УДК 336.02

В.П. Синчак, к.е.н., доцент,

завідувач кафедри менеджменту,

фінансів та кредиту Хмельницького

університету управління та права

 

ПОДАТКОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАОЩАДЖЕНЬ ТА ІНВЕСТИЦІЙ: ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

 

Ключевые вопросы, которые рассматриваются:

-                     Рассмотрены научные подходы отдельных экономических школ к налоговому регулированию сбережений и инвестиций;

-                     Обоснована целесообразность временного освобождения от налогообложения доходов от сбережений;

-                     Предложено специальный налоговый сбор с государственных и приватизированных предприятий для возмещения сбережений вкладчикам с использованием ценных бумаг.

 

Key questions which are examined:

-                     Scientific approaches of separate economic schools to fiscal regulation of savings and investments are considered;

-                     The expediency of time exemption from taxation of incomes of savings is proved;

-                     It is offered the special tax levy from the state and privatised enterprises for compensation of savings to investors with use of securities.

 

Постановка проблеми. Із реформуванням механізму оподаткування доходів фізичних осіб неоднозначно постало питання щодо сплати податку з доходів одержаних від заощаджень як джерела інвестиційних ресурсів. Досить дискусійним є підхід науковців, які у різні періоди розвитку податків і оподаткування звертались до цієї проблеми, але й дотепер фінансова наука не може дати чіткої відповіді як їх оподатковувати та чи доцільно це робити взагалі. Усе це й породжує певний науковий інтерес до даного питання та потребує його додаткового дослідження виходячи із розвитку сучасної системи оподаткування, оскільки недостатнє висвітлення цієї теми з боку науковців ще більше переконує у її надзвичайній актуальності. Причому його практична цінність не зменшується у даний час і для України. Особливо якщо взяти до уваги те, що в нашій країні при запровадженні Закону України “Про податок з доходів фізичних осіб” від 22 травня 2003 року № 389-IV було передбачено оподаткування процентів, нарахованих на банківські вклади [1] (далі Закон № 389-IV). Однак дана норма, яка, як очікувалось, мала вступити в дію з 1 січня 2005 року, тобто через рік після набрання чинності зазначеного закону, була все ж таки пролонгована на більш пізніший термін. Можна лише здогадуватись, чому законодавці пішли на цей крок. Але очевидним є й те, що держава від цієї ідеї ще до кінця не відмовилась. А це зайвий раз вказує на актуальність даної проблеми для сучасної податкової системи України.

Аналіз досліджень. Достатньо зазначити, що питанням податкового регулювання заощаджень та інвестицій приділяли увагу майже всі економічні школи. Суттєвого змісту вони набули у працях Дж. С. Мілля [2] та Дж. Кейнса [3], а також представників монетаризму, нової класичної школи, економіки, зорієнтованої на пропозицію та ін., які об’єднано спільним терміном консервативного або неоконсервативного напряму економічної думки. Серед вітчизняних науковців доцільно виділити публікації Ватаманюк О. З., оскільки даним автором проаналізовано вплив визначників особистих заощаджень в умовах ринкової економіки [4] та обґрунтовано роль валових внутрішніх заощаджень у фінансуванні інвестицій на різних етапах ринкової трансформації економіки України [5]; Данілова О. Д. і Серебрянського Д. М., якими узагальнено практику оподаткування дивідендів в Україні у контексті зарубіжного досвіду [6]; Захаріна С. В., в науковій статі якого досліджується вплив оподаткування на заощадження та інвестиції [7] та інших авторів.

Формування цілей статті (постановка завдання). З огляду на зазначене основним завданням даної статі є проведення теоретичного дослідження податкового регулювання заощаджень та інвестицій у контексті розвитку наукової думки в оподаткуванні та вітчизняної практики.

