УДК 338.434.00125

О.О. Непочатенко,

канд. екон. наук, Уманський державний аграрний університет

 

&                   Ключевые вопросы, которые рассматриваются:

·          Рассматривается правовое и методологическое обеспечение кредитных отношений в аграрном секторе экономики

·          Анализируются сегменты сельскохозяйственного кредитования – организованное кредитование и неформальное

·          Вносятся предложения по улучшению организационного обеспечения кредитных отношений

&                   Key issues that are disclosed:

·          Legal and methodological keeping of credit relations in agrarian area of economic is considered

·          Segments of agricultural crediting are analysed – organized crediting and informal

·          Proposals about improvement of organizational guarantee of credit relations are made

 

Кредитні відносини зародились ще на ранніх етапах простого товарного виробництва. Але всебічного розвитку вони набули лише за умов капіталізму. Існує тісний зв’язок між капіталізацією виробництва і розвитком кредиту. Специфічною особливістю такого виробництва є те, що воно діє на підґрунті підприємницького кредиту. Останній є не лише результатом, а й умовою капіталізації всієї системи товарних відносин.

Різноманітність поглядів на специфіку сільськогосподарського кредиту відображається на формах, методах і принципах кредитного обслуговування суб’єктів агропромислового виробництва. Дослідженню проблем кредитування в сучасних умовах сприяють праці вітчизняних вчених-економістів І.С.Гуцала, А.М.Мороза, М.І.Савлука, В.Т.Сусіденка., а також В.М.Алексейчука, М.Я.Дем’яненка, П.А.Лайка, М.Й.Маліка, П.Т.Саблука, А.М.Стельмащука та інших, які досліджують розвиток кредитних відносин у галузі сільського господарства. Однак, зі зміною форм власності і господарювання виникають і нові проблеми щодо кредитного забезпечення підприємств. Тому ці питання потребують постійного вивчення і вдосконалення.

Під сільськогосподарським кредитуванням, як правило, розуміють банківське і товарне, в т.ч. державне, кредитування, а також одержання кредитів і позичок на пільгових умовах.

На наш погляд, в сучасних умовах сільськогосподарське кредитування представлене двома сегментами – організованим кредитуванням, регулювання якого носить публічно-правовий характер, і неформалізованим, що діє на основі приватноправового регулювання.

Організовані кредитні відносини забезпечуються діяльністю комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ. До організованого сегменту, враховуючи історичний досвід господарювання, можна відносити і діяльність сільських кредитних кооперативів.

До неформалізованих позичкових відносин нами віднесені різні форми так званого комерційного кредитування – авансування майбутніх поставок товарів, відстрочка платежів, взаємне кредитування у рамках агропромислових формувань, а також вексельний обіг.

Засновані на початку ХVІІ ст., банківські установи впродовж тривалого часу займалися в основному лихварськими операціями. Тому критика, що спрямовувалась у ті часи лихварям, адресувалась і банкірам. «Євреї, ломбардники, лихварі та кровопивці були першими банкірами, ремесло яких слід таврувати ганьбою, - писав з приводу цього англійський економіст Д. Хардкасл у книзі «Банки та банкіри», що вийшла у Лондоні в 1843 році [2,с.186].

Згодом економічна роль банківських установ докорінно змінилася. Перетворюючи вільні грошові кошти на позичковий капітал, що з кожним разом більше спрямовувався у сферу виробничої діяльності й підприємництва, банки почали формувати підґрунтя якісної перебудови і системи кредитних відносин. Притаманний докапіталістичній економіці «споживчий» (лихварський) кредит почав трансформуватись у кредит підприємницький. Здійснення саме такого кредиту стало визначальною функцією банків. Саме органічне поєднання кредиту з виробництвом, комерцією, іншими сферами підприємництва забезпечує реалізацію принципу «гроші роблять гроші», їх самозростання, реальний розвиток капіталізації економічних процесів. В результаті кредитні відносини стали невід’ємною частиною економіки, надали їй функціональних ознак, притаманних капіталістичним методам господарювання.

Тому докорінно змінилась і економічна думка з приводу функціональної ролі банківських установ. «Банківська система, - писав у «Капіталі» К.Маркс, - найбільш витончене й досконале творіння, до якого взагалі приводить капіталістичний спосіб виробництва». За словами Й. Шумпетера, лише банкір, виступаючи від імені всього народного господарства і видаючи відповідні повноваження підприємцеві, робить можливим здійснення нових комбінацій, що забезпечують економічний розвиток [2,с.187].

