Консультує
О. В. Меренков,
патентний повірений
Агенства патентних повірених
На сьогодні внаслідок технологічних змін у світовому виробництві, розповсюдження інформаційних технологій, що підвищує значення інноваційних процесів, помітне й зростання значущості так званих нематеріальних активів підприємств і особливо їх складової – інтелектуальної власності.
Певні непорозуміння, що виникають у зв’язку з проблемами інтелектуальної власності, зумовлюються такою її важливою особливістю, як нематеріальність. Так, вартість патенту на винахід дорівнює вартості паперу, на якому викладено його зміст, тоді як вартість прав на цей винахід може становити чималу суму. Вартість прав на товарні знаки та знаки обслуговування зазвичай у кілька разів перевищує вартість матеріальних активів.
Однак інтелектуальній власності властиві характеристики, вагомі для сфери сільськогосподарського виробництва, а саме: необхідність, корисність, економічність, технологічність, прибутковість, життєздатність, конкурентоспроможність щодо впровадження. Неабияка цінність об’єктів інтелектуальної власності полягає в тому, що з їхньою допомогою можна законним способом монополізувати товари та послуги, оновити технологію і асортимент продукції, значно підвищити попит та розширити коло її споживачів.
На жаль, в галузі агропромислового виробництва усвідомлення таких переваг абсолютно відсутнє. Попри те, що майже кожне підприємство у своїй діяльності використовує об’єкти інтелектуальної власності, цей актив поки що не є повноправним учасником господарського обороту. Сільськогосподарські підприємства дотепер недооцінюють роль інтелектуальної власності в сучасному господарстві. Вартість нематеріальних активів у балансі сільськогосподарських підприємств становить не більше 1 %, або й взагалі не відображається в обліку.
Методика ведення бухгалтерського обліку об’єктів матеріальних активів в Україні бухгалтерам здебільшого відома. На черзі — формування системи обліку нематеріальних активів і, слід визнати, що ігнорування цього процесу неприпустиме, адже поєднання передових технологій з фінансовими та матеріальними активами дає змогу збільшувати капітал значно швидше.
У бізнес-лексиці часто вживаються терміни «торгова марка», «товарний знак», «фірмове найменування», «бренд». Чи існує між ними різниця з правової точки зору? Що визнається майновими правами на фірмове найменування та чи можлива їх передача?
До 1 січня 2004 року в українському законодавстві не застосовувався термін «торгівельна марка», хоча доцільність його використання давно назріла й була обґрунтована в правовій літературі. Замість терміну «торгівельна марка» застосовувався термін «знак для товарів та послуг». Але зміна назви вказаного поняття не призводить до зміни його правового змісту та правового режиму. Діюче законодавство дає можливість використовувати ці терміни рівнозначно.
Чинний на сьогодні Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» (далі – Закон про товарні знаки) визначає поняття знака як «позначення, за яким товари і послуги одних осіб відрізняються від товарів і послуг інших осіб».
Правова охорона торговельної марки передбачена Цивільним кодексом України (ЦКУ), ст. 492, де наведено визначення: «торгівельною маркою може бути будь-яке позначення або комбінація позначень, які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виготовляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами. Такими позначеннями можуть бути, зокрема, слова, літери, цифри, зображувальні елементи, комбінації кольорів».
Товарний знак (знак для товарів і послуг, торгівельна марка) — це один із засобів ідентифікації товарів або послуг, тобто позначення, яке має на меті відрізняти товари або послуги однієї особи від товарів або послуг іншої. Головна розрізняльна функція товарного знака випливає з самого визначення. Виділення маркованих товарів або послуг з маси конкуруючих допомагає власникові знака під час продажу товарів чи надання послуг, а споживачеві — у виборі необхідних товарів чи послуг серед подібних. Крім того, товарний знак має гарантійну функцію, яка визначається гарантуванням споживачам знайомої їм якості товарів (послуг).
Властива товарному знакові й рекламна функція, яка полягає у приверненні уваги споживачів до товарів (послуг), маркованих певним товарним знаком. Виконуючи ідентифікаційну функцію, товарний знак опосередковано вказує на товаровиробника або на особу, що надає послугу.
Поняття «бренд», досить важко визначити однозначно й точно. У маркетингових та рекламних виданнях існує стале уявлення про те, що бренд — це «розкручена» торгова марка. Але бренд — це набагато ширше поняття, ніж назва, пакування, товарний знак і навіть сам товар. Ряд експертів відзначають, що брендом є не сам товар, а те, як його сприймають споживачі; це образ у свідомості споживача, що має певне відношення до товару. На нашу думку, слід узагальнити, що бренд у сучасному розумінні є набором вражень і асоціацій, який дозволяє споживачу розрізняти і обирати той чи інший товар.
