посівів.1 Це саме в той час, коли на всіх рівнях державного управління постійно наголошується на важливості цієї проблеми, особливо для сільського господарства.

Отже, і з прийняттям більш досконалого закону щодо страхування аграрних ризиків проблема автоматично не вирішується.

Загальновідомо (ще з часів А.Сміта), що в ринкових умовах рушійною силою будь-яких економічних процесів є зацікавленість їх учасників. Якщо її немає або вона недостатня, повинні застосовуватись адміністративні важелі. Саме у такий спосіб мета щодо страхування досягалася раніше, при адміністративній системі господарювання, тобто шляхом запровадження обов’язкового страхування для всіх сільськогосподарських підприємств. І хоч така система страхового захисту не завжди повною мірою забезпечувала відшкодування втрат сільськогосподарським виробникам, вона, завдяки стабільності й адміністративному примусу, в цілому давала позитивні результати.

Оскільки в ринкових умовах такий підхід неможливий в принципі, а запропоновані умови страхування не влаштували сільськогосподарських виробників, пільгове страхування не відбулося. Враховуючи, мабуть, це, а також неготовність держави запроваджувати нові підходи до страхування сільськогосподарських ризиків, на наступний 2006 рік фінансування Держбюджету цього напрямку було зменшено більш як у 5 разів.

Основна причина такої ситуації в принципі відома, – високий рівень ризиків у галузі сільського господарства. Похідне від цього – високі ставки страхових платежів, які навіть за умов часткової їх компенсації не задовольняють більшість сільськогосподарських товаровиробників.1 Саме тому спеціалісти Міністерства аграрної політики України в таких умовах вважають можливим  збільшенням рівня компенсації   з Держбюджету  страхових  платежів до 80 %.2

Але при цьому необхідно враховувати те, що нинішні тарифи на страхування сільськогосподарських ризиків мають високий рівень коливання (від 0,2 до 7 %). Крім того, при оцінці рівня тарифів необхідно розглядати їх не окремо, а з урахуванням безумовної франшизи, оскільки при високому розмірі франшизи страхування навіть за низькими тарифами не буде для страховиків дешевим.

Отже, можна погодитися з економістами, які вважають, що зараз стримуючим фактором для запровадження повномасштабного страхування, незважаючись на прийняття урядовими структурами вагомих директивних документів, для більшості сільськогосподарських виробників є складний фінансовий стан і відсутність реальної державної підтримки сільськогосподарського  страхування.

Страховики, погоджуючись з таким висновком, водночас вважають, що агрострахування не буде успішним, поки в країні не буде створена система захисту інтересів сільськогосподарських виробників і страхових компаній при активній участі держави.

Страхування, як вважають вони, в сільському господарстві тільки відроджується, воно потребує створення серйозних страхових продуктів, програм, які повинні будуватися на науковій базі, методах прогнозування, високій кваліфікації кадрів.  Для цього, на їхню думку, необхідно введення нових норм і навіть прийняття нового Закону про страхування агроформувань.1 Аналогічної точки зору, особливо щодо закону про агрострахування, притримуються й інші спеціалісти.

З такою оцінкою стану і баченням перспективи розвитку страхування в аграрній сфері важко не погодитися. І можна тільки додати, що так сталося  тому, що цій проблемі з різних причин (об’єктивних і суб’єктивних)  у процесі реформування аграрного сектору не приділялося належної уваги. Як і по інших аналогічних фінансових питаннях вважалося, що ринок автоматично вирішить усі проблеми. Через це раніше діюча система страхування була зруйнована, а нова не створена.

Таке положення, на  наш погляд, насамперед, необхідно усвідомити й на підставі цього визнати, що ця важлива і складна для аграрного сектора проблема може бути розв’язана тільки на системних засадах. Одноразовими і несистемними заходами, навіть такими дійовими як часткова компенсація страхових платежів з Державного бюджету, проблему агрострахування в цілому не вирішити.

Розглядаючи агрострахування із системних позицій, потрібно, насамперед, визначитися з формами взаємодії головних учасників на страховому ринку – страховиків (сільськогосподарських виробників), страхувальників (страхових компаній) та Держави (Уряду). 

