УДК 336

Е.С. Молдован,

аспірантка кафедри менеджменту,

фінансів та кредиту,

Хмельницький університет управління та права

 

 

ІПОТЕКА ЯК ЕЛЕМЕНТ МЕХАНІЗМУ КРЕДИТУВАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ТОВАРОВИРОБНИКІВ

 

Ключевые вопросы, которые рассматриваются:

            - Рассмотрены особенности ипотеки как элемента механизма кредитования сельскохозяйственных товаропроизводителей;

            - Выявлены проблемы ипотечного кредитования и пути их преодоления.

 

Key questions which are examined:

            - Features of the mortgage as element of the mechanism of crediting of agricultural commodity producers are considered;

            - Problems of mortgage credit lending and way of their overcoming are revealed.

 

Постановка проблеми. Сільськогосподарська галузь продовжує залишатися однією із пріоритетних сфер розвитку української економіки. Це обумовлено природнокліматичними, історичними та психологічно-ментальними особливостями нашої держави. Саме сільське господарство – єдина галузь, яка формує продовольчу безпеку країни, приваблює значні інвестиції, створює передумови для зайнятості великої частини населення України.

Тому сільськогосподарська галузь потребує міцної та постійної державної підтримки, залучення додаткових коштів із нетрадиційних джерел фінансування. Лише за таких умов можливе подолання ряду проблем, які залишаються чинними сьогодні: фізичний та моральний знос сільськогосподарської техніки, нестача коштів для ефективного та прогресивного розвитку галузі, неконтрольоване виснаження ґрунтів та їх нераціональне використання тощо. Усунути названі проблемні питання можна із залученням фінансових ресурсів із уже впроваджених у практику джерел – банківських кредитів, наприклад, – та за допомогою нетрадиційних або мало використовуваних, до яких належить й іпотека.

Аналіз досліджень. Питання застосування іпотеки як альтернативного джерела забезпечення сільськогосподарських товаровиробників фінансовими ресурсами розглядалось багатьма науковцями. Так, наприклад, Стегней М.І. та Ємельянов Д.А. зосередили свою увагу на проблемах розвитку іпотечного кредитування в Україні та можливих шляхах їх вирішення [1, с. 443-452]. Проблеми становлення іпотечного кредитування в аграрному секторі досліджував Ґудзь О.Є. [2]. Ющенко А.М. вивчав іпотечне кредитування в контексті розвитку земельних відносин [3]. Отже, як бачимо, питання іпотеки та іпотечного кредитування широко висвітлювалось вітчизняними дослідниками. Проте, в межах даної тематики залишається чимало невирішених проблем, що і обумовлює необхідність даного дослідження.

Формування мети статті (постановка завдання). Метою статті виступає дослідження особливостей іпотеки як елементу механізму кредитування сільськогосподарських товаровиробників, виявлення проблем іпотечного кредитування та пошук ймовірних шляхів їх подолання у цьому контексті.

Виклад основного матеріалу. Сьогодні ситуація у сільськогосподарській галузі економіки нашої країни є не найкращою. Так, наприклад, за даними Міністерства аграрної політики України протягом періоду 2001-2007 рр. підгалузь тваринництва характеризується скороченням поголів’я ВРХ від 9,4 до 5,7 млн. голів. Станом на 1.01.2008 р. в Україні налічувалось 5,68 млн. голів ВРХ, що свідчить про стійку тенденцію до зменшення поголів’я.

Загальнодержавні показники відображаються і на регіональному рівні. Так, наприклад, Хмельницька область характеризується зменшенням виробництва основних видів продукції тваринництва (крім яєць) (табл. 1):

Таблиця 1

Виробництво основних видів продуктів харчування у Хмельницькій області у 2004-2007 рр.*

*Складено автором за даними Головного управління аграрного розвитку Хмельницької обласної державної адміністрації

 

Як бачимо із табл.1, у 2007 р. було вирощено лише 87,2% м’яса від рівня базового 2004 р., тобто, скорочення склало 2571 тонну. Подібна ситуація склалася і з виробництвом молока, яке скоротилося у звітному році на 20,2% порівняно із базисним роком. Натомість виробництво яєць збільшилось на 6005 тис. шт..

