УДК 346.7:63

В.Л. Валентинов,

канд. екон. наук, докторант,*

Національний науковий центр “Інститут аграрної економіки”,

<науковий співробітник, Інститут аграрного розвитку в Центральній і Східній Європі,
м. Халле, Німеччина

Ключевые вопросы, которые рассматриваются:

·          Выявляются факторы возникновения неэквивалентности межотраслевых отношений в АПК;

·          Обосновывается система организационно-экономических направлений регулирования межотраслевых отношений в АПК;

·          Определяется роль инициативных действий сельскохозяйственных товаропроизводителей в регулировании межотраслевых отношений в АПК.

 

Key questions which are considered:

·          The factors of emergence of intersectoral disparity are identified;

·          The system of organizational and economic measures  of regulating the intersectoral relations is substantiated;

·          The role of initiative actions of agricultural producers in regulating the intersectoral relations is defined.

 

Становлення ринкових відносин і нормалізація соціально-економічної ситуації в АПК у визначальній мірі залежать від характеру економічних відносин між галузями, що входять до його складу. За роки незалежності економічний механізм міжгалузевих відносин в АПК України складався не на користь сільського господарства, у зв’язку з чим останнє щорічно втрачало величезні кошти, що могли б бути спрямовані на розвиток аграрного виробництва й вирішення соціальних проблем розвитку сільських територій. Звідси постає завдання визначення організаційних напрямів регулювання міжгалузевих відносин.

Теоретичним і практичним питанням регулювання еквівалентності міжгалузевих відносин в АПК присвячені роботи П.Т.Саблука [1], В.П.Ситника [2], О.М.Шпичака  [3] та ін. Позиції більшості дослідників збігаються в тому, забезпечення еквівалентності міжгалузевих відносин має грунтуватись на вільному ціноутворенні в поєднанні з державним регулюванням  і посиленням антимонопольного контролю за цінами на матеріально-технічні ресурси, енергетичні носії та послуги для товаровиробників. Проте відносно малодослідженим залишається питання визначення конкретних організаційних напрямів регулювання, особливо в частині співвідношення їх цінових і нецінових складових. Мета статті полягає в теоретико-методологічному обгрунтуванні системи зазначених напрямів.

Загальною методологічною основою обгрунтування можливостей регулювання міжгалузевих відносин є визнання комплексного та багатовимірного характеру проблеми нееквівалентності міжгалузевих відносин. Значення цієї особливості проблеми нееквівалентності міжгалузевих відносин полягає в тому, що різні аспекти цієї проблеми потребують різних регуляторних підходів.

Нееквівалентності міжгалузевих відносин спричиняється двома факторами – структурним, пов’язаним з затримкою структурних змін в аграрному секторі, та повединковим, що відображає здійснення несільськогосподарськими суб’єктами АПК оппортуністичної та монополістичної повединки по відношенню до товаровиробників. Наші дослідження свідчать, що нееквівалентність міжгалузевих піддається впливу чотирьох головних інструментів регулювання, таких як підтримка сільського розвитку, поглиблення вертикальної координації, розвиток саморегулівної діяльності, та регулювання цін і доходів. Для кожного з зазначених факторів виникнення нееквівалентності – структурного та поведінкового – застосування цих інструментів має різні, і як буде нижче показано, іноді протилежні, економічні наслідки. Ця різниця стосується передусім такого методу, як регулювання цін – в той час як він в довгостроковому періоді призводить до загострення структурних проблем і таким чином погіршення нееквівалентності міжгалузевих відносин, він не характеризуватиметься такими наслідками в контексті компенсації втрат, пов’язаних з повединковими проблемами міжгалузевої взаємодії.

Зменшення тиску необхідності здійснення структурних змін та відповідного перерозподілу виробничих ресурсів можливо, однак, за допомогою інших зазначених інструментів. Так, стимулювання сільського розвитку передбачає передусім виникнення можливостей несіль-ськогосподарської зайнятості в сільських місцевостях. Ця зайнятість створює можливість продуктивного залучення ресурсів, що є надлишковими в сільськогосподарському виробництві, причому без необхідності несення втрат, пов’язаних з пошуком інформації щодо напрямів їх продуктивного застосування у віддалених (міських) регіонах та втрат, пов’язаних з їх фізичним переміщенням.