З наведеного переліку суб’єктів страхового ринку певні сумніви можуть виникати тільки щодо доцільності присутності на ньому держави. Але ж дослідження, а також і досвід розвинених країн, свідчать, що в умовах ринку, а саме в період його становлення, роль держави недооцінювати не можна. Особливо це стосується аграрного сектору, а в аграрному секторі – агрострахування. Не останню роль в даному випадку відіграють і ті складні відносини (з елементами недовіри), що склалися в роки реформування аграрного сектору, між сільськогосподарськими виробниками та страховими компаніями. І саме державні структури (в особі Уряду) в таких умовах можуть і повинні консолідувати зусилля всіх учасників страхового ринку в напрямку збалансування їхніх інтересів.

Основними критеріями розбудови системи аграрного страхування мають бути1:

·        доступність страхових послуг для сільськогосподарських виробників, що передбачає наявність на ринку страхових послуг розмаїття продуктів, які б відповідали їхнім потребам, та доступність цих страхових продуктів за ціною;

·        прозорість і довіра між учасниками системи страхування, можливість урахування інтересів усіх учасників системи при розробці нових страхових продуктів;

·        добровільність участі в системі страхування, за умовами регламентації дій учасників системи і контролю з боку держави при наданні державної підтримки;

·        економічна доцільність діяльності на ринку аграрного страхування для приватних страхових компаній;

·        ефективність використання державних ресурсів на підтримку аграрного страхування.

При формуванні системи аграрного страхування необхідно виходити з того, що вона має:

·        створювати можливості аграрному сектору впливати  на процес розробки страхових продуктів і користування страховими послугами;

·        удосконалювати законодавство України, яке регулює надання страхових послуг аграрному сектору та надання сільськогосподарським виробникам державної підтримки зі страхування аграрних ризиків;

·        стимулювати розвиток і консолідацію страхового сектору, спрямованого на підвищення його спроможності надавати кваліфіковані послуги сільськогосподарським виробникам.

Структурно система аграрного страхування має включати (складатись) із таких учасників:

·        сільськогосподарських виробників, що отримуватимуть страхові послуги;

·        страхових організацій (їх об’єднань), що надаватимуть послуги сільськогосподарським виробникам;

·        державні установи, які реалізують політику держави щодо страхового захисту сільськогосподарських виробників;

·        допоміжні організації – професійні та громадські об’єднання, еспертно-правові структури.

Взаємодія учасників системи визначається їхніми інтересами та можливостями. Сільськогосподарські виробники зацікавлені у здійсненні страхового захисту мінімальними витратами, в той час як страхові компанії прагнуть до максималізації прибутку. Оптимум досягається через рівновагу попиту і пропозиції на страхові послуги та впливу держави на ці процеси, у тому числі і шляхом здійснення фінансової підтримки аграрного страхування.

Уряд, за умови наявності таких важелів, перетворюється в центральний орган системи, що забезпечує узгодження інтересів усіх учасників системи агрострахування. У зв’язку з цим на нього мають покладатися такі основні функції:

·        планування та управління програмами державної підтримки страхування;

·        державне перестрахування на випадок настання катастрофічних ризиків у межах державної підтримки аграрного страхування;

·        контроль за діяльністю страхових компаній.

Але з нинішніми повноваженнями Уряд не в змозі у повному обсязі виконувати перераховувальні функції, оскільки для цього потрібні відповідні інституційні установи. Як свідчить зарубіжний досвід, для виконання Урядом таких функцій  в якості такої установи доцільне створення Державного Агентства з управління аграрними ризиками.

Агентство створюється замість Фонду аграрних страхових субсидій.1 Відмінність Агентства від Фонду полягає в тому, що функції Агентства є значно ширшими, ніж простий розподіл компенсаційних коштів. Зокрема, Агентство має бути органом, що опікується актуарними розрахунками, створенням бази даних, необхідних для розробки страхових продуктів, технологій оцінки збитку, механізмів фінансування державних програм і контролю за використанням бюджетних коштів, питаннями перестрахування всередині країни та на міжнародному ринку перестрахування. Агентство має також стати джерелом достовірної й надійної інформації та знань для приватних суб’єктів страхового ринку, які здійснюватимуть приватне страхування сільськогосподарських ризиків.