Стосовно співвідношення поняття «бренд» і «товарний знак» зазначимо, що дані засоби дозволяють відрізнити товари одного виробника від аналогічних товарів інших. Однак ці поняття тотожні тільки в тому випадку, коли товар має об'єктивні й помітні ознаки, які застосовуються відповідно до Закону про товарні знаки. Іншими словами, товарний знак є брендом, якщо для розпізнавання й ідентифікації споживач використовує тільки ті ознаки, що зареєстровані виробником як товарний знак.
Відмінності між поняттями «бренд» і «товарний знак»
Товарний знак — поняття юридичне, і межі його застосування не виходять за рамки правової сфери. Усе, що має право називатися товарним знаком, описано в Законі про товарні знаки та у Цивільному Кодексі (ст. ст.. 492-500), а саме: які позначення можуть бути зареєстровані як товарні знаки, порядок їх реєстрації, межі та галузь використання і т.п. Усі зареєстровані товарні знаки охороняються законом. Використання товарного знака (торгівельної марки) без дозволу його власника, а також несанкціоноване виготовлення, застосування, ввезення, пропозиція до продажу, продаж, інше введення в господарський оборот товару, позначеного даним товарним знаком, заборонені й передбачають відповідальність згідно з законодавством.
Поняття бренда значно ширше — воно включає все, що думають і почувають споживачі з приводу товару. Брендом є те, що в свідомості користувачів має відношення до товару (власний споживчий досвід, реклама, вибір, купівля, збереження, транспортування, використання, обслуговування, ремонт, повторне застосування упакування і т.п.). Тому застосування терміна «бренд» обмежено лише тим, як його сприймають споживачі й що вони думають і почувають з цього приводу.
Товарний знак стане елементом бренда тільки в тому разі, якщо він важливий покупцеві для вирізнення й вибору товару, тобто, в якості товарного знака, а також промислового зразка. Варто реєструвати максимальну кількість формальних ознак, за якими споживач може відрізнити та ідентифікувати даний товар.
Такими елементами можуть бути назва товару, його склад, форма, конструктивні особливості, фірмовий знак, персонаж, кольори, упаковка, рекламна кампанія, мелодія, запах, смак і т.п. — тобто максимальне використання законів авторського і патентного права.
Це дозволить забезпечити виробнику товарів і послуг конкурентну перевагу і залишить менший правовий простір конкурентним товарам.
Стосовно комерційного найменування відомо, що до введення в дію Цивільного Кодексу України в діловій лексиці використовувалося словосполучення «фірмове найменування». За змістом — це назва підприємства, фірми, що є суб'єктом господарської діяльності й пропонує ринку свої товари та послуги. Чіткого правового визначення не було, й багато фахівців рекомендували реєструвати подібні назви як «Знак для товарів і послуг».
У ст. 489 Цивільного Кодексу України зазначається наступне: «правова охорона надається комерційному найменуванню, якщо воно дає можливість вирізнити одну особу з-поміж інших та не вводить в оману споживачів щодо справжньої її діяльності».
Слід розуміти, що «комерційне найменування» більш вузьке поняття, ніж торговельна марка. Це підтверджує п. 2. ст. 498 Цивільного кодексу, який зазначає, що право інтелектуальної власності на комерційне найменування є чинним з моменту першого використання цього найменування та охороняється без обов'язкового подання заявки на нього чи його реєстрації і незалежно від того, чи є комерційне найменування частиною торговельної марки.
Фахівці вважають, що «комерційне найменування» на товарі може бути використане як інформація про товар: як його склад, призначення, виробник, сертифікати якості, ліцензії, порядок використання (вживання). Тобто шрифт, колір, розміщення не повинні підпадати під визначення ст. 492. «Торговельна марка».
Порядок визнання майнових прав на комерційне найменування регулюється ст. 490 Цивільного кодексу України, згідно з якою майновими правами інтелектуальної власності на комерційне найменування є:
— право на використання комерційного найменування;
— право перешкоджати іншим особам неправомірно використовувати комерційне найменування, в тому числі забороняти таке використання;
—інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.
Передача майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування іншій особі здійснюється лише разом з цілісним майновим комплексом особи, якій ці права належать, або його відповідною частиною.