Такі тенденції підтверджують загальнодержавну ситуацію згортання обсягів підгалузі тваринництва. На думку сільськогосподарників, такі негативні результати були зумовлені відсутністю сучасних технологій виробництва та належної кормової бази (останнє свідчить про недостатньо ефективний розвиток і підгалузі рослинництва), активним розвитком птахівництва, тобто, виробництвом товарів-субститутів, низьким рівнем уваги держави до проблем сільського господарства тощо.

Для подолання усіх вище зазначених проблем підгалузь тваринництва зокрема та сільськогосподарська галузь вцілому потребує додаткових фінансових надходжень, значну частину із яких могло б забезпечити іпотечне кредитування.

Як свідчить світова практика, частка іпотечних кредитів у загальній структурі кредитних вкладень багатьох зарубіжних країн складає від 20 до 67% [4, с. 27]. У країнах Євросоюзу обсяги іпотечного кредитування у загальних кредитних портфелях банків сягають 40%, тоді як в Україні такий показник становить лише 3-5%, що забезпечує біля 2% ВВП країни. У розвинутих країнах обсяги іпотечного кредитування здатні сформувати близько однієї другої ВВП [1, с. 445]. При цьому, в Україні найбільш розвинутим є житлове іпотечне кредитування, тоді як вважається, що іпотека земельних ділянок, зокрема, сільськогосподарського призначення, надала б можливість залучити в господарський оборот у вигляді кредитів додаткові фінансові ресурси, оскільки сільськогосподарські угіддя мають в активах суб’єктів господарювання питому вагу: 40-50%, і, як правило, стабільну ліквідність [5, с. 65].

Ефективному впровадженню іпотеки земель сільськогосподарського призначення в Україні перешкоджає чимало причин. Серед них, в першу чергу, необхідно назвати недосконалу нормативно-правову базу, яка не створює належного підґрунтя для практичної реалізації іпотечного кредитування. Так, за Законом України «Про іпотеку» під іпотекою слід розуміти вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому Законом [6].

Таким чином, Закон дає досить повне і вичерпне визначення іпотеки, при цьому деталізуючи у ст. 3, що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання [6], тобто абсолютно чітко розмежовує поняття і визначає одну із особливостей іпотеки – її похідний характер. Разом з тим, аналізований Закон містить чимало недоречностей у контексті іпотечного кредитування сільськогосподарських земель.

Із Закону «Про іпотеку» було виключено статтю про іпотеку земель сільськогосподарського призначення. При цьому, Законом прописані інші положення, які при їх детальному аналізі припускають та передбачають заставу сільськогосподарських угідь. Так, наприклад, ст. 5 регламентується, що предметом іпотеки можуть бути об’єкти нерухомого майна при одній із умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю, яким є державне або комунальне підприємство, організація чи установа, на праві власності або господарського відання; нерухоме майно зареєстроване у встановленому порядку як окремий виділений у натурі об’єкт права власності [6]. Очевидно, що під дію вказаних умов підлягають і земельні ділянки сільськогосподарського призначення, оскільки вони є об’єктами нерухомого майна. Іншим моментом, що потребує уточнення, є ст. 9 Закону «Про іпотеку», яка, прописуючи право володіння, користування і розпорядження предметом іпотеки, вказує, що іпотекодавець має право одержувати від предмета іпотеки продукцію, плоди і доходи, якщо інше не встановлено іпотечним договором [6]. Якщо з приводу категорій «продукція» і «доходи» питань не виникає, то прописані статтею Закону плоди можуть бути отримані лише у тому разі, якщо предметом іпотеки виступають сільськогосподарські угіддя, до яких, за Земельним кодексом України, належать рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги [7, с. 13], тобто, землі сільськогосподарського призначення. Наступною статтею Закону, яка є відвертою прогалиною у врегулюванні питання іпотеки земель сільськогосподарського призначення, є ст. 15, яка прямо вказує, що «реалізація переданих в іпотеку земельних ділянок сільськогосподарського призначення при зверненні стягнення на предмет іпотеки здійснюється на прилюдних торгах. Покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення можуть бути особи, визначені Земельним кодексом України» [6]. Перелік таких осіб встановлюється статтями 22, 81, 130, 135 Земельного кодексу України [7, с. 13-14; 32-33; 59; 61].

