УДК 336:332.122:338.43

Р.П. Косодій,

канд. екон. наук, доцент,

Сумський національний аграрний університет

 

&                   Ключевые вопросы, которые рассматриваются:

·          Эволюция научной парадигмы формирования финансовой инфраструктуры сельской местности

·          Современные проблемы становления рыночно ориентированной финансовой инфраструктуры

·          Оценка социально-экономической эффективности финансовых институтов

·          Проблемы кредитования в сфере предпринимательства

·          Развитие системы ипотечного кредитования

·          Основные направления государственной политики развития финансовой инфраструктуры в сельской местности

&                   Key issues that are examined:

·          Evolution of scientific paradigm of creation of the rural financial infrastructure

·          Current problems of formation of rural financial infrastructure

·          Assessment of social and economic efficiency of financial institutions

·          Problems of lending in entrepreneurship

·          Development of the mortgage lending system

·          Main directions of governmental policies, aimed at the rural infrastructure development

 

Стратегія формування фінансової інфраструктури є важливим елементом сільського розвитку, оскільки, мобілізуючи кошти та розподіляючи їх між альтернативними способами використання, вона є каталізатором загальноекономічного зростання, розвитку підприємництва та інновацій. Ефективна фінансова система дозволяє домогосподарствам зменшувати свою вразливість до циклічних і структурних змін шляхом вирівнювання параметрів споживання і зменшення ризиків. З огляду на циклічність доходів сільського населення, фінансова інфраструктура стає особливо важливою для збереження і перерозподілу фінансових ресурсів. Взагалі, доступ до коротко- і довгострокових кредитів може значно прискорити процес застосування сучасних технологій, спрямованих на підвищення соціально-економічної та екологічної ефективності підприємницької діяльності.

Дослідженнями розвитку фінансової системи в сільській місцевості займаються В.М. Алексійчук, П.І. Гайдуцький, М.Я. Дем’яненко, П.А. Лайко, П.Т. Саблук, А.М. Стельмащук та ін. [4, 5]. Проте, недостатньо вивченими залишаються питання покращення доступу сільських мешканців і підприємців (а не лише агропідприємств) до кредитних ресурсів, у зв’язку з чим ми поставили перед собою завдання дослідити питання формування фінансової інфраструктури в сільській місцевості, способи усунення бар’єрів на шляху становлення ефективних фінансових ринків, проблеми розвитку іпотеки і кредитування малого бізнесу.

В останніх наукових дослідженнях проблем формування фінансової інфраструктури в сільській місцевості [3, 5, 7, 8, 9] кредит розглядається лише як один із різновидів фінансових послуг, що має на меті покращення якості управління грошовими потоками населення. У той же час, створення ефективної фінансової інфраструктури є частиною більш широкого пакета заходів з сільського розвитку. Проблеми розвитку такої інфраструктури зумовлені високими трансакційними витратами кредиторів і позичальників, що мають місце у результаті просторової розосередженості клієнтів, а також недостатнього розвитку транспортної і комунікаційної інфраструктур. Крім того, кредитування суб’єктів агрогосподарювання характеризується відносно високою ризикованістю, що визначається нестабільною кон’юнктурою аграрного ринку, складно прогнозованими природнокліматичними умовами, змінами у внутрішній і зовнішній економічній політиці, а також частими втручаннями держави на ресурсних, продуктових, фінансових, експортних та імпортних ринках.

Історія показує, що державні програми кредитування сільського господарства є контрпродуктивними для розвитку як самого аграрного сектора, так і економіки сільської місцевості взагалі, оскільки основними бенефіціарами таких програм часто є неефективні агропідприємства, що є негативним стимулом для інновацій (оскільки, як правило, в рамках таких програм надаються позики, які часто реорганізуються або списуються, що стимулює нераціональну поведінку суб’єктів господарювання) [7, 8, 9].

У другій половині ХХ ст. політика покращення доступу суб’єктів агрогосподарювання до кредитів фокусувалася, як правило, на втручанні уряду у формі цільового кредитування через державні фінансові установи, які лише перерозподіляли державні кошти між агровиробниками, ігноруючи необхідність розвитку ефективних, ринково орієнтованих фінансових інститутів. Також зазначимо, що через фокусування на сільськогосподарських підприємствах система державного кредитування ігнорувала потенційні вигоди від розвитку неаграрного сільського підприємництва.