Розвинуті кредитні відносини пов’язані зі створенням відповідного інституціонального середовища – мережі спеціальних кредитних інституцій, які спеціалізуються на здійсненні кредитних операцій (рис.1). Серед кредитних інституцій головне місце посідають банки. Вони організовують й обслуговують рух позичкового капіталу, забезпечують його залучення, акумуляцію та перерозподіл у ті галузі економіки, де виникає дефіцит коштів.

 

Рис.1. Кредитна система країн з розвинутою економікою [4, с.74].

Основні напрямки законодавчого забезпечення кредитної політики повинні базуватися на наступних напрямах: регламентація суб’єктів та інструментів, напрямків кредитної політики на макроекономічному рівні; методологічне забезпечення кредитних операцій; регулювання кредитних операцій як з боку створення ресурсної бази, так і з боку запобігання кредитним ризикам.

Ефективна реалізація кредитної політики пов’язана зі створенням належної правової та нормативної бази, тому що:

по-перше, кредит через свої функції здатний регулювати грошову масу в обігу, відповідно й за банківською системою необхідно закріпити функцію кредитного забезпечення;

по-друге, необхідно законодавчо закріпити інтереси як кредитора, так і боржника, які мають різновекторну направленість;

по-третє, поверненість кредиту повинна бути певним чином законодавчо забезпеченою, адже вона залежить не тільки від об’єктивного процесу – руху капіталу, але й від суб’єктивного – репутації, ділової активності позичальника.

Отже, законодавче забезпечення кредитної політики є визначальним фактором у реалізації кредитних відносин для досягнення її кінцевих цілей.

Нині правовідносини у сфері кредитування регулюються в основному нормами Цивільного кодексу України, Законів України «Про Національний банк України», «Про банки і банківську діяльність», «Про іпотеку», «Про іпотечне кредитування», положеннями Національного банку України «Про кредитування» і «Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків» (Рис. 2.).

 

 

Рис.2. Класифікація законодавчої бази щодо регулювання кредитного ринку.

Цивільний кодекс містить загальні норми, які належать до інституту кредитного договору, а також регламентує основи і порядок звернення стягнення на закладене майно, способи забезпечення зобов’язань. Закон України «Про Національний банк України» містить норми, що стосуються загальних положень грошово-кредитної політики. Закон «Про банки і банківську діяльність» також дає загальне юридичне трактування кредитних операцій і надає загальні норми, що стосуються інституту захисту прав та інтересів кредиторів, забезпечення стабільності банківської системи, а також містить обмеження у сфері кредитування. Права банків зафіксовані у Законах України «Про заставу», «Про страхування», «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», «Про оподаткування прибутку підприємств» та інших ігноруються.

Згідно Закону України «Про банки і банківську діяльність» суб’єктами кредитних відносин є банки та банківські об’єднання, інституції ринку фінансових послуг (страхові компанії, недержавні пенсійні фонди, кредитні спілки і товариства, інвестиційні компанії, ломбарди, ощадні союзи, лізингові фонди тощо).

Світова практика дає багато прикладів існування кредитних установ, які не мають статусу банків, тобто спеціалізованих небанківських кредитно-фінансових установ. У всьому світі спостерігається тенденція до їх зростання.

Нормативна база щодо діяльності фінансових посередників відрізняється від нормативної бази банківської системи. По-перше, нормативне регулювання діяльності банків здійснюється практично за всіма ланками діяльності банків одним державним органом – Національним банком України, а нормативне регулювання небанківських фінансово-кредитних установ – кількома органами. По-друге, є дві групи нормативних документів щодо регулювання діяльності небанківських фінансових установ: загальні документи щодо діяльності будь-якого та окремі документи щодо регулювання діяльності конкретного посередника. Тому нормативна інформація може класифікуватись за регулюючими органами, фінансовими посередниками і напрямками, що регулюють ці державні органи (рис.3.).

Згідно із наведеною схемою [1, с.79] нормативна база щодо діяльності посередників формується Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг, Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку, Національним банком. При цьому функціями Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг є загальні питання діяльності фінансових посередників(ведення реєстру, фінансового моніторингу, заходів впливу, плати за ліцензування, вимоги до облікової та реєстраційної системи) і питання нормативної бази конкретних фінансових посередників за всією діяльністю (крім регулювання банківських операцій). Національний банк лише регулює питання ліцензування банківських операцій, які здійснюються небанківськими фінансовими установами.

Щодо суб’єктів кредитування потрібно розглянути ще одну форму кредитування – це комерційне кредитування. Законом України «Про підприємства в Україні» передбачено, що підприємство може поставляти продукцію, виконувати роботи, надавати послуги в кредит із сплатою покупцями відсотків за користування цим кредитом. Для оформлення таких угод застосовуються векселі. Законодавство України про обіг векселів складається із Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі, Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» та Закону України «Про обіг векселів в Україні». Постановою Правління НБУ №258 від 28.05.99 було затверджено «Положення про операції банків з векселями».