Таким чином, Закон України «Про іпотеку», є далеко не досконалим: у ньому містяться норми, які створюють перешкоди для напрацювання ефективного механізму іпотечного кредитування сільськогосподарських товаровиробників, його раціонального розвитку та впровадження у практику. А без належної нормативно-правової бази функціонування будь-якого механізму у будь-якій сфері суспільно-економічного життя неможливе. Тому дана проблема потребує вирішення не лише у контексті узгодження статтей Закону «Про іпотеку» щодо іпотечного кредитування сільськогосподарських товаровиробників, але й у форматі включення у Закон статті про іпотеку земель сільськогосподарського призначення. Такий крок є необхідним, оскільки той рівень ресурсів, які отримуються сільськогосподарськими товаровиробниками за рахунок кредитування, сьогодні є незадовільним. Однією із причин цього можна назвати і відсутність надійної та не ризикової застави, яку сільськогосподарники могли б запропонувати при отриманні кредиту. Ані урожай, ані сільськогосподарські тварини не можуть бути надійною заставою, оскільки вони підпадають під високий ризик втрати внаслідок несприятливих природнокліматичних умов чи поширення епізоотії. Така ж ситуація складається і з машинами та сільськогосподарською технікою: рівень їх зносу сьогодні досягає 90% [8, с. 94]. За таких умов лише земля може виступати привабливою заставою для кредитонадавачів.

Але при цьому має бути законодавчо визначено ліміт площі земель сільськогосподарського призначення, яка може виступати заставою. Адже відсутність контролю даного питання може призвести до концентрації земель у руках однієї особи або групи осіб, тобто, фактично, до утворення латифундій. Також має встановлюватися межа відсотка за наданий кредит під заставу землі. Він не повинен бути надто високим, адже неадекватна ставка відсотка за наданий іпотечний кредит лише сприятиме виникненню латифундій, оскільки часто сільськогосподарські товаровиробники не здатні сплатити борг та відсотки за ним. Тому пропонується з метою запобігання ризиків непогашення кредитів і завдання збитків іпотекотримачам іпотечні кредити під заставу сільськогосподарських земель надавати у розмірі не більше 60-70% від ринкової вартості цієї землі, яка при цьому є предметом застави [3, с. 98].

Наступним питанням, яке потребує вирішення для впровадження та розвитку іпотечного кредитування товаровиробників сільськогосподарської галузі, є державна підтримка ефективного генезису сільського господарства та іпотечного кредитування земель сільськогосподарського призначення. Сьогодні існують такі міркування з цього приводу:

-  держава повинна прияти розвитку професійного землекористування;

-  забезпечувати страхування ризиків;

-  захищати інтереси національних сільськогосподарських виробників при імпорті та експорті продукції даної галузі;

-  субсидувати сільськогосподарське виробництво, фінансувати наукові дослідження у підгалузях рослинництва та тваринництва;

-  покривати збитки, завдані сільськогосподарським товаровиробникам внаслідок несприятливих природнокліматичних умов, катастроф природного характеру тощо;

-  створити інформаційну інфраструктуру [3, с. 99], [2, с. 73].

