УДК 330.341.1(094.1)

Н.М.СТОЛЯРЧУК, аспірант,

ННЦ "Інститут аграрної економіки" НААН

 

ПРОБЛЕМИ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

 

Питання, які розглядаються:

Визначено підходи до трактування поняття "інноваційна діяльність" в законодавстві України.

Проаналізовано дієвість нормативно-правових актів стосовно інноваційної діяльності та їх відповідність сучасним вимогам.

Виявлено проблемні питання щодо впровадження інноваційної політики в Україні.

Ключові слова: закон, інноваційна діяльність, комерціалізація, інноваційний проект, технологічний парк.

 

Вопросы, которые рассматриваются:

Определены подходы к трактовке понятия "инновационная деятельность" в законодательстве Украины.

Проанализирована действенность нормативно-правовых актов относительно инновационной деятельности и их соответствие  современным требованиям.

Выявлено проблемные вопросы по внедрению инновационной политики в Украине.

Ключевые слова: закон, инновационная деятельность, коммерциализация, инновационный проект, технологический парк.

 

Issues that are examined:

Approaches to the interpretation of the concept of "innovation" in the legislation of Ukraine

Analyze the effectiveness of regulations concerning innovation activities and their compliance with current requirements.

The problematic issues regarding the implementation of innovation policy in Ukraine were detected.

Keywords: law, innovation, commercialization, innovative design, technology park.

 

Постановка проблеми. Україна першою серед держав СНД законодавчо закріпила курс на науково-технічне оновлення економіки. Була створена солідна нормативно-правова база, яка передбачала орієнтацію на інноваційний розвиток економіки та втілення в життя такого курсу. На даний час в Україні існує близько 200 документів, щодо здійснення інноваційної діяльності. Однак багато з них суперечать один одному, є неефективними, не мають практичного застосування та створюють перепони щодо здійснення підприємствами інноваційної діяльності.

Аналіз попередніх досліджень і публікацій. Питанням інноваційної діяльності та її нормативно правового регулювання, відповідно до інноваційної стратегії розвитку економіки присвячено багато праць науковців, вчених, фахівців-практиків. Окремо можна виділити праці Саблука П.Т., Гусєва В.О., Жука В.М., Володіна С.А., Кантаєвої О.В., Дениса В.П., Міщенко І.М.

Проте багато питань щодо нормативно-правового регулювання інноваційної діяльності залишаються дискусійними.

Метою даної статті є аналіз діючого законодавства України в сфері інноваційної діяльності, критичний аналіз визначення категорії "інноваційна діяльність" у нормативно-правових актах, визначення дієвості чинного законодавства потребам сучасної економіки, виявлення проблем в практичному застосуванні.

Виклад основного матеріалу. Перехід до ринкової економіки не можливий без ведення інноваційної діяльності. Саме інноваційна діяльність є показником розвитку економіки країни. Останніми роками ми можемо помітити спад інноваційної діяльності в Україні, підприємства не впроваджують інновації, в них відсутні нові способи виробництва, не налагоджене безвідходне виробництво, вони не створюють нову, якіснішу і конкурентоспроможнішу продукцію. Причин цього можна назвати велику кількість, але однією з головних причин, яка стримує інноваційну діяльність – це недосконала нормативно-правова база, яка регулює даний вид діяльності.

Сучасна нормативно-правова база (закони, укази Президента, підзаконні акти у формі постанов Уряду, наказів центральних органів виконавчої влади тощо) стосовно науково-технічної та інноваційної діяльності налічує близько 200 документів.

Cеред них можна виокремити такі групи:

1) документи програмного характеру (стратегії, концепції, програми) загальнодержавного, галузевого та регіонального рівнів;

2) закони України, які передбачають компетенцію місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування у галузі інноваційної діяльності;

3) підзаконні акти Кабінету Міністрів України, міністерств та відомств, що регулюють окремі питання реалізації регіональних інноваційних проектів, створення місцевої інноваційної інфраструктури, подання звітності тощо;

4) рішення та розпорядження місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування в галузі інноваційної діяльності [5].

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності є Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації України (Держінформнауки України), діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра освіти і науки, молоді та спорту України, основне завдання якого полягає у реалізації державної політики у сфері наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності.