Для державного перестрахування катастрофічних ризиків у межах державної підтримки аграрного страхування необхідна відповідна установа з функціями:

·        забезпечення покриття катастрофічних ризиків за державними програмами агрострахування;

·        здійснення контролю за правильністю проведення експертизи з визначенням збитку;

·        участь у переговорному процесі щодо розробки нових страхових продуктів;

·        участь (у разі прийняття щодо цього державного рішення) від імені Уряду в пулі страхових організацій, які є страховиками у сфері аграрного страхування.

Контроль за діяльністю страхових організацій здійснюватиме Державна комісія з  регулювання ринків фінансових послуг в Україні.

Страхові компанії виконують ту основну функцію, для якої вони власне і створюються – тобто здійснюють страхування ризиків сільськогосподарських виробників. Для цього вони повинні розробляти необхідні для сільського господарства страхові продукти, здійснювати перестрахування ризиків як у державній системі перестрахування, так і на приватному ринку перестрахування.

Досвід розвинених країн свідчить, що страхові компанії на внутрішньому ринку можуть утримувати ризики сільськогосподарського виробництва тільки за умови солідарної відповідальності (співстрахування). Враховуючи це, перспектива розвитку агрострахування в Україні повинна пов’язуватися з об’єднанням страховиків у пул. Це дасть змогу здійснювати від імені страховиків-учасників пулу:

·        адміністрування страхових договорів (страхових полісів), включаючи дослідження ринку;

·        проведення оцінки збитку, включаючи прийняття звернень на отримання відшкодування, розрахунок та безпосередньо виплату відшкодування;

·        перестрахування своїх ризиків у державній системі перестрахування на міжнародному ринку.

Повноцінна система аграрного страхування передбачає також наявність допоміжних організацій (професійних і громадських об’єднань, експертно-правових структур). Провідна роль серед таких організацій має належати об’єднанням сільськогосподарських виробників. Від імені сільськогосподарських товаровиробників вони можуть брати участь у переговорах щодо розробки нових страхових продуктів; розповсюджувати серед сільськогосподарських виробників інформацію про страхові послуги; надавати консультаційну допомогу сільськогосподарським виробникам  на всіх етапах страхування; виступати стороною договору страхування  від імені своїх членів.

Отже, основною проблемою аграрного страхування на даному етапі його становлення є відсутність концептуального бачення розвитку цього сегмента аграрного ринку. Тому розробка такої концепції розвитку страхування сільськогосподарських  ризиків є першочерговим завданням. Паралельно з розробкою концепції повинно здійснюватись: удосконалення нормативно-правових актів щодо страхування, які б забезпечували, насамперед, прозорість субсидування страхових премій та реальне відшкодування, завданих стихійними лихами збитків.

Загальне бачення взаємодії основних учасників страхового ринку представлено на  рис. 7.

 

 

 

Державна підтримка аграрного сектору

Специфіка сільськогосподарського виробництва потребує виваженої державної політики протекціонізму. У більшості країн з ринковою економікою основною метою такої політики є: підтримка прибутковості сільськогосподарських товаровиробників і стабільної економічної ситуації в галузі, забезпечення продовольчої безпеки, конкурентоздатних товаровиробників у міжнародному розподілі праці упередження негативних процесів міграції тощо.

Для цього застосовуються різні підходи і механізми, але переважним для більшості розвинених країн є бюджетне фінансування. Застосування бюджетного фінансування дає можливість на  якіснішому рівні здійснювати планування фінансових ресурсів, зосереджувати їх концентрацію на пріоритетних напрямках розвитку агропромислового виробництва з кінцевою метою досягнення максимальної ефективності від здійснення фінансових інвестицій.

В аграрному секторі ця проблема з актуальної в перші роки його реформування перетворилася в ключову, яку не вдалося належним чином вирішити до цього часу. Але не можна стверджувати, що цьому питанню не приділялася увага. Є і певні успіхи в цілому напрямку. Досить зазначити, що державне фінансування сільського господарства за останні роки збільшилось майже в 4 рази і у 2005 році становило 9 млрд грн (табл.7).

Однак, незважаючи на значне зростання державної підтримки, основу фінансування сільського господарства становили позабюджетні кошти, які формувалися, головним чином, через спеціальні податкові механізми (табл.8).

Такий підхід до фінансового забезпечення через обставини, що склалися, був вимушеним і запроваджувався як тимчасовий. З наведених у таблиці даних видно, що це дійсно так, оскільки частка позабюджетного фінансування щорічно скорочується, а бюджетного – зростає.  Це означає, що структура фінансової галузі наближається до вимог СОТ.