Принципово погоджуючись із вище викладеними положеннями, зазначимо, що окремі із них протирічать один одному. Так, наприклад, положення про підтримку державою страхування ризиків сільгоспвиробників йде у розріз із тезою про відшкодування державою збитків, яких виробники сільськогосподарської галузі зазнали внаслідок стихійних лих, несприятливих погодних умов тощо. Адже якщо в Україні на належному рівні буде розвинуто ринок страхових послуг для сільськогосподарників, а страхування ризиків користуватиметься в останніх попитом, то у держави відпаде необхідність здійснювати покриття збитків у сільському господарстві. Цьогорічне стихійне лихо, яке завдало значної шкоди західним регіонам нашої держави, довело істинність такого припущення. Кошти, які довелось спрямовувати із державного бюджету на ліквідацію наслідків природної катастрофи, могли бути б значно меншими, якби і фізичні, і юридичні особи постраждалого регіону (та й України вцілому) подбали про страхування майна, життя тощо завчасно. Така практика є досить поширеною у розвинутих країнах, і у разі настання страхового випадку тягар відшкодування понесених застрахованими втрат майже повністю лягає на страхові компанії. Тому, на нашу думку, пріоритетним напрямом державної підтримки виробників сільськогосподарської продукції має стати впровадження та розвиток страхування ризиків сільськогосподарників.

Зауважимо також, що твердження про необхідність фінансування державою наукових досліджень у сфері сільського господарства та створення нею інформаційної інфраструктури із теоретичної точки зору є правильними і необхідними для держави, яка прагне прогресивно розвивати власну економіку. Проте, при практичній реалізації даних напрямків в Україні можуть виникнути певні проблеми. До прикладу, за так званими державними інтересами можуть стояти приватні, а провадження наукових розробок та досліджень досить часто у специфічних «українських» умовах є не чим іншим, як легальним шляхом відмивання нелегальних коштів. Тому для дійсно ефективного розвитку наукових досліджень у сфері сільського господарства має бути сформована їхня чітка, прозора та обґрунтована схема, за якою би результати наукових досліджень спрямовувались справді на державний інтерес. Із метою обліку та цільового використання коштів, спрямованих державою на наукові розробки, повинен бути розроблений механізм поступового часткового або повного повернення ресурсів підприємствами, приватниками, фірмами тощо, на базі яких проводились дослідження та були апробовані і впроваджені їх результати.

Подібне зауваження стосується і формування інформаційної інфраструктури щодо кредитних операцій у сільськогосподарській галузі та іпотечного кредитування під заставу земель сільськогосподарського призначення. Важливо, щоб інформація, якою оперуватиме дана інфраструктура, була точною, оперативною, своєчасною, повною тощо. Адже формування інформаційної інфраструктури означає, в першу чергу, формування інформаційного простору. І від того, наскільки адекватним він буде і чиї інтереси відображатиме, залежить ефективність його використання та кінцевий результат від цього.

Іще одним важливим моментом, який потребує, на нашу думку, висвітлення, при аналізі іпотечного кредитування сільськогосподарських товаровиробників є формування власне його механізму. На наше переконання, останній можна вважати субмеханізмом загальної системи (механізму) кредитування сільськогосподарських товаровиробників. Актуальність розробки такого субмеханізму є доцільною ще й тому, що до сьогодні у вітчизняних дослідженнях робилися лише поодинокі спроби його теоретичного обґрунтування. Так, наприклад, варіант схеми іпотечного кредитування сільськогосподарських виробників запропонував Ющенко А.М. і як основні складові виділив кредитні установи та іпотечний кредитний інститут, ринки сільськогосподарської продукції та товарів і послуг [3, с. 97]. Проте, назвати дану схему механізмом у класичному розуміння цього терміну важко, оскільки під механізмом прийнято розуміти систему, пристрій, набір інструментів, що визначає порядок якого-небудь виду діяльності [9, с. 283].