Як бачимо, порядок передачі майнових прав на комерційне найменування, близький за змістом з поняттям «гудвіл» — «ділова репутація», тобто вони невіддільні від підприємства. Відповідно, оцінити, продати чи передати їх можна тільки в складі діючого підприємства, відповідно до положень ПСБО 19 «Об'єднання підприємств». У разі ліквідації юридичної особи чинність майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування припиняється.
Звичайно, більш повне й оперативне використання прав на інтелектуальну власність надає право на торгівельну марку, яку можна оцінювати, продавати, передавати у користування, вносити в статутний фонд тощо.
Фермерським господарством виплачено грошові кошти за придбання у фізичної особи нової технології вирощення цукрових буряків.
Чи може господарство визнати дану технологію раціоналізаторською пропозицію і яким чином при цьому оформити відносини з особою, яка її подала, якщо вона не є працівником господарства?
Чи є законні підстави для визнання даної пропозиції як об’єкту нематеріальних активів та яким чином відобразити його в обліку господарства?
Причиною виникнення проблеми у даному господарстві, напевне, стала практика раціоналізаторської роботи, що існувала раніше, коли раціоналізаторські пропозиції не могли подавати наукові співробітники та інженерно-технічний персонал; вони подавалися лише співробітниками у раціоналізаторські комісії своїх підприємств, за що видавалася суто символічна винагороду.
З введенням в дію Цивільного Кодексу України (Закон України від 16.01.2003 № 435-IV) такий об'єкт інтелектуальної (точніше промислової) власності отримав новий правовий розвиток. Ці нововведення відображені в статтях 481-484 Цивільного кодексу України.
За новим законодавством завдання, яке розв’язується раціоналізаторською пропозицією, не обов'язково повинне створювати нові, а може лише змінювати, вдосконалювати, модернізувати вже відомі рішення, пристосовуючи їх до специфічних умов даного виробництва. Раціоналізаторська пропозиція характеризується місцевою новизною, тобто має бути новою лише для власника (юридичної особи). Наприклад:
— конструкції виробу, що можуть характеризуватися, наприклад, змінами в конструктивному виконанні деталей, вузлів, блоків тощо в їх взаємозв'язку, взаєморозміщенні та співвідношенні, геометричних формах;
— технології виробництва, що можуть характеризуватися змінами в методах проведення технологічних операцій, їх послідовності, параметрах режимів (температура, тиск тощо), а також змінами в машинах, що застосовуються, у приладах, пристроях, які беруть участь у процесі. При цьому до технології виробництва, зокрема, можуть відноситися засоби виміру, контролю, монтажу, видобутку або переробки сировини;
— складу матеріалу, що може характеризуватися, наприклад, змінами в інгредієнтах, які до нього входять, та їх кількісному співвідношенні.
Варто звернути увагу, що раціоналізаторськими визнаються не тільки технологічні (технічні) пропозиції, а й будь-які організаційні рішення, що можуть сприяти підвищенню ефективності діяльності підприємства. Це істотно розширює коло об'єктів раціоналізаторської пропозиції.
Коло осіб, які можуть займатися раціоналізацією, необмежене, тобто будь-який фахівець будь-якої професії, прямо не пов'язаний трудовими відносинами з власником підприємства, може подавати раціоналізаторські пропозиції. При цьому визнавати пропозицію раціоналізаторською має право юридична особа. Головне — пропозиція повинна відповідати профілю підприємства й бути для нього новою.
Корисність раціоналізаторської пропозиції може бути виражена в збільшенні довговічності, поліпшенні якості, економії енергії, виробничих площ, матеріалів, оптимізації параметрів, характеристик, покращенні фізичних, хімічних та інших властивостей матеріалів, зниженні собівартості продукції, тобто підвищенні ефективності виробництва; давати можливість отримувати вищий прибуток. Рацпропозиції також можуть давати й інший позитивний ефект — підвищення продуктивності праці, рівня техніки безпеки, поліпшення умов та безпеки праці, зниження впливу на навколишнє середовище.
Взаємини між раціоналізатором і власником підприємства, тобто передача права власності на технічне рішення під назвою «раціоналізаторська пропозиція» будуються виключно на договірній основі. Це надає право власнику підприємства видати Свідоцтво на раціоналізаторську пропозицію згідно з Положенням про свідоцтво на раціоналізаторську пропозицію (Наказ Державного патентного відомства України від 22 серпня 1995 р. № 129), а також дає право раціоналізатору на отримання винагороди. Саме це є підставою визнання раціоналізаторської пропозиції об’єктом нематеріальних активів та відображення її вартості, визначеної згідно з ПСБО 8 «Нематеріальні активи» в обліку підприємства, яке її використовує. На рахунках бухгалтерського обліку даний об’єкт слід віднести до складу нематеріальних активів — рахунок 12 «Нематеріальні активи»), зокрема на субрахунок 124 «Права на об’єкти промислової власності». Порядок обліку раціоналізаторських пропозицій відповідає загальним правилам обліку нематеріальних активів.