Оцінюючи таку тенденцію позитивно, слід однак відмітити, що збільшення навантаження на Державний бюджет вимагатиме певних змін у підходах як до формування, так і використання бюджетних коштів.

Ефективне використання бюджетних коштів потребує адекватної довгострокової стратегії розвитку аграрного сектору економіки, концентрації фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів на реалізацію пріоритетних напрямів аграрної політики держави. Позитивні зрушення в цьому напрямі вже є. Державна аграрна політика оформлена відповідним Законом України. Розроблено проект Комплексної програми підтримки розвитку українського села на період до 2015 року. Ці ключові нормативні акти визначають цілі, завдання, механізми, основні  напрямки підтримки аграрного сектору та заходи щодо їх реалізації на середньострокову перспективу. Однак, на наш погляд, в цій сфері залишаються питання, які потребують свого розв’язання або інших підходів до їх вирішення.

Насамперед, потребують уточнення основні напрями та пріоритети державної підтримки. До них, зокрема, слід віднести:

·        підтримку основної діяльності сільськогосподарських підприємств. Пріоритетами цього повинні бути: виробництво продукції рослинництва і тваринництва, що забезпечують продовольчу безпеку країни; продуктів дитячого харчування та для окремих соціально незахищених верств населення;

·        підтримку інвестиційної діяльності – за такими пріоритетами: відтворення ресурсного потенціалу сільськогосподарських підприємств до рівня, що забезпечує їх конкурентоспроможність; створення сучасної виробничої інфраструктури (меліоративних систем, підприємств з переробки та зберігання сільськогосподарської продукції, систем зв’язку тощо); створення інтеграційних формувань за участю промислового, банківського капіталу, інституційних та індивідуальних інвесторів; розвиток нових виробництв на основі місцевих ресурсів і сировини;

·         підтримку інноваційного розвитку галузі – в першу чергу селекції у рослинництві та тваринництві, впровадження сучасних технологій, підготовка кваліфікованих кадрів  для села, виробництво нових видів продукції та розширеннях їх асортименту, розвиток освіти й аграрної науки;

·         підтримку розвитку територій та аграрного ринку, що включає наступні пріоритети: розвиток на селі підприємств соціальної інфраструктури, створення умов для закріплення молоді на селі, будівництво транспортних комунікацій, розвиток інфраструктури аграрного ринку.

Удосконалення системи фінансової підтримки вимагає визначення методів та нормативів розподілу (виділення) бюджетних коштів передбачає розробку, введення конкурсного відбору інвестиційних проектів, що частково або повністю фінансуються за рахунок коштів державного бюджету з встановленням критеріїв ефективності використання бюджетних коштів на ці цілі; встановлення нормативів державної підтримки за кожним із визначених пріоритетів, у тому числі визначення напрямів підтримки, які можуть мати прямий цільовий характер (фінансування разових заходів, для яких не можливо встановити цільові нормативи підтримки, зокрема, із пересіву зернових та інших культур; окремі заходи з розвитку тваринництва тощо).

Реалізація мети та основних завдань державної підтримки передбачає удосконалення чинної нормативно-правової бази. Зокрема, шляхом внесення змін до бюджетного та іншого законодавства потребують вирішення такі питання:

·        правове закріплення і забезпечення принципу своєчасності й достатності обсягів фінансування за прийнятими державними та регіональними програмами підтримки;

·        встановлення чітких нормативів державної підтримки за окремими пріоритетними напрямами аграрної політики та відповідальності за їх недотримання або порушення;

·        введення системи моніторингу й оцінки ефективності використання бюджетних коштів;

·        встановлення обов’язкового інформування через державні засоби масової інформації ходу виконання державних програм розвитку.

Крім того, вважаємо за необхідне прийняття Законів України «Про державні гарантії фінансового забезпечення програм розвитку сільських територій», «Про антимонопольний захист сільськогосподарських товаровиробників», з внесенням відповідних змін і доповнень до законів України та  врахуванням вимог СОТ і стандартів ЄС до «Бюджетного кодексу України» (від 21.06.01 № 2542), Закону України  «Про державну підтримку сільського господарства»( від 24.06.04 №1877-10).