У межах цього розуміння поняття «механізм» більш прийнятною є модель механізму іпотечного кредитування, запропонована російською дослідницею Сергацковою Є.В., яка включає у нього правову, організаційну та економічну систему [10, с. 44]. Принципово погоджуючись із таким підходом, зауважимо, що за умови застосування даного механізму в українській практиці іпотечного кредитування сільськогосподарських товаровиробників, його необхідно доповнити деякими складовими (рис. 1).

Рис. 1. Субмеханізм іпотечного кредитування механізму кредитування сільськогосподарських товаровиробників.

 

Висновки. Отже, усе викладене вище дає змогу зробити такі висновки:

-  для ефективного впровадження та розвитку іпотеки як складової механізму кредитування сільськогосподарських товаровиробників необхідно подолати ряд проблем, перша із яких – недосконала нормативно-правова база. Для усунення цієї проблеми необхідно узгодити чинні у Законі України «Про іпотеку» статті та включити у Закон статтю про іпотеку земель сільськогосподарського призначення;

-  виконання попередньої умови дасть можливість виробникам сільськогосподарської сфери залучати більший обсяг кредитних коштів, оскільки земля виступатиме надійною заставою. При цьому необхідно лімітувати площі земель сільськогосподарського призначення з метою уникнення ризику створення латифундій;

-  держава повинна забезпечувати постійну підтримку сільгоспвиробників та їх іпотечного кредитування під заставу землі. З цією метою пріоритетним напрямком державної підтримки товаровиробників досліджуваної галузі має стати формування ринку страхування ризиків сільськогосподарників;

-  для практичної реалізації іпотечного кредитування як складової механізму кредитування сільськогосподарських товаровиробників має бути напрацьований раціональний і функціональний субмеханізм цього процесу, до якого пропонується включити правові, економічні, організаційні, мотиваційні та політичні інструменти.

 

Список використаних джерел

 

1. Стегней М.І., Ємельянов Д.А. Проблеми розвитку іпотечного кредитування в Україні та можливі шляхи їх вирішення // Фінансова система України: Зб. наук. праць. – Острог: Видавництво «Національний університет «Острозька академія», 2007. – Випуск 9. – Ч.3. – 538 с.;

2. Ґудзь О.Є. Проблеми становлення іпотечного кредитування в аграрному секторі економіки // Економіка АПК. – 2004. - №9. – С. 68-73;

3. Ющенко А.М. Іпотечне кредитування як передумова розвитку земельних відносин // Фінанси України. – 2005. - №4. – С. 93-99;

4. Непочатенко О.О. Про створення української моделі іпотечного кредитування // Відтворення господарського комплексу регіону: методологія, механізми, інструментарій: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. – Т.2.- Чернівці: Книги – XXI, 2007. – 348 с., табл., мал., С. 25-28;

5. Чепка В.В.Зарубіжний досвід іпотечного кредитування сільськогосподарських підприємств // Відтворення господарського комплексу регіону: методологія, механізми, інструментарій: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. – Т.2.- Чернівці: Книги – XXI, 2007. – 348 с., табл., мал., С. 65-76;

6. Закон України: Про іпотеку від 5 червня 2003 р. № 898-IV зі змінами та доповненнями // ЛІГА: ЕЛІТ 7.7.3 ІАУ «ЛІГА», ЛІГА БІзнесІнформ, 2006;

7. Земельний кодекс України: Чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 20 квіт. 2008 р.: (ВІДПОВІДАЄ ОФІЦ. ТЕКСТОВІ). – К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2008. – 104 с. – (Кодекси України).;

8. Малій О.Г. Лізингове кредитування: стан та перспективи для аграрної сфери // Облік і фінанси АПК. – 2006. - №7. – С. 94-103;

9. Ожегов С.И. Толковый словарь русского языка / Под ред. Н. Ю. Шведова; 20-е изд. – М.:1988 г. – 649 с.;

10. Сергацкова Е.В. Формирование ипотечного механизма в сельском хозяйстве // Экономика сельскохозяйственных и перерабатывающих предприятий. – 2005. - №2. – С. 43-47.