Як результат, сьогодні основна маса сільського населення України займається особистим підсобним господарством та іншими пов’язаними видами діяльності, а загальний його рівень життя є гіршим порівняно з міським населенням. Так, протягом 1990-2000 рр. реальна заробітна плата зменшилася у 3,1 рази, а реальна пенсія – у чотири рази. Щоправда, починаючи з 2000 р. реальні доходи почали зростати, але навіть у 2002 р. середньодушові грошові витрати 90,3 відсотків населення Сумської області були нижчими за прожитковий мінімум. Крім того, посилюються процеси поляризації населення: якщо у 2001 р. співвідношення між сукупними витратами десяти відсотків найбільш забезпечених і десяти відсотків найменш забезпечених груп населення становило 7,7 рази, то аналогічний показник для 2002 р. склав 8,3 рази. При цьому частка заробітної плати становила 40,1 відсотків, тоді як зросла частка надходжень у вигляді різних видів соціальної допомоги, пенсій, стипендій (до 37,6 відсотків), а також доходів від продажу сільськогосподарської продукції (до 10,1 відсотків) [4]. У свою чергу, низький рівень життя сільського населення зумовлює практичну відсутність заощаджень, що підвищує трансакційні витрати фінансових посередників.

Іншими бар’єрами на шляху формування ефективної фінансової інфраструктури в сільській місцевості є низька щільність населення, недостатній рівень розвитку комунікацій, енергопостачання, транспорту і соціальної сфери, що зумовлює високі витрати на подолання інформаційних бар’єрів і обмежені можливості щодо диверсифікації ризику. Крім того, сезонність агровиробництва і його чутливість до ринкової кон’юнктури і природних умов (повені, посухи, епідемії) збільшують ризики і витрати, пов’язані з наданням послуг у сфері фінансового посередництва. Іншими факторами, які можуть заважати ефективному функціонуванню фінансових ринків, є: рестриктивна фінансова політика (особливо це стосується контролю відсоткових ставок); недостатньо розвинена правова система, зокрема у плані ліквідності прав власності (що призводить до недостатнього заставного забезпечення).

Таким чином, макроекономічне середовище, що робить можливим функціонування неефективних суб’єктів господарювання (через списання боргів, субсидування і т.п.), не стимулює розвитку повноцінної фінансової інфраструктури. Постійні провали традиційного підходу у плані досягнення поставлених цілей змусили вчених шукати шляхи більш ефективного використання державних коштів для підвищення доходів сільського населення і зменшення бідності. У 1980-х рр. центральним елементом досліджень у сфері формування фінансової інфраструктури стала асиметричність розподілу інформації між учасниками ринку, що спричиняє проблеми типу “принципал (кредитор) – агент (позичальник)” (вважається, що кредитори мають обмежену інформацію про якість позичальників, тобто про їх чесність і надійність) [7, 8, 9]. Таким чином, на початку 1990-х рр. відбулася зміна парадигми у напрямку до ефективної фінансової системи, що, на думку багатьох вчених, є найкращим засобом забезпечення усталеного сільського розвитку (табл.).

Таблиця

Зміна парадигми розвитку фінансової інфраструктури сільської місцевості

 

Як можна побачити з табл. 1, розвиток фінансових систем фокусується на підвищенні доходів і зменшенні бідності як основних цілях сільського розвитку. При цьому, незважаючи на відсутність універсальної формули для надання фінансових послуг в сільській місцевості, визнається, що фінансові послуги є складовою інтерактивної системи фінансової інфраструктури, правового і регуляторного середовища, соціальних і культурних норм. Розвиток життєздатної фінансової інфраструктури в сільській місцевості полягає у підвищенні кредитоспроможності позичальників і потенціалу кредиторів, що визначається певними інституційними факторами, зокрема рентабельністю господарської діяльності реципієнтів позик, адекватною макроекономічною політикою, соціально-економічною ефективністю фінансових установ. На рисунку 1 наведені два основні оціночні критерії соціально-економічної ефективності фінансових інститутів.

Рис. 1. Оцінка ефективності фінансових інститутів

У цьому зв’язку держава має забезпечити сприятливе економіко-політичне середовище (зокрема, це стосується монетарної і фіскальної політики), належну інфраструктуру та інформаційні системи, а також наглядові органи з тим, щоб суб’єкти підприємництва могли планувати свою діяльність на тривалу перспективу, не приховуючи при цьому фінансову інформацію (що негативно позначається на розвитку фінансової інфраструктури). Так, сьогодні за рахунок тіньової діяльності Держкомстат дораховує до обсягу валового внутрішнього продукту України близько 20 відсотків, проте, за розрахунками Мінекономіки, у 2003 р. обсяг тіньової діяльності склав 34 відсотки ВВП (на думку вчених, перевищення частки тіньової економічної діяльності понад 30 відсотків ВВП свідчить про існування відтворювальної системи тіньових економічних відносин) [4].