Вплив поглиблення вертикальної координації на здійснення структурних змін полягає в тому, що товаровиробники в рамках вертикально координованих структур управління частково (пропорційно глибині координаційніх зв’язків) втрачають економічну відповідальність за здійснення перерозподілу виробничих ресурсів. Ця відповідальність лежить також на несільськогосподарських суб’єктах, які приймають рішення щодо цього перерозподілу з меншими трансакційними витратами, ніж товаровиробники. Це, в свою чергу, прискорює процес структурних змін і таким чином зменшує різницю між граничною продуктивністю факторів, що застосовуються в сільськгосподарських і несільськгосподарських галузях. Звичайно, поглиблення вертикальної координації передбачає також звуженням економічної свободи товаровиробників. Це звуження можна піддавати різним нормативним інтерпретаціям з точки зору соціальних та культурних традицій сільського укладу життя. Проте, з економічної точки зору, це звуження є інструментом наближення галузевої структури використання виробничих ресурсів до Парето-оптимальної.

Саморегулівна діяльність товаровиробників може сприяти структурним змінам через вжиття заходів, спрямованих на полегшення міжгалузевого перерозподілу виробничих ресурсів, наприклад через пошук інформації щодо можливостей альтернативного працевлаштування, організацію програм перекваліфікації сільськогосподарських товаровиробників, або створення можливостей несільськогосподарської зайнятості в сільських місцевостях. Останній пункт являє собою поєднання двох інструментів – стимулювання сільського розвитку та розвиток саморегулівної діяльності. Економічною основою впливу саморегулівної діяльності на структурні зміни є зниження трансакційних витрат здійснення цих змін через пошук і акумулювання інформації та забезпечення комунікаційних процесів серед товаровиробників.

Поведінковий фактор виникнення нееквівалентності міжгалузевих відносин підлягає впливу трьох інструментів – регулювання цін, саморегулівної діяльності, та вертикальної координації. Вплив першого інструменту полягає в частковій компенсації втрат від опортуністичної та монополістичної поведінки. На відміну від структурних змін, здійснення цих компенсацій очевидно не матиме стимулюючого впливу на подальше існування цієї поведінки. Проте ці компенсації ніяк не усувають існування цієї поведінки, і крім того, сприятимуть загостренню структурних проблем. Тому пріоритетними інструментами тут слід вважати поглиблення вертикальної координації та саморегулівну діяльність.

Вплив саморегулівної діяльності на поведінкові характеристики міжгалузевої взаємодії полягає в урівноваженні ринкової влади окремих несільськогосподарських суб’єктів колективною ринковою владою товаровиробників. Маючи більше ринкової влади, товаровиробники можуть протистояти як монополістичному ціноутворенню, так і легше вживати економічні та юридичні санкції проти оппортуністичної поведінки несільськогосподарських суб’єктів. Саморегулівна діяльність, таким чином, забезпечує перерозподіл загального економічного виграшу від обміну на користь товаровиробників. Важливо зазначити, що ця функція саморегулівної діяльності практично не пов’язана з функцією сприяння структурним змінам.

Поглиблення вертикальної координації сприяє усуненню оппортуністичної та монополістичної поведінки через те, що глибина координаційних зв’язків спричиняє сприйняття товаровиробників несільськогосподарськими суб’єктами як стратегічних партнерів, завдання шкоди яким фактично означає завдання шкоди самим собі. Тут слід знов зазначити, що вертикальна координація змінює конфігурацію економічних інтересів сільськогосподарських товаровиробників і несільськогосподарських суб’єктів, але ця функція вертикальної координації не пов’язана із сприянням структурним змінам.

Таким чином, регулювання нееквівалентності міжгалузевих відносин  може здійснюватись двома методами – державним і ініціативним. Так же як зазначені чотири інструменти мають різні соціально-економічні наслідки для різних факторів виникнення нееквівалентності, вони також можуть бути в різній формі підтримані через дії держави та ініціативну діяльність товаровиробників. Ймовірно, що найбільш ефективна реалізація даних регуляторних інструментів може бути забезпечена шляхом комплементарного поєднання державних і ініціативних дій.

Такі регуляторні інструменти, як стимулювання сільського розвитку, поглиблення вертикальної координації, та розвиток саморегулівної діяльності відносяться до ініціативного методу регулювання. Адже перспективи облаштування сільських територій в значній мірі залежать від зусиль, що вживаються товаровиробниками, які мешкають в цих територіях. Важлива роль тут також належить об’єднанню зусиль з метою колективного пошуку інновативних рішень проблем комплексного розвитку сільських територій, оскільки ідентифікація нових і ідей потребує чіткого налагодження комунікаційних процесів і використання відповідних синергетичних ефектів.

Вертикальна координація також є суто добровільним і в цьому сенсі ініціативним процесом, який потребує орієнтації на досягнення компромісів між товаровиробниками і несільськогосподарськими суб’єктами. Будь які форми примусу, що не мають нічого спільного з економічною необхідністю, несумісні з сутністю вертикальної координації.