Виклад основного матеріалу. Еволюція податків унаслідок розвитку економічних процесів як у країнах з розвинутим ринковим середовищем так і з адміністративно-командними системами призвела до збільшення їх кількості та ускладнення податкового механізму. Однак перш ніж вони утвердились і знайшли свою практичну реалізацію, необхідно було ще виробити певну теорію та випробувати її часом у деяких економічних школах. Серед податків, які безпосередньо зачіпають інтереси власників заощаджень, а відтак і інвестицій доцільно виділити податок з доходів фізичних осіб. Причому у даному податку західними економістами вбачається важливий інструмент, який сприяє проведенню гнучкої податкової політики в регулюванні заощаджень та інвестицій.

Певне уявлення про особливості податкового регулювання заощаджень можна отримати з погляду Дж. С. Мілля, який розглядав їх з точки зору соціальної справедливості. Так, на думку класика, якщо заощадження не звільняються від оподаткування, то платникам доводиться сплачувати податок з накопичених коштів двічі, тоді як при їх безпосередньому витрачанні – лише один раз [8, с. 170].

Безумовно, з наведеною думкою науковця важко не погодитись, оскільки, як відомо, суми, які спрямовувались в заощадження, вже були один раз оподатковані. Тому з позиції класика було б більш справедливо одержаний дохід за вкладами звільняти від оподаткування, оскільки інший громадянин, який не вніс кошти на депозит, а витратив їх на власні потреби, не сплачуватиме такий податок. Хоча цілком очевидно, що при витрачанні грошей на своє споживання він сплатить непрямі податки у вигляді акцизного збору та ПДВ. Але такий обов’язок матиме й вкладник, який після закінчення депозитного договору також може витрачати ці кошти на купівлю товарів, сплачуючи такі ж податки.

Саме в зазначеному Дж. С. Мілль якраз і вбачав порушення принципу соціальної справедливості. Це дозволяло йому з впевненістю заявляти, що ні один вид податку з доходів, яким оподатковуються заощадження, не може вважатись по-справжньому справедливим. Будь-яка система, за якої податок стягується із заощаджень, писав він, не повинна навіть ставитись на обговорення... [9, с. 171]. Проте з останнім висновком класика політичної економії важко погодитись, оскільки набагато справедливіше було б оподатковувати всі доходи, незалежно від того, з яких джерел вони походять. Інша справа, що з метою заохочення вкладників доцільно було б зменшувати оподатковуваний дохід на частку втрати колишньої вартості грошей, які залучено на депозит порівняно з теперішньою за ануїтетом та передбачити значно знижені ставки оподаткування.

Тому вважаємо, що для вітчизняних вкладників такий порядок може бути запроваджений, але лише після відновлення довіри громадян України до банківської системи. Адже, як відомо, основні принципи оподаткування, які закріплені Законом України “Про внесення змін та доповнень до Закону України ”Про систему оподаткування” від 18 лютого 1997 року №77/97 [10], проголошувались в нашій країні як основа, на якій має будуватись ця система. Звісно, що всі вони однаковою мірою мають дотримуватись. Це повною мірою стосується й принципу соціальної справедливості, який також передбачений цим же законом. У цьому зв’язку дискусійним є питання щодо запровадження податку з доходів, одержаних із процентів за банківськими вкладами.

На нашу думку, в даній ситуації доцільно поступитись тимчасовими доходами держави, оскільки це необхідно не лише заради соціальної справедливості, але й з метою їх одержання в майбутньому у вигляді податку з прибутку підприємств та доходів громадян-підприємців, які можливо буде одержати за рахунок інвестицій, проведених із тих же таки заощаджень. Це надзвичайно важливо в даний час, коли населення України ще остаточно не оговталось від тієї зневіри до банківської системи, яка спостерігається в нашому суспільстві з періоду “заморожування” вкладів у колишньому Ощадному банку СРСР.

Безумовно, подолання такого становища та викривлень – справа надзвичайно складна. Однак держава, якщо вона хоче отримати довіру своїх громадян до банківської системи та вивести відносини між ними на цивілізований шлях, повинна якщо не назавжди, то хоча б тимчасово відмовитись від тієї частини, яка їй по праву могла б належати в даний час. В іншому випадку, дотримуючись положень класика, потрібно буде визнати, що за допомогою податку з доходів фізичних осіб стимулюватиметься не заощадливість, а споживання. Адже кошти стане вигідніше витратити на будь-що, ніж їх заощаджувати в банках. Особливо це стосується працівників сільськогосподарських підприємств, заробітна плата яких є однією з найменших серед господарюючих суб’єктів національної економіки. І навіть якщо ними буде прийняте рішення про внесення коштів на депозит, вони змушені будуть сплатити податок із доходу, отриманий у вигляді відсотків за вкладом.