Зокрема, національне інноваційне законодавство включає норми Конституції України, Господарського кодексу, Закону України "Про інноваційну діяльність", Закону України "Про пріоритетні напрями розвитку інноваційної діяльності в Україні", Закону України "Про інвестиційну діяльність", Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність", Закону України "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків" та інших нормативно-правових актів, які визначають правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлюють форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямовані на підтримку розвитку економіки України інноваційним шляхом.

Вихідні правові передумови державної інноваційної політики закладено в Конституції України. Стаття 54 гарантує громадянам свободу наукової і технічної, а також інших видів творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав. У цій самій статті визначено, що держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством.

Крім згаданих законодавчих актів, слід окремо відмітити прийняту Верховною Радою України 13 липня 1999 року Концепцію науково-технічного та інноваційного розвитку України. Концепція містить основні цілі, пріоритетні напрями та принципи державної науково-технічної політики, механізми прискореного інноваційного розвитку, орієнтири структурного формування науково-технологічного потенціалу та його ресурсного забезпечення. Вона визначає засади взаємовідносин між державою та суб’єктами наукової та науково-технічної діяльності, які ґрунтуються на необхідності пріоритетної державної підтримки науки, технологій та інновацій як джерела економічного зростання, освіти та сфери реалізації інтелектуального потенціалу громадян. Дія Концепції розрахована на період стабілізації економіки та досягнення постійного її розвитку.

Відповідно до сучасного міжнародного стандарту, закріпленого у документах Європейської комісії, інновація розглядається як кінцевий результат творчої діяльності, який отримав втілення у вигляді новітньої або вдосконаленої продукції, що реалізується на ринку, або нового чи вдосконаленого технологічного процесу, який використовується у практичній діяльності.

Вищенаведене визначення інновації певною мірою знайшло своє відтворення у статті 1 Закону України "Про інноваційну діяльність", де інновації надається універсальне визначення: інновації – новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери [1].

Відповідно до Закону України "Про інвестиційну діяльність" інноваційна діяльність розглядається як одна із форм інвестиційної та трактується як діяльність, що здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво і соціальну сферу, що включає: випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології; прогресивні міжгалузеві структурні зрушення; реалізацію довгострокових науково-технічних програм з великими строками окупності витрат фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін у стані продуктивних сил; розробку і впровадження нової, ресурсозберігаючої технології, призначеної для поліпшення соціального і екологічного становища [2].

Відповідно до ч.1 ст. 325 Господарського кодексу інноваційною діяльністю у сфері господарювання є діяльність учасників господарських відносин, що здійснюється на основі реалізації інвестицій з метою виконання довгострокових науково-технічних досягнень у виробництво та інші сфери суспільного життя [4].

У Законі України "Про інноваційну діяльність" акцентується на комерційному використанні результатів інноваційної діяльності, на відміну від положень ст. 325 Господарського кодексу, яка виступає діяльністю, що спрямована на виконання науково-технічних досягнень у виробництво.

Згідно з інструкцією, щодо заповнення форми державного статистичного спостереження № 1-інновація "Обстеження інноваційної діяльності промислового підприємства" під інноваційною діяльністю розуміють усі наукові, технологічні, організаційні, фінансові й комерційні дії, що призводять до здійснення інновацій або задумані з цією метою. До інноваційної діяльності входять дослідження і розробки, не пов'язані прямо з підготовкою конкретної інновації [6].

Як бачимо, в українському законодавстві не існує єдиного підходу до трактування цього визначення. Та й самі вище перелічені нормативні акти, носять більш інформаційний характер, та не виконують своєї функції з точки зору державного регулювання.

Після вилучення з ЗУ "Про інноваційну діяльність" ст. 21 та 22, він практично втратив, на думку фахівців, свій сенс і перетворився на суто декларативний документ, в якому визначається певна термінологія і розповідається про поширені в світі механізми впливу держави на інноваційні процеси, але жоден з цих механізмів реально не запроваджується. Можливо, спроба організувати підтримку й стимулювання всіх без винятку інноваційних проектів, закладена в першій редакції закону, була дещо передчасною.