Відповідно до укладеної ліцензійної угоди на право використання торгової марки підприємство (власник торгової марки) отримало одноразовий платіж. Крім того, договором передбачено щоквартальну виплату відсотків за користування маркою — роялті.
Чи можна кваліфікувати одноразовий платіж у податковому обліку як роялті? Чи потрібно нараховувати на нього ПДВ?
Більшість довідкових видань однозначно тлумачать роялті, дотримуються загальноприйнятого в практиці визначення даного поняття по суті. Загальновизнано, що цей термін означає платіж за право користування інтелектуальною власністю.
Існує проблема стосовно віднесення до роялті тих чи інших платежів залежно від умов їх сплати, а саме періодичності та бази нарахування. У цьому плані думки розходяться. Якщо деякі автори припускають можливість попередньої оплати роялті, то інші досить чітко розмежовують поняття «роялті» та «паушальний платіж».
Щоб внести ясність з даного питання варто звернутися до висвітлення згадуваних понять у вітчизняному законодавстві.
Зокрема у Законі України «Про авторське право та суміжні з ним права» зазначається, що особа, яка має авторське право, отримує всі підстави для того, щоб вимагати виплати винагороди за будь-яке використання її твору. При цьому винагорода може здійснюватися у формі одноразового (паушального) платежу, або відрахувань за кожний проданий примірник чи кожне використання твору (роялті), або комбінованих платежів.
Водночас Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» наголошує на наступному.
Відповідно до п.1.30. Закону роялті — це платежі будь-якого виду, отримані як винагорода за:
— користування або за надання права на користування будь-яким авторським правом на літературні твори, твори мистецтва або науки, включаючи комп'ютерні програми, інші записи на носіях інформації, відео- або аудіокасети, кінематографічні фільми або плівки для радіо чи телевізійного мовлення;
— придбання будь-якого патенту, зареєстрованого знака на товари і послуги чи торгової марки, дизайну, секретного креслення, моделі, формули, процесу, права на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау).
Що стосується поняття «паушальний платіж», то проведений аналіз визначень, які зустрічаються в економічній літературі та законодавстві, виявив наступне: паушальні платежі не одноманітні за своєю природою, що дає привід поділити їх на два види:
1) платежі у вигляді винагороди;
2) платежі у вигляді компенсації.
У першому випадку паушальний платіж характеризується як фіксована винагорода, капіталізоване роялті або роялті, виплачене авансом. Такий паушальний платіж здебільшого розраховується на підставі якихось економічних показників, його розмір залежить переважно від виробничих потужностей ліцензіата, обсягу продукції, яку він випускає, тощо. Саме ліцензіат розраховує суму роялті, яку він може сплатити авансом. Ліцензіар може потім погодитися на пропозиції ліцензіата або відхилити їх, але ініціатором визначення розміру паушального платежу-винагороди є ліцензіат.
Паушальний платіж у вигляді компенсації є, по суті, платою за придбану ліцензію. У визначеннях його подано як єдиний платіж за придбання ліцензії, який зазвичай виплачують у початковий період дії ліцензійного договору. Це одноразовий платіж, не пов'язаний у часі з фактичним використанням ліцензії, що встановлюється заздалегідь на підставі експертних оцінок.
Принципове значення має наведене розмежування паушальних платежів при висвітленні проблеми оподаткування ПДВ. З одного боку, законодавство визначає платежі будь-якого виду, отримані як винагорода за користування або за надання права на користування будь-яким авторським правом, як роялті (п.1.30 ст.1 Закону про прибуток), яке не є об'єктом оподаткування ПДВ (пп.3.2.7 ст.3 Закону про ПДВ). З іншого боку, ліцензування або інші способи передачі права на патент, авторське право, торговий знак, інші об'єкти права інтелектуальної власності інтерпретується як поставка послуг. Як свідчить п. 1.4 ст. 1 Закону про ПДВ поставка послуг зокрема включає надання права на користування або розпорядження товарами у межах договорів оренди (лізингу), поставки, ліцензування або інші способи передачі права на патент, авторське право, торговий знак, інші об'єкти права інтелектуальної, в тому числі промислової, власності. А відповідно до 3.1.1. операції платників податку з поставки послуг на митній території України є об'єктом оподаткування податком на додану вартість.