Поряд з цим доцільно звернути увагу й на те, що дане питання можна розглядати не лише з точки зору соціальної справедливості, але й з позиції здорової конкуренції. Адже ні для кого не секрет, що запровадження податку на відсотки за депозитами значно стримуватиме вкладників відраховувати кошти на таку мету. Тому при оподаткуванні таких доходів втрачається зміст проводити заощадження з боку населення та стимулюється відтік грошових ресурсів з банківської системи. У свою чергу, це не дозволятиме банківським установам достатньою мірою проводити кредитування підприємств. У підсумку це стане причиною зменшення випуску продукції для окремих із них, що й позначатиметься на конкурентному середовищі.

Дещо з інших позицій до регулювання заощаджень та інвестицій підходив Джон Мейнард Кейнс. За допомогою теорії ефективного попиту Дж. М. Кейнс намагався сприяти економічному зростанню за рахунок збільшення національного доходу. Виходячи із стандартної кейнсіанської формули та основних рівнянь ефективного попиту (більш детально див. [11]), можна зробити висновок, що заощадження і податки, з одного боку, а інвестиції й державні витрати – з іншого, виконують однакову роль з точки зору визначення збалансованого рівня національного доходу. Причому, заощадження та податки наділені властивістю зменшувати, а інвестиції і державні витрати – збільшувати сукупний попит, чим вони, відповідно, й впливають на збільшення або зменшення обсягів національного доходу та зайнятості. Причому в державних закупках слід розрізняти власне самі державні закупки (товари, послуги тощо) та трансфертні платежі домогосподарствам, які не є частиною попиту на вироблені в країні товари і послуги. Якщо ж зростання закупок відбувається за рахунок збільшення податків, то це не може впливати на дохід, що використовується. У даній моделі [12, с. 292] показник T – це чисті податки, які необхідно розуміти як податки за мінусом трансфертних платежів. За умови, коли обсяг державних закупок буде дорівнювати величині чистих податків (G = T), країна матиме збалансований бюджет. І зовсім протилежні ситуації спостерігатимуться в країні за умови коли G < T, що стане причиною профіциту та дефіциту бюджету при перевищенні державних закупок над чистими податками (G > T). Тому основна кейнсіанська умова, коли між заощадженнями й інвестиціями має бути рівність.

Не менш важливе значення для подальшого регулювання ринкової економіки мав науковий підхід Дж. Кейнса щодо прогресивного оподаткування, прихильником якого він був. Заслуговує на увагу точка зору щодо врівноваження заощаджень та інвестицій за допомогою прогресивної системи оподаткування. Причому найбільш практичним наслідком такого оподаткування, на нашу думку, є той, що стосується залишку заощаджень, які, на думку Дж. Кейнса, повинні вводитись у господарський оборот.

Даний висновок має свій практичний наслідок і для України. Однак, на відміну від кейнсіанської теорії, в Україні, як і в колишньому Радянському Союзі, його реалізація відбулась не за допомогою Державного бюджету, як це передбачав Дж. Кейнс (тобто S + T = I + G), а через установи Державного ощадного банку СРСР. Так, сприятлива на той час кредитна та податкова політика (хоча цей термін не зовсім узгоджувався з країнами соціалістичного устрою), сприяла значному надходженню заощаджень до відділень Державного ощадного банку СРСР. Дана установа мала можливість одержувати значні обсяги кредитних ресурсів та направляти їх на кредитування господарюючих суб’єктів за мінімальну плату (1,5-5 %) або на безпроцентній основі [13, с. 242]. Безумовно, що таким джерелом інвестицій змогли скористатись, у першу чергу, підприємства з державною формою власності, яка була домінуючою на той час (біля 90 %).