На сьогодні, досягнення економічного розвитку шляхом широкомасштабного введення у господарський обіг таких продуктів інтелектуальної праці, як знання, технології, науково-технічні розробки, тощо для їх комерціалізації та досягнень соціально економічного розвитку економіки Євросоюзу. Україна першою серед держав СНД законодавчо закріпила курс на науково-технологічне оновлення економіки. У прийнятому в 1991 р. Законі України "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної політики" було констатовано, що саме науково технічний прогрес є головним фактором розвитку суспільства і проголошено, що "держава надає пріоритетну підтримку розвитку науки як визначального джерела економічного зростання". У дещо іншій редакції ця теза підтверджена і в Законі України "Про наукову і науково-технічну діяльність", який був прийнятий у 1998 р. замість названого вище: "Розвиток науки і техніки є визначальним фактором прогресу суспільства, підвищення добробуту його членів, їх духовного та інтелектуального зростання" [7].

Реалізація такого спрямування політики держави, вибір інноваційної моделі розвитку економіки конкретизувались Постановою Верховної Ради України від 13 липня 1999 р. №916, якою була затверджена Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України, та рядом законів України: "Про спеціальну економічну зону "Яворів"" (від 15.01.1999 р. № 402); "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків" (16 липня 1999 р. № 991); "Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки" (11 липня 2001 р. № 2623); "Про інноваційну діяльність" (4 липня 2002 р. № 40), "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні" (16 січня 2003 р. № 433); "Про загальнодержавну комплексну програму розвитку високих технологій" (9 квітня 2004 р. № 1676); "Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій" (14 вересня 2006 р. № 143); "Про науковий парк "Київська політехніка"" (22 грудня 2006 р. № 523).

Цими документами та численними підзаконними актами в Україні була створена досить солідна нормативно правова база, якою не тільки передбачалась загальна орієнтація та інноваційний розвиток економіки, а й окреслювались основні механізми втілення в життя такого курсу державою. Проте реальне включення в дію більшості цих механізмів в Україні не відбувалося.

При цьому Верховна Рада України, на жаль, не виявила достатньої послідовності: затвердивши законодавчо норми прямої дії, вона легко погоджувалась з пропозиціями виконавчої влади про призупинення дії відповідних статей законів, спочатку тимчасового, а потім і вилучення їх повністю. Таким способом більш ніж наполовину було вихолощено Закон України "Про наукову і науково-технічну діяльність" - реально діють у ньому лише статті про пенсійне забезпечення науковців.

Механізм формування інноваційних програм нашим законодавством взагалі не передбачено.

За даними Державного комітету статистики недосконалість законодавчої бази з усіх причин, що гальмують інноваційну діяльність складає майже 40 %. Ця причина поширює практику ігнорування законодавства або зупинення дії статей законів, що стосуються фінансування та стимулювання науково-технічної та інноваційної діяльності. Прикладом такого ігнорування, навіть зі сторони держави, може бути фактичне фінансування науково-технічної діяльності з Державного бюджету України, яке протягом останніх п’яти років не перевищує 0,4 % ВВП при визначеній статтею 34 Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність" нормі — 1,7 %. Питома вага програмно-цільового фінансування наукових досліджень не перевищує 10 % загальних витрат на науку при законодавчо встановлених 30 %.

Проте для налагодження в нашій державі інноваційної діяльності не потрібно збільшувати кількість законодавчих і нормативно-правових документів при відсутності взаємозв’язку і збалансованості між ними, оскільки це може призвести до ще більшої їх невпорядкованості, а потрібно створювати ефективні механізми реалізації вже наявної законодавчої і нормативно-правової бази. Як світовий, так і вітчизняний досвід свідчать, чим частіше змінюються правові норми, тим гірше вони виконуються.

У середньому оцінки показують, що працюючими можна вважати близько 10 відсотків об’єктів інфраструктури, що значаться як інноваційні. Повною мірою такий результат пояснюється тим, що багато інфраструктурних об’єктів формувалося винятково під завдання одержання додаткових бюджетних коштів, а моніторингу їхньої діяльності держава не здійснювала.

Так, Статтею 17 Закону України "Про інноваційну діяльність" передбачається, що суб'єктам інноваційної діяльності для виконання ними інноваційних проектів може бути надана різного роду фінансова підтримка. А в Статті 13 (Державна реєстрація інноваційних проектів) зазначено: що державна реєстрація інноваційного проекту не передбачає будь-яких зобов'язань щодо бюджетного кредитування його виконання чи іншої державної фінансової підтримки [1]. На цій підставі можуть виникнути суперечки щодо надання фінансування. Отже, для покращення рівня інноваційної активності в Україні необхідно дати інноваторам, підприємствам хорошу, стабільну, беззаперечну опору у вигляді законодавчої бази. Розбіжності в нормативних актах і законах змушують підприємства гальмувати свою діяльність.