Необхідно також внести зміни до бюджетного законодавства щодо моніторингу ефективності бюджетних витрат на регулярній основі та можливості внесення змін до бюджету за результатами моніторингових перевірок, уведення санкцій до порушників встановленого порядку використання бюджетних коштів

Підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників у контексті вступу України до СОТ важливе значення має вирішення двох питань.

Перше. На переговорному процесі українській стороні необхідно домогтися такого рівня державної підтримки сільськогосподарського виробництва, який би забезпечував продовольчу безпеку країни (за розрахунками не менше 13 млрд грн починаючи з 2007 року з наступним скороченням відповідно до вимог СОТ).

Друге.  Перегляд структури бюджетних витрат з урахуванням інтересів вітчизняних товаровиробників. При їх розв’язанні необхідно враховувати наступне. Згідно із статтями 6 і 7 та додатків 2 і 3 Угоди про сільське господарство внутрішня підтримка поділяється на заходи, звільнені від зобов’язань по скороченню, та заходи, спрямовані на підтримку виробників сільськогосподарської продукції, що справляють негативний вплив на торгівлю, та підлягають скороченню. Відповідно до цих вимог здійснюється бюджетна  класифікація за так званими кошиками: «жовтий», «зелений», «блакитний», Спеціальний і диференційований режим (категорія СіД), експортні субсидії.

Важливе значення в контексті оптимізації державної підтримки АПК є її переорієнтація на користь заходів, фінансування яких не обмежуються правилами СОТ. Йдеться про удосконалення структури витрат бюджетів різних рівнів за рахунок скорочення програм прямої бюджетної підтримки та збільшення витрат на заходи, скорочення яких не передбачено міжнародними угодами.

Поліпшення умов фінансування сільськогосподарського виробництва потребує здійснення  заходів макроекономічного характеру щодо стимулювання розширення ємності внутрішнього продовольчого ринку, підвищення купівельної спроможності населення. Це зумовлено ще й тим, що більшість видів товарної  сільськогосподарської продукції належить до товарів соціального призначення, для яких встановлено більш жорсткі нормативи обмежень і державного регулювання.

Для забезпечення зростання платоспроможності, накопичення заощаджень домогосподарств та їх трансформацію в інвестиції найбільш сприятливою є політика скорочення надмірної диференціації доходів різних груп населення, підвищення мінімального рівня оплати праці, стимулювання заощаджень і посилення  гарантій збереження вкладів населення на депозитних рахунках у комерційних банках і в боргових зобов’язаннях інституціональних інвесторів.

Важливим напрямом  державної аграрної політики є  посилення антимонопольного захисту сільськогосподарських підприємств. Сільськогосподарські підприємства є дуже вразливими для фінансового та іншого тиску  як постачальників матеріально-технічних засобів, так і покупців їхньої продукції. Розв’язанню цієї проблеми міг би сприяти окремий Закон, із встановленням більш жорстких критеріїв  і форм підтвердження монопольних дій стосовно сільськогосподарських товаровиробників, та адекватної економічної відповідальності за такі дії.

Основний недолік бюджетного фінансування, як показує практика, полягає у порівняно низькій ефективності використання коштів, що виділяються з Державного бюджету. Основна причина цього – особливість бюджетного фінансування, яке полягає в його безкоштовності й безповоротності. Саме  це породжує багато проблем, тому що завжди попит набагато перевищує пропозицію. Для протидії такій негативній тенденції бюджетного фінансування держава застосовує широкий арсенал заходів, більшість яких так чи інакше зводиться, насамперед, до дотримання цільового характеру бюджетних коштів.

Вжиті заходи, звичайно, позитивно впливають  на цей процес, але повністю вирішеною проблему вважати не можна. Тому питання подальшого удосконалення системи і механізмів бюджетного фінансування залишається,  як і раніше, актуальним.

Зараз вважається, що бюджетне фінансування в Україні здійснюється за програ­мно-цільовим методом. Можливо, для інших галузей, але для сільсь­кого господарства це не відповідає дійсності, тому що ряд заходів, що фі­нансуються з бюджету (і повинні фінансуватися), не відповідають вимогам (статусу) цільових програм. Це ускладнює управління бюджетним фінансуванням, оскільки штучно збільшується кількість таких програм, що послаблює обґрунтованість їх доцільності й ускладнює подальший контроль за виконанням.