Через ці та інші причини формальні фінансові установи (зокрема, комерційні банки) значною мірою уникали надання послуг у сільській місцевості. У багатьох випадках фінансові послуги надавалися лише неформальними агентами або механізмами, які пропонують вузький діапазон фінансових послуг обмеженій кількості споживачів. Недостатній доступ до фінансування за розумних витрат ставить основну масу невеликих підприємців і більшість домогосподарств в залежність від самофінансування і занадто дорогих короткострокових кредитів, обмежуючи їх можливості у плані інвестування, отримання споживчих та іпотечних кредитів.

Зазначимо, що програми іпотечного кредитування почали активно розвиватися в Україні у 2000 р. Обсяги іпотечних кредитів та кількість банків, що їх надають, протягом останніх років швидко зростали. У 2003 р. обсяг наданих іпотечних кредитів майже вдвічі перевищив аналогічний показник 2002 р. Проте, незважаючи на очевидні позитивні зрушення у розвитку іпотечного кредитування, існуюча ситуація на іпотечному ринку не відповідає потребам населення і суб’єктів господарювання.

Основною метою створення національної системи іпотечного кредитування є формування ефективних ринкових механізмів залучення довгострокових фінансових ресурсів у фінансову систему та забезпечення функціонування на цій основі ринку довгострокового іпотечного кредитування із застосуванням сучасної ринкової інфраструктури та фінансових інструментів, які дозволяють поступово знизити вартість іпотечних кредитів для населення та суб’єктів господарювання і збільшити терміни кредитування [1]. При цьому у міжнародній практиці найбільш ефективною виявилася дворівнева модель іпотечного кредитування, що передбачає наявність первинного і вторинного ринків. На первинному ринку формуються відносини між іпотечним кредитором і позичальником з приводу надання і погашення іпотечних кредитів. Сутність функціонування вторинного ринку полягає у рефінансуванні іпотечних кредиторів шляхом емісії іпотечних цінних паперів, продажу іпотечних активів банкам, спеціалізованим небанківським іпотечним фінансовим установам другого рівня або передачі цих іпотечних активів у заставу для залучення кредитів з метою рефінансування.

Іпотечна установа другого рівня має забезпечити диверсифікацію ризиків іпотечних кредиторів на первинному ринку іпотечного кредитування, здійснюючи їх рефінансування за рахунок коштів, отриманих від розміщення іпотечних цінних паперів, забезпечених іпотечним покриттям. Створення вторинного ринку іпотечного кредитування є одним з основних пріоритетів політики держави у сфері розвитку національної системи іпотечного кредитування.

Основними проблемами розвитку іпотечного кредитування є недосконалість законодавства, відсутність стандартів іпотечного кредитування, істотні кредитні, відсоткові і валютні ризики іпотечних кредиторів, недостатня диверсифікація джерел фінансових ресурсів, неефективна система рефінансування іпотечних кредиторів. У цьому зв’язку необхідно створити стабільну грошову ресурсну базу, що б забезпечила ефективне функціонування національної системи іпотечного кредитування. Крім того, необхідно внести необхідні зміни до чинного законодавства з питань іпотеки під заставу сільськогосподарських земель, які, на відміну від земель інших галузей, є основним виробничим ресурсом, що також можна розглядати і як значний потенційний фінансовий ресурс, оскільки в активах суб’єктів господарювання його частка складає 40-50 відсотків.

Іншою передумовою розвитку ринкової фінансової інфраструктури є ефективні процедури банкрутства. У цьому плані зазначимо, що сьогодні закон “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” ще не став інструментом відновлення платоспроможності підприємств та механізмом задоволення вимог кредиторів. Цей закон часто використовується як альтернативний спосіб заволодіння виробничими активами підприємств – як правило, об’єктами позовів про банкрутство стають великі підприємства. Основна причина такої ситуації полягає в тому, що господарські суди без погодження з Міністерством економіки призначають арбітражних керуючих на підприємства з державною часткою. Крім того, діяльність арбітражних керуючих є недостатньо врегульованою, що дозволяє їм зловживати наданими законодавством правами, виводити активи підприємства в інтересах визначеного кола кредиторів. При цьому у державного органу з питань банкрутства та інших центральних органів виконавчої влади відсутні ефективні інструменти впливу на діяльність арбітражних керуючих. Крім того, вони практично усунені від прийняття рішень у процедурах банкрутства щодо шляхів відновлення платоспроможності та подальшої долі підприємств.