Не вдаючись детально в причини, які не дозволили вкладникам колишнього Ощадного банку СРСР досі одержати свої кошти, слід лише зазначити, що за оцінками вітчизняних економістів внутрішній державний борг за неповернутими заощадженнями складає 132 млрд. грн. [14, с. 40]. Отож, як відомо, постановою Кабінету Міністрів №1 від 9 січня 2008 року передбачено провести виплати коштами у 2008 р. компенсації за знеціненими вкладами на загальну суму 6 млрд. гривень, зокрема безпосередньо самим вкладникам у розмірі 5,76 млрд. гривень, а також спадкоємцям померлих вкладників - на суму 0,24 млрд. гривень. Тому відповідно до вказаної постанови Державний ощадний банк України, починаючи з 11 січня 2008 р. приступив до її реалізації, що, природно, сприяло певному ажіотажу як серед самих вкладників, так і тих хто ще не переоформив спадщину за ощадними книжками. Цілком очевидно, що дана проблема потребує свого вирішення, оскільки, повертаючи ці заощадження, держава зуміє відновити довіру вкладників до вітчизняних банків, як надійних внутрішніх інвесторів. Зокрема, в країнах з розвинутою ринковою економікою вже давно зрозуміли, що найбільш надійними інвесторами є саме фізичні особи, які скуповують облігації державної позики, включаючи й муніципальні. Так, у США частка викуплених фізичними особами муніципальних облігацій складає 73 % і лише близько 8 % знаходиться у портфелях банків та 11 % – у страхових компаній [15, с. 510].

Однак з точки зору нашої країни приходиться констатувати, що повернення загального боргу може значно затягнутись у часі. Тому його  повернення можна зробити поступово з використанням облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) та акцій приватизованих підприємств. Вважаємо, що такі цінні папери мають погашатись у міру формування фінансових ресурсів держави та спеціального фонду на приватизованих підприємствах. Одним із джерел повернення коштів, виходячи з податкової теорії Дж. Кейнса, але з притаманною вітчизняною особливістю, на нашу думку, є запровадження окремого обов’язкового збору з прибутку державних та приватизованих підприємств, які функціонували до 1991 року та приватизувались після зазначеної дати. Його обчислення доцільно проводити за прогресивними ставками оподаткування (прихильником яких і був Дж. Кейнс) з помірною прогресією, виходячи з величини одержуваного прибутку. Так, при мінімальній ставці оподаткування 0,5 % кожну наступну ставку оподаткування доцільно збільшувати на 0,5 процентних пункти (1,0; 1,5; 2,0; 2,5; 3,0; 3,5; 4,0; 4,5; 5,0 %), довівши її до максимальної величини, що становитиме 5 %. Дана величина обґрунтовується тим, що з 2004 року ставку податку на прибуток підприємств в Україні зменшено на 5 процентних пунктів з 30 до 25 %. Причому її зменшення до 10 відсотків очікується і в майбутньому протягом п’яти років, виходячи з Концепції реформування податкової системи України [16]. Отже, зі зменшенням ставки оподаткування вплив на підприємства, які будуть сплачувати пропонований збір, буде мінімізованим.

Поряд з цим необхідно передбачити й сам механізм сплати збору та повернення коштів вкладникам. На нашу думку, його можна накопичувати щоквартально на окремому казначейському рахунку та перераховувати державним і приватизованим підприємствам на частку емітованих державою облігацій та акцій приватизованих підприємств. Погашення таких цінних паперів доцільно передбачити не раніше, ніж через 3-5 років після одержання власниками облігацій та акцій. Такий порядок стимулюватиме підприємства як до сплати збору, так і до виплати дивідендів чи погашення самих цінних паперів. Причому виплату дивідендів доцільно встановити на рівні мінімальної процентної ставки (3 % річних) яка діяла, наприклад, при строкових вкладах у колишньому Ощадному банку СРСР.