Не заперечуючи необхідності бюджетного фінансування разових виробничих витрат у сільському господарстві, а також фінансування спеціальних заходів, на зразок боротьби з епізодіями сільськогосподарських тварин і шкідниками та хворобами сільськогосподарських рослин, вважаємо, що до фінансування таких заходів недоцільно застосовувати такі ж вимоги, як до цільових програм.

Для покращання ситуації, на нашу думку, необхідно, з урахуванням раніше відміченого, здійснити певне перегрупування об'єктів бюджетного фінансування. Дослідження показало, що виходячи із значення об'єктів фінансування, їх економічного змісту, а також враховуючи минулий досвід, об'єкти для бюджетного фінансування доцільно класифікувати на такі групи: Державні програми, цільові програми, заходи постійні і заходи разові.

На основі діючих програм видатків, які були затверджені у Державному бюджеті, проведено їх групування. З'ясувалося, що більше половини об’єктів бюджетного фінансування недоцільно вважати цільовими програмами ні за їх змістом, ні за розмірами фінансування.

Це не означає, однак, що відмічені напрями діяльності не повинні фінансуватися з Державного бюджету. В даному випадку йдеться про те, що до таких об’єктів фінансування повинні застосовуватися інші вимоги.

Важливим при бюджетному фінансуванні, особливо для сільськогосподарського виробництва, є вчасне надходження суб’єктам господарювання передбачених у бюджеті коштів. Водночас, як показує аналіз, ця вимога не виконується повною мірою. Кошти виділяються, як правило, без узгодження з технологічними потребами переважно наприкінці року (табл.9). Це, крім інших складностей, створює передумови для їх нецільового використання.

Враховуючи наявність таких  фактів, а також системність їх повторення, було б доцільно підвищити взаємну відповідальність у бюджетному процесі всіх його учасників. У випадках “недофінасування” протягом року і “перефінасування” в кінці року, якщо це мало негативні наслідки, доцільно передбачити певні механізми врегулювання таких ситуацій. Для початку достатньо  було б збереження (перенесення) не використаних коштів у таких випадках на наступний рік без зменшення на цю суму загального фінансування.

Як уже зазначалося незважаючи на певні складнощі, фінансова підтримка сільськогосподарських підприємств має позитивну динаміку. Суми бюджетного фінансування галузі щорічно збільшуються (табл.7). Але вважати повністю вирішеною цю проблему не можна, тому що забезпечення повної потреби сільськогосподарських товаровиробників у фінансових ресурсах ще далеко. Саме про це свідчать прийнятий Закон України “Про державну підтримку сільського господарства України”, в якому, на відміну від інших аналогічних законів, що приймалися раніше, на системних засадах передбачається розв’язання цієї важливої проблеми.

Однак збільшення бюджетного фінансування внаслідок цього зараз, і особливо в перспективі, вимагатиме застосування досконаліших механізмів використання таких коштів. Тому доцільна зміна підходів до використання бюджетних коштів. У цьому зв’язку велика перспектива відкривається щодо запровадження програмно-цільового підходу до управління бюджетним процесом.

Ідея програмно-цільового фінансування полягає в узгодженні державних витрат з одержанням результатів. У Бюджетному кодексі стосовно цього зазначено, що при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути до досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів і досягнення максимального результату при використанні визначеного обсягу ресурсів.

У світлі таких вимог застосування цільових програм в аграрному секторі потребує подальшого вдосконалення. Крім недостатнього їх змістовного обґрунтування в більшості програм відсутні належні розрахунки економічної ефективності, окупності витрат. Це ускладнює вибір найбільш ефективних проектів та  формування Державного бюджету, наступний контроль за цільовим використанням коштів, аналіз і оцінку реалізації програм.

Тим часом у розвинених країнах при бюджетному фінансуванні сільського господарства першочергова увага приділяється саме програмному плануванню і звітності бюджетних видатків. Як тільки сільськогосподарський підприємець отримує таке фінансування, він повинен звітуватися перед фінансовими органами по повній програмі. Це слід врахувати і у відносинах між бюджетом та сільськогосподарськими підприємствами при їх державній підтримці в Україні, що вимагає детального опрацювання і запровадження не окремих (розрізнених) заходів, а цілісної системи і механізмів інформаційного забезпечення бюджетних галузевих цільових програм. Така інформація про цільове використання бюджетних коштів повинна надаватися кожним суб'єктом фінансування. При цьому має бути якісне обґрунтування ефективності цільових програм як на стадії бюджетного планування, так і розрахунків економічної ефективності при фактичному виконанні програм.