Розвиток підприємництва в сільській місцевості вимагає створення нових інститутів його фінансування. В Сумській області, як і в цілому по Україні, в останні роки спостерігається пожвавлення економіки, що стимулює розвиток малого бізнесу, сприяє підвищенню його кредитоспроможності (рис. 2).

 

Рис. 2. Прогноз загальної кількості малих підприємств

у Сумській області, тис. од.

Джерело: Стратегія соціально-економічного розвитку Сумської області на період до 2015 р. / НАН України. – К., 2004. – С. 114.

Незважаючи на те, що в Україні були сформовані декілька установ по кредитуванню малого бізнесу (Державний інноваційний фонд, Український фонд підприємництва та ін.), на жаль, вони протягом свого недовгого існування не змогли зарекомендувати себе в якості надійних партнерів. У цьому зв’язку ми вважаємо, що кредитування малого і середнього бізнесу є неможливим без наявності ефективного механізму видачі, супроводження і погашення кредитів. Кредитування малого бізнесу по лінії Міжнародного банку реконструкції і розвитку здійснюється на термін до п’яти років, але його основним недоліком є вимога щодо застави. Як показує практика, найефективнішою формою фінансування є кредитні спілки і кредитні кооперативи. На наш погляд, саме ці установи мають відігравати ключову роль у кредитуванні агропідприємств, для яких цьогорічна потреба в кредитах складає близько 16 млрд. грн. (з яких 10 млрд. грн. необхідні для проведення весняних польових робіт); при цьому у період з січня по квітень 2005 р. їм вдалося одержати від банківських установ кредитних ресурсів на суму 2 277 млн. грн. Найбільшими кредиторами виступили банки “Аваль”, “Промінвестбанк”, “Приватбанк”, “Надра”, які надавали кредити під 16-17 відсотків. Крім того, нещодавно банк “Надра” запровадив нову програму кредитування (за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку), за якої фермери без застави можуть одержувати позики у розмірі до 5 тис. грн. Зазначимо, що до державної підтримки у плані створення і функціонування системи сільськогосподарського кредитування вдавалися багато країн, у т.ч. і США (сьогодні система фермерського кредиту Сполучених Штатів складається із семи кооперативних банків, які надають послуги фермерам, а також з двох банків, створених спеціально для задоволення потреб сільськогосподарських кооперативів) [6].

Взагалі, сьогодні в світі спостерігається зростання ролі небанківських установ і послаблення ролі банків. Так, у 1945-1985 рр. у США частка активів комерційних банків у загальному обсязі активів всіх фінансових посередників грошового ринку знизилася з 75 до 40 відсотків. Крім традиційних банків, важливу нішу у кредитній системі займають кооперативні банки, кредитні спілки, лізингові компанії, спеціальні фонди, фонди пільгового кредитування.

Необхідно також вжити заходи і щодо активізації аграрного ринку, оскільки через відсутність ф’ючерсних контрактів практично неможливо визначити ціну майбутнього врожаю, а відтак – скористатися ним в якості застави. Це зменшує можливості щодо одержання кредитів, а тому багато агровиробників змушені покладатися на власні фінансові можливості. Так, за підсумком 2004 р., лише 5-6 відсотків фермерів скористалися банківськими кредитами. На нашу думку, такий підхід до приватного сектора в сільській місцевості не відповідає вимогам програми розвитку вітчизняного фермерства, згідно якої до 2015 р. в Україні має функціонувати близько 200 тис. фермерських господарств, що майже у шість разів перевищує нинішній показник.

Зазначимо, що у більшості країн створені спеціальні системи кредитного обслуговування аграрного сектора економіки, спрямовані на усунення кризових явищ, спричинені циклічністю економічного розвитку або соціально-економічною нестабільністю. Взагалі, кредитний рух зародився в Німеччині, де у 1844 р. була започаткована “Рочдельська споживча кооперація”, засновники якої дійшли висновку, що економічний стан працівників можна покращити шляхом розвитку кредитних спілок. Досвід перших кредитних кооперативів послужив початком розвитку кредитної кооперації в аграрному секторі Європи і США [2].