Для реалізації запропонованих положень доцільно передбачити й термін дії збору. Тому, виходячи з положень кейнсіанської теорії, його доцільно встановити до періоду досягнення рівноваги між відшкодованими заощадженнями та проведеними інвестиціями (S = I), тобто до повного погашення боргу шляхом розміщення цінних паперів. Причому ця рівновага може бути досягнута й набагато скоріше, ніж проведено відшкодування втрат від знецінення вкладів. Аналогічно, вона може бути й порушеною на користь інвестицій, оскільки по закінченні терміну обігу цінних паперів, тобто після 3-5 років, їх власники можуть інвестувати свої кошти в зазначені підприємства, але вже як звичайні акціонери. Адже для придбання нових акцій чи облігацій акціонери вже можуть залучати не лише відшкодовані їм суми, але й нові заощадження. Тому таке досягнення рівноваги чи її порушення на користь інвестицій не може зупиняти термін дії спеціального збору.

Неважко передбачити, що дане положення матиме й своїх опонентів, які заперечуватимуть його запровадження, оскільки вважатимуть це додатковим податковим тягарем на бізнес. Інші переконуватимуть, що для цієї мети вже створено Фонд гарантування вкладів фізичних осіб. На такі застереження мають бути висунуті такі аргументи.

Перший аргумент. Беручи до уваги результати проведеного аналізу цілком очевидно, що  підприємства, які приватизувались, мають певні зобов’язання перед вкладниками зазначеного банку. Зазначене стосується  й підприємств, які залишились у державній власності. По суті, вони також мають завдячувати тим самим вкладникам, які в свій час інвестували в них кошти, знову ж таки через названий банк. На цьому й ґрунтується висновок щодо запровадження зазначеного збору саме з цієї групи платників податків.

Другий аргумент. Як відомо, досліджувана проблема в Україні вже не один рік потребує свого вирішення. Проте суттєвих змін у її розв’язані так і не сталось. І як показує вітчизняний досвід, інших джерел, крім бюджетних коштів, для відшкодування знецінених заощаджень ще не запропоновано. Саме таким, як нам вважається, й буде даний збір, що  є альтернативою бюджетним коштам, які щорічно передбачаються в Державному бюджеті для розв’язання означеної проблеми. Крім того він матиме й певний регулюючий вплив на господарюючих суб’єктів, які зможуть протягом 3-5 років використовувати сплачені ними кошти як додаткові інвестиційні ресурси. Причому, по закінченню цього терміну, та за згодою усіх зацікавлених сторін, підприємства можуть проводити емісію додаткових цінних паперів, але це вже буде угода між акціонерами та підприємствами, і знову ж таки, після погашення державного боргу за вкладами. Тому, наскільки підприємства зможуть вчасно й добросовісно виконати свої зобов’язаннями перед вкладниками залежатиме й подальше надходження інвестиційних ресурсів після додаткової емісії акцій та облігацій.

Третій аргумент. Загальновідомо, що  в Україні уже тривалий час існує проблема збиткової діяльності підприємств незалежно від форм власності та їхньої галузевої приналежності. Для усунення цього негативного явища в національній економіці органами виконавчої влади вживаються різні заходи, включаючи й чисто адміністративні методи управління (розгляд на комісіях, опитування працівників податкової служби під час здачі податкової звітності з податку на прибуток тощо). Однак, не зважаючи на певні зрушення у цій важливій справі, доводиться констатувати, що економічні методи управління за таких умов ще не задіяні достатньою мірою. Можна припустити, що останнє є однією з причин, яка стимулює підприємства до збиткової діяльності, оскільки дає можливість ухилитись від сплати податку на прибуток. Тому вважаємо, що запропонований збір якраз і є одним із податкових інструментів, за допомогою якого можна стимулювати підприємства до прибуткової діяльності, яка даватиме право залучати додаткові фінансові ресурси як мінімум на 3-5 років та розширювати коло вітчизняних інвесторів. Адже використовувати кошти вкладників (мабуть, на першій стадії, правильніше бюджетні кошти) зможуть лише прибуткові підприємства, що також буде певною гарантією повернення вкладів.