Проте прийняття програм, навіть з найдосконалішим механізмом контролю виконання та чітко визначеною метою фінансування не гарантує їх виконання. Незважаючи на обмеженість бюджетного фінансування, одночасно приймається безліч програм. Нерідко ці програми вражають масштабом мети, цілей, завдань. Водночас не передбачається логічна послідовність у їхньому виконанні. Зокрема, обґрунтуванню програм із розвитку та стабілізації зернового господарства, технічних та інших культур мало б передувати розв'язання проблем у насінництві, комплексного технологічного забезпечення добривами, гербіцидами, іншими ресурсами. В зонах ризикованого землеробства для досягнення стійкості виробництва першочергово слід реалізувати програму меліорації, докорінного поліпшення земель. Для забезпечення розвитку тваринництва мали б бути послідовно реалізованими програми із селекції і племінної справи, виробництва та ринку кормів, засобів захисту тварин, розвитку галузей спеціалізованого м'ясного скотарства.

У зерновому господарстві першочергово має бути розв'язана проблема насінництва. Не секрет, що науково-дослідні господарства з вирощування елітного насіння та насіння високих репродукцій районованих сортів не можуть повернути витрат, понесених у його виробництві. Товарні ж господарства через фінансовий стан не можуть придбати високоякісний насіннєвий матеріал, вартість якого у 5-6 разів вища вирощеного ними товарного зерна, тому поля засіваються переважно неповноцінним насінням, водночас непоодинокі випадки, коли насіннєвий матеріал після тривалого часу його зберігання через низький попит на нього використовується на продовольчі цілі, або ж із втратою якості, як фуражне зерно. В наведеному прикладі у програші всі.

Аналіз використання коштів, які виділяються на підтримку галузі, свідчить, що реального впливу на поліпшення стану галузі вони з різних причин не мають. Для сучасної фінансової політики характерним є недосконалість механізмів спрямування і використання коштів на всіх рівнях, а також неузгодженість їх з конкретними результатами виробництва. Низька якість програмування, недостатня їх обґрунтованість, відсутність прогнозування результату і належного контролю та відповідальність за цільовим використанням коштів.

Виходячи з цього, основними принципами розроблення і фінансового забезпечення цільових програм мають стати:

·      вибір головних напрямів і пріоритетів та прийняття і розробка науковообґрунтованих і збалансованих програм;

·     цілеспрямованість, адресність, обумовленість і обов'язкова гарантованість у фінансуванні програм;

·     концентрація ресурсів на стратегічних напрямах для прийняття програми;

·     комплексний підхід із виділенням ресурсів у технологічно відповідному періоді та визначених обсягах для реалізації показників програми;

·      системність механізмів державного фінансового регулювання;

·     компенсаційно-дольовий принцип щодо відшкодування підприємствам витрат у разі цінового диспаритету, чи у відшкодуванні виробникам частини вартості елітного або вищих репродукцій насіннєвого матеріалу на умовах, передбачених програмами і відповідними механізмами;

·     рівноправний доступ сільськогосподарських виробників усіх форм власності, залучених до виконання програми, до фінансових, кредитних, матеріально-технічних та інших ресурсів.

Таким чином, для  ефективнішого використання бюджетних коштів по цільових програмах підтримку слід здійснювати комплексно. Це передбачає бюджетне фінансування в межах декількох взаємообумовлених програм одночасно, відсутність фінансування або недофінансування однієї з програм може призвести до розриву всього технічного ланцюга і спричинити невиконання всієї програми.

Прийняття цільових програм має здійснюватися на основі оцінки альтернативних варіантів вирішення проблеми з урахуванням економічних, соціальних і екологічних умов. Кінцевою метою бюджетної підтримки має стати найбільш повне продовольче забезпечення всіх верств населення, вихід вітчизняної продовольчої продукції на світові ринки.

Отже, тільки за умови запровадження системи заходів і дієвих механізмів державної підтримки забезпечуватиметься  її ефективність, а через неї висока ефективність сільськогосподарського виробництва, прибутковість галузей і підприємств, надійність продовольчої безпеки країни, стійкість і конкурентоспроможність аграрного сектору економіки.