Немає необхідності наголошувати на тому, що саморегулівна діяльність також необхідно (за визначенням) являє собою ініціативний процес. Це, зокрема, знаходить свій вираз в особливому з психологічної точки зору типу мотивації, що спонукає товаровиробників до свідомого вжиття колективніх дій. Цю мотивацію можна позначити як “внутрішню”, тобто таку, що відрізняється від “зовнішньої”, під якою розуміється реагування на адміністративні та фінансові стимули. Дослідження в області економічної психології свідчать про те, що “внутрішня” мотивація легко піддається так званим “ефектам витіснення”, якщо вона заміщується “зовнішньою” мотивацією. Зазначені “ефекти витіснення” мають важливе політичне значення. Зокрема, в контексті підтримки розвитку саморегулівної діяльності, можна прогнозувати, що вжиття будь-яких дій держави, спрямованих на адміністративне прискорення створення саморегулівних об’єднань буде мати набагато більше негативних, ніж позитивних, наслідків. Розвиток саморегулівної діяльності необхідно підтримувати на шляхах сприяння інвестиціям в соціальний капітал, здійснення консультативно-освітньої роботи і зниження трансакційних витрат створення та функціонування саморегулівних об’єднань, але не прямих директивних інструкцій стосовно організації їх діяльності.

Всі чотири інструменти регулювання нееквівалентності міжгалузевих відносин піддаються також впливу державного методу регулювання. У свою чергу, державний метод можна застосуватись у формі розподілу фінансових ресурсів та створення інституційного середовища. Якщо фінансові ресурси можуть бути наявні у досить обмеженій кількості, то внесення змін у систему формальних інституцій практично не підлягає фінансовим обмеженням (абстрагуючись від трансакційних витрат, пов’язаних з колективним прийняттям рішень). При цьому навряд чи є підстави апріорно вважати будь-яку з цих форм пріоритетною. Хоч досягнення максимальної ефективності регуляторної діяльності можливе очевидно на шляхах їх взаємодоповнюючого поєднання, відсутність у державі значних бюджетних коштів не означає, що регуляторний вплив не можливий через здійснення відповідних змін у формальних інституціях. Важливо зазначити, що різницю між фінансовою та інституційною формами державного методу регулювання не слід сприймати в абсолютній формі, адже виділення бюджетних коштів як правило супроводжується певними інституційними змінами, і навпаки, здійснення цих змін може потребувати певних (мінімальних) витрат з боку держави. В даному випадку йдеться про принципове, або домінуюче, призначення державного регулювання.

З чотирьох зазначених інструментів прямого залучення бюджетних коштів вимагатимуть регулювання цін і доходів та стимулювання сільського розвитку. Як випливає з наведеної вище аргументації, бюджетне фінансування програм сільського розвитку навряд чи буде супроводжуватися такими негативними мотиваційними наслідками для товаровиробників, що характерні для регулювання цін і доходів.

Створення сприятливого інституційного середовища важливе для стимулювання сільського розвитку, поглиблення вертикальної координації, та активізації саморегулівної діяльності. Шляхами створення такого середовища є створення умов для інвестування в соціальний капітал, опосередкування комунікаційних процесів серед товаровиробників, проведення інформаційно-консультаційної та освітньої роботи, мінімізація трансакційних витрат створення та функціонування саморегулівних і кооперативних організацій товаровиробників. У тій мірі, в якій можливості саморегулівної діяльності та сільського розвитку визначаються границями бачення можливих напрямів використання цих інструментів, важливу роль у створенні належного інституційного середовища може грати науково-дослідна діяльність, результатом якої є генерація ідей і інновативних рішень стосовно конструктивного потенціалу саморегулівної діяльності та програм сільського розвитку.

Таким чином, з точки зору розробки інструментів регулювання нееквівалентності міжгалузевих відносин можна виявити два фактори її виникнення, які потребують різних регуляторних підходів – структурний та поведінковий. Головними регуляторними інструментами впливу на обидва вказані фактори є стимулювання сільського розвитку, розвиток саморегулівної діяльності, поглиблення вертикальної координації та регулювання цін і доходів, причому останній інструмент супроводжується негативними побічними ефектами загострення проблеми структурних змін через розширення обсягів виробництва. Регулювання міжгалузевих відносин має передбачати не лише регуляторні заходи держави, а також ініціативні дії самих товаровиробників, передумовою чого є формування останніми відповідних ментальних моделей.

 

Список використаної літератури:

1.       Саблук П.Т. Аграрна економіка і політика в Україні: підсумки минулого та погляд у майбутнє. Аграрна економіка в умовах демократичного державотворення. Т.ІІ. – К.: ІАЕ, 2001. – 484 с.

2.       Ситник В.П. Трансформація АПК в ринкові умови. – К.: ІАЕ, 2002. – 518 с.

3.       Шпичак О.М. Теоретичні основи еквівалентного обміну в АПК // Економіка АПК. – 2000. - №9. – с. 3-10.