Також певними законами визначається вплив держави на інноваційну діяльність, в свою чергу в інших законах сфера державного регулювання інноваційної діяльності вужча. Варто також зазначити, що залишається не доопрацьованим законодавство щодо визначення пріоритетних напрямків, у яких здійснюється інноваційна діяльність. В розвинених країнах їх є декілька, натомість в Україні їх визначено в межах 41 напрямку, що в свою чергу ускладнює розвиток зазначених пріоритетів.

Закон України "Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків" № 991-XIV від  16.07.1999 року прямо розповсюджується лише на технопарки, які зазначені в ньому, відповідно реєстрація нових потребуватиме внесення змін до закону [3].

Незважаючи на те, що чинне законодавство України містить 72 нормативних документи, що регулюють діяльність технопарків, на сьогодні фактично діє лише 8 технопарків: "Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка", "Інститут електрозварювання імені Є.О. Патона", "Інститут монокристалів", "Вуглемаш", "Інститут технічної теплофізики", "Київська політехніка", "Інтелектуальні інформаційні технології", "Укрінфотех". З них доступна інформація є лише по трьох ТП. Чим займаються інші – мабуть широкому колу платників податків знати не потрібно.

Основною причиною такого становища є не аморфність і суперечливість законодавчої бази в галузі інноваційної діяльності (зокрема відсутність чітко визначених критеріїв відокремлення інноваційних проектів від "не інноваційних"). Це дозволяє будь-який правильно оформлений бізнес-проект визнати інноваційним із усіма відповідними наслідками у вигляді пільг, базуючись на особистій думці осіб, котрі ухвалюють рішення.

Висновки. Отже, для переходу економіки країни на інноваційний шлях розвитку необхідне досконале нормативно-правове забезпечення. Норми про інноваційну діяльність, що містяться в багатьох актах різних галузей законодавства України і за якими інновації є складовими інвестиційного процесу, утворюють в Україні законодавчу базу для здійснення і розвитку науково-технічної та інноваційної діяльності, яка має досить виразні ознаки постійного вдосконалення, але результативність її впливу на розвиток інноваційних процесів ще недостатня.

Чинна законодавча база науково-технологічного та інноваційного розвитку, незважаючи на значні зусилля, витрачені на її розробку, не відповідає сучасним вимогам і практично не впливає на темпи такого розвитку, правове регулювання інноваційної діяльності в Україні носить громіздкий, суперечливий і взаємодоповнюючий характер у різних нормативно-правових актах, тому вимагає уніфікації та гармонізації з нормами європейського законодавства. У ній залишається низка невирішених питань: стимулювання інноваційної діяльності та витрат на наукові дослідження і розробки, формування інноваційних венчурних фондів, реалізації політики інноваційних пріоритетів держави, використання для цього можливостей і переваг програмно цільового підходу. Втілення в життя Стратегії інноваційного розвитку України вимагає істотного вдосконалення законодавчої бази та розробки нового системного нормативно-правового й організаційно методичного забезпечення. Україна на сьогодні чи не єдина країна Європи, в якій ніяк не стимулюються інвестиції у наукові дослідження і розробки, практично відсутній вплив держави на інноваційні процеси в економіці, в силу чого внаслідок недостатньої підтримки держави продовжується деградація наукового потенціалу.

 

Список використаних джерел

1. Про інноваційну діяльність: Закон України від 04.07.2002 р. № 40 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=40-15.

2. Про інвестиційну діяльність: Закон України від 18.09.1991 р. № 1560-12 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1560-12.

3. Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків: Закон України від 16.07.1999 р. № 991-XIV [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=991-14.

4. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р.  № 436-IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=436-15.

5. Шуміло І.А. Проблеми нормативно-правового забезпечення регіональної інноваційної політики / І.А. Шуміло // Форум права. – 2008. - № 3. – С. 544-550 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2008-3/08siarip.pdf.

6. Інструкція, щодо заповнення форми державного статистичного спостереження № 1-інновація "Обстеження інноваційної діяльності промислового підприємства", затверджена наказом Державного комітету статистики України від 01.10.2008 р. № 361[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z1047-08.

7. Висоцька І.Б. Стан та проблеми інноваційної діяльності промисловості / І.Б. Висоцька // Науковий вісник НЛТУ України: Збірник науково-технічних праць. – Львів: НЛТУ України. – 2008. – Вип. 18.10. – 316 с. – С. 279-286.