 

Рис.3. Класифікація нормативної бази небанківських фінансових установ щодо питань кредитування.

Сучасні грошово-кредитні відносини в аграрному секторі економіки через ряд об’єктивних і суб’єктивних чинників, недосконалість фінансового права відчутно ускладнені і тому потребують, з одного боку, науково-обгрунтованих підходів до організації кредитування, з іншого – використання апробованих практикою правових інструментів для забезпечення безперервності й необхідної віддачі грошово-кредитного процесу.

У нормативно-правовому (організаційному) сенсі доцільно забезпечити наступне:

1. Покращити регулятивну базу, в тому числі закони, які захищають права кредиторів. Зокрема, Прийняти Закон України «Про банківське кредитування аграрних підприємств», де б враховувались об’єктивні закони функціонування кредиту, принципів та умов організації кредитування сільськогосподарських товаровиробників, де визначити відповідальність, банку, позичальника і держави.

На нашу думку даний закон має :

-          охоплювати всі види банківських кредитів, включати кредити, які зараз неналежно розвинені – іпотечний, консорціумний, довготермінове кредитування, форми і методи кредитування (кредитна лінія, овердрафт, контокорент);

-           регулювати проведення інших активних операцій, що не належать до категорії банківського кредиту. Але, здійснюючи які, банки набувають права кредитора, а особи, на чию користь проведено операцію, зобов’язані згідно з укладеною угодою сплачувати певні грошові внески (факторинг, форфейтинг, лізинг, авалювання, акцептування, врахування векселів, надання гарантій порук та ін.);

-          визначити порядок здійснення моніторингу у процесі кредитування;

-          розкривати проблеми страхування кредитних ризиків;

-          передбачати інфляційні моменти та інші важливі питання.

Прийняття нового закону, який би регулював кредитування в аграрній сфері, на нашу думку, дасть змогу збільшити обсяги банківського кредитування аграрних підприємств, зменшити ризики у сфері активних операцій банку.

2. Сформувати інфраструктуру кредитних операцій. НБУ має розробити:

- нове положення про кредитування ;

- методику оцінки кредитного ризику та управління ним;

- положення «Про роботу з проблемними кредитами».

3. Необхідним є також розробка єдиної методичної бази організації кредитування. Якщо керуватись вказівками Національного банку України, то банки зобов’язані розробити та затвердити за рішенням відповідного органу банку внутрішньобанківське положення про порядок проведення кредитних операцій і методику проведення оцінки фінансового стану позичальника та ряд інших.

Перелік методичної документації, що її рекомендує Національний банк України, на думку А.Ковальчука та Я.Чайковського, не повний, що зменшує ефективність організації кредитування. Цей перелік доцільно доповнити такими методичними вказівками:

-          положенням про кредитні комітети банку та кредитні комісії філій;

-          положенням про порядок прийняття рішень щодо надання кредитів;

-          регламент здійснення кредитного моніторингу;

-          регламент роботи із заставою під час проведення кредитних операцій;

-          порядок укладання договорів на страхування майна. Наданого в заставу;

-          методи управління проблемними позиками.

Методологічною базою правового забезпечення кредитної політики комерційних банків є:

– принципи банківського кредитування;

– основи надання, моніторингу та стягнення кредиту;

– джерела формування кредитних ресурсів;

– регламентація роботи підрозділу, який реалізує кредитну політику.

Отже, методологічна база повинна передбачати відповіді на коло питань, які пов’язані з організацією процесу кредитування, тобто: згідно яких основ, особливостей здійснюватиметься кредитування, які джерела може залучати банк для ресурсного забезпечення кредитування, як регулюються взаємовідносини між суб’єктами кредитних відносин, хто організовує роботу з кредитування.

Згідно Положення НБУ "Про кредитування" основними принципами кредитування юридичних та фізичних осіб усіх форм власності є: забезпеченість, повернення, строковість, платність та цільова направленість.

Вплив на формування та реалізацію кредитної політики комерційного банку мають законодавчі проблеми, пов'язані з розвитком ринку забезпечення кредитних зобов'язань. Згідно принципу кредитування – забезпеченості кредиту, банк повинен мати право для захисту своїх інтересів в процесі кредитування, тобто недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальника. Тому надійність забезпечення безпосередньо впливає на ефективність кредитування банківською установою. Наслідком ненадійності забезпечення є виникнення проблемних кредитів, безнадійної