Виникає питання, як кваліфікувати паушальний платіж у ліцензійній угоді: винагородою (роялті) чи компенсацією (платою за надані послуги)?
У випадку, коли паушальний платіж виступає винагородою як аванс роялті, ліцензіар має підстави не нараховувати на такі платежі ПДВ (пп.3.2.7 ст.3 Закону про ПДВ). І навпаки, у разі, коли паушальний платіж має характер компенсації, тобто є платою за придбану ліцензію, він підлягає оподаткуванню ПДВ згідно пп.3.1.1 ст.3 Закону про ПДВ.
Отже, за відсутності чітких ознак, за якими можна було б відрізняти паушальний платіж-винагороду від паушального платежу-компенсації, питання нарахування ПДВ залежать від того, як складено ліцензійний договір та якої послідовності викладення умов у ньому дотримано. Одноразовий платіж може розглядатися як фіксована винагорода або роялті, яке виплачують авансом, лише в тому випадку, коли в ліцензії чітко зазначені умови, що дають привід вважати паушальний платіж винагородою. Якщо ж у ліцензійному договорі зазначаються однозначні умови, які схиляють до думки, що паушальний платіж має характер компенсації, тоді ПДВ нараховується і сплачується на загальних засадах.
Але у зв'язку з неврегульованістю законодавства з даного питання остаточну відповідь стосовно правильності нарахування ПДВ у конкретному випадку може надати тільки суд.
Чи існують законні підстави для передачі фізичною особою права власності на літературний твір іншим юридичним особам? Чи виникають у такої фізичної особи податкові зобов’язання з податку на додану вартість?
Перш ніж розглядати питання стосовно оподаткування передачі права власності на літературний твір, варто визначити, хто саме має законні підстави для здійснення таких операції. Зокрема, відповідно до ст.7 Закону України «Про авторське право і суміжні права» (далі — Закон про авторське право) суб'єктами авторського права є автори творів, їх спадкоємці та особи, яким автори чи їх спадкоємці передали свої авторські майнові права. Розглядаючи поставлене запитання, слід розуміти, що фізична особа є суб'єктом авторського права на даний літературний твір, а саме його автором. У такому випадку відповіддю на першу частину запитання є п.1 ст.15 Закону про авторське право, відповідно до якого автор має виключне право на використання твору, а також на дозвіл або заборону використання твору іншими особами. Крім того, майнові права автора можуть бути передані (відчужені) іншій особі, після чого ця особа стає суб'єктом авторського права. Відносини щодо передачі таких прав оформляються авторським договором.
Отже, законні підстави для передачі права власності на літературний твір існують і ключовим елементом в такій операції виступає авторський договір. Саме від того, якої логіки у ньому буде дотримано, залежить порядок оподаткування передачі права власності на твір.
У випадку, коли суб’єктом авторського права виступає фізична особа, питання зі сплатою ПДВ вирішується однозначно. Фізична особа, яка не є суб’єктом підприємницької діяльності, не може бути платником ПДВ., адже відповідно до п.1.2. т.1 Закону України «Про податок на додану вартість» (далі — Закон про ПДВ) до кола осіб, які можуть сплачувати даний податок, з числа фізичних осіб відносяться лише ті фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства), які здійснюють діяльність, віднесену до підприємницької згідно з законодавством, або ввозять (пересилають) товари на митну територію України. Тобто, у випадку передачі права власності на літературний твір його автор не несе ніякої відповідальності стосовно сплати податку на додану вартість. Однак даний факт не звільняє його від сплати податку з доходів фізичних осіб. Відповідно до пп. 4.2.2. статті 4 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» доходи від продажу об'єктів прав інтелектуальної власності, зокрема, доходи у вигляді сум авторської винагороди чи іншої плати за надання права на користування або розпорядження іншим особам творами літератури, включаються до складу загального місячного оподатковуваного доходу, який згідно з пп.3.1.1. цього Закону є об'єктом оподаткування податком з доходів фізичних осіб. Отже, керуючись статтею 7 та пп. 22.3. статті 22 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» підсумуємо, що з суми отриманого гонорару за авторським договором на сьогодні фізична особа має сплатити податок з доходів фізичних осіб у розмірі 13 відсотків суми такої винагороди.