Четвертий аргумент. Звісно,  джерелами відшкодування можуть бути й кошти Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Однак, на нашу думку, зарахування запропонованого збору до зазначеного фонду проводити недоцільно, оскільки це вимагатиме додаткових витрат, що значно зменшуватиме ефективність запропонованого обов’язкового збору з державних та приватизованих підприємств. Тому відшкодування втрат вкладникам, як зазначено вище, необхідно проводити за рахунок коштів бюджету та запропонованого обов’язкового збору, які повинні мати пріоритет порівняно з іншими альтернативними джерелами відшкодування.

Висновки. Отже, економічні школи по-різному розглядали проблему оподаткування доходів одержаних від заощаджень. Однак особливо виважено до даного питання підійшли кейнсіанці, практичні висновки яких не втрачають  актуальності й для повернення заощаджень вкладникам України. Вважаємо, що запровадження податкового збору для відшкодування знецінених вкладів сприятиме відновленню довіри вкладників до вітчизняних банків та стимулюватиме зростання інвестиційних ресурсів у вітчизняні підприємства.

 

Список використаних джерел

 

1.                Про податок з доходів фізичних осіб: Закон України від 22 травня 2003 року № 389-IV (із змінами) // Вісник податкової служби України. – 2004. – № 2. – С. 23-52.

2.                Милль Дж. С. Основы политической экономии: В 3 т. / Пер. с англ. Общ. ред. чл.-кор. АН СССР А. Г. Милейковского. – М.: Прогресс, 1981. – Т. 3. – С. 170.

3.                Кейнс Дж. Общая теория занятости, процента и денег. – М.: Прогресс, 1978. – 494 с.

4.                Ватаманюк О. З. Визначники особистих заощаджень в економіці України // Фінанси України. – 2007. – №1. – С. 75-83.

5.                Ватаманюк О. З. Динаміка, структура та чинники національних заощаджень в Україні у 1992-2004 роках // Фінанси України. – 2007. – №4. – С. 58-68.

6.                Данілов О. Д., Серебрянський Д. М. Механізм оподаткування дивідендів: корпоративний аспект // Фінанси України. – 2006. – №6. – С. 35-43.

7.                Захарін С. В. Вплив оподаткування на заощадження та інвестиції // Фінанси України. – 2005. – №10. – С. 83-90.

8.                Милль Дж. С. Основы политической экономии: В 3 т. / Пер. с англ. Общ. ред. чл.-кор. АН СССР А. Г. Милейковского. – М.: Прогресс, 1981. – Т. 3. – С. 170.

9.                Там само. — С. 171.

10.            Про внесення змін та доповнень до Закону України ”Про систему оподаткування” від 18 лютого 1997 року №77/97: Закон України // Голос України. – 1997. – №52. – 25 березня.

11.            Синчак В. П. Еволюція наукової думки в оподаткуванні та її реалізація у податкових системах: [Монографія] / Академія аграрних наук України. Відділення фінансів, обліку та інвестицій та ін. – К.; Хмельницький: ХУУП, 2006. – 294 с.

12.            Мікроекономіка і макроекономіка: Підруч. для студ. економ. спец. закл. освіти: У 2 ч. / С. Будаговська, О. Кілієвич, І. Луніна та ін.; за заг. ред. С. Будаговської. – К.: Видавництво Соломії Павличко ”Основи”, 2001. – С. 292.

13.            Фінанси. Грошовий обіг. Кредит: навч. посіб. / Л. О. Дробозіна, Л. П. Окунева, Л. Л. Андронова та ін.; Під ред. Л. О. Дробозіної. – Рівне: “Вертекс”, 2001. – С. 242.

14.            Павловський М. А. Макроекономіка перехідного періоду: Український контекст. – К.: Техніка, 1999. – С. 40.

15.            Кравченко В. Запозичення: боргова яма чи рятівне коло місцевого самоврядування в країнах зарубіжжя? Проблеми трансформації територіальної організації влади. Збірник матеріалів та документів / Науковий редактор М. Пухтинський. – К.: Атіка, 2005. – С. 510.

16.            Концепція реформування податкової системи України: Проект // Урядовий кур’єр. – 2005. – № 187. – 4 жовтня.