Важливою для розвитку фінансової інфраструктури є і конкурентна політика на ресурсних і продуктових ринках, а також на ринках транспортних послуг. Одна з основних причин, чому українські виробники зерна отримують менші ціни, полягає у високих витратах на зберігання і транспортування (оскільки конкуренція на цих ринках є дуже незначною). Зазначимо, що на сучасному етапі ступінь зносу основних видів рухомого складу транспорту складає 65-70 відсотків, тоді як обсяги його оновлення становлять лише 15-20 відсотків потреби.

Такими чином, можна стверджувати, що Україна не досягла значних успіхів у плані становлення і розвитку ефективної фінансової інфраструктури в сільській місцевості, оскільки у пострадянський період домінуюча роль відводилась відповідним державним кредитам і програмам, реципієнтами яких були, в основному, неприбуткові агропідприємства, на яких працювала більшість сільських мешканців. Отже, замість створення такої інфраструктури, кінець 1990-х рр. характеризувався значною акумуляцією заборгованості українських агропідприємств. На початку 2000 р. уряд списав або реструктурував більшість боргів агропідприємств, змінивши основну форму фінансування ринків сільськогосподарських ресурсів – від прямого втручання держави до значних кредитних субсидій.

Як правило, недостатній доступ до фінансових ресурсів зумовлює розвиток лізингу, проте сьогодні лізингові операції ще не стали поширеним інструментом фінансування. Пік розвитку українського ринку лізингу мав місце у 1999 р., коли частка лізингових операцій в інвестиціях складала близько восьми відсотків. З того часу частка лізингу в інвестиціях постійно скорочувалася, і на кінець 2003 р. вона склала 0,95 відсотка. Для прикладу, у Румунії цей показник на кінець 2002 р. становив 30,8 відсотків, Чехії – 20,3 відсотків, Угорщині – 20,1 відсотків, Польщі – 9,1 відсотків.

Висновки. У результаті проведених досліджень стає очевидним, що будь-які ефективні стратегічні заходи щодо розвитку фінансової інфраструктури сільської місцевості мають зосереджуватися на створенні і посиленні відповідного інституційного середовища. На наш погляд, першим кроком у цьому напрямку має стати дослідження найбільш реалістичних інституційних рішень (у т.ч. попиту на інститути, які допоможуть пом’якшити негативні аспекти асиметричності інформації). Це, у свою чергу, забезпечить підґрунтя для діяльності фінансових посередників, тоді як роль уряду полягатиме у сприянні їх діяльності через так зване розумне регулювання приватного саморегулювання, метою якого є створення рівних умов для всіх суб’єктів фінансової інфраструктури. Основними ж факторами недостатнього розвитку фінансової інфраструктури в сільській місцевості залишаються висока ризикованість кредитування, проблеми з асиметричністю інформації, а також високі трансакційні витрати кредиторів і позичальників.

Список використаної літератури:

1. Концепція створення національної системи іпотечного кредитування, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України №559-р від 10 серпня 2004 р., www.rada.gov.ua

2. Пиріг Г.І. Генезис кредитних відносин в сільському господарстві // Економіка АПК. – 2004. – №2. – С. 64-69.

3. Рябініна Л. Теорія і практика кредитних відносин в Україні // Вісник національного банку України. – 2002. – №1. – С. 26-29.

4. Стратегія соціально-економічного розвитку Сумської області на період до 2015 р. / НАН України. – К., 2004. – 245 c.

5. Фінанси в період реформування агропромислового виробництва / М.Я. Дем’яненко, В.М. Алексійчук, А.Г. Борщ та ін. / за ред. М.Я. Дем’яненка. – К.: ІАЕ УААН, 2002. – 645 с.

6. Як кредитуватиметься село цього року? Звіт про засідання Національного прес-клубу реформ, 24 березня 2005 р., www.cure.org.ua

7. Nikolov, D. Credit Access of Market-Oriented Rural Households in Bulgaria. IAMO Forum 2004 “The role of agriculture in Central and Eastern European rural development: Engine of change or social buffer?” 4-6 November 2004, Halle (Saale), Germany

8. Rural Financial Services. Implementing The Bank’s Strategy To Reach The Rural Poor. Report No. 26030. – World Bank, Agriculture & Rural Development Department, March 2003. www.worldbank.org

9. Sedik, David. Rural Finance without Markets in Ukraine, 1991-2000. ESA Working Paper No. 03-01, May 2003. – The Food and Agriculture Organization of the United Nations, Agriculture and Economic Development Analysis Division, www.fao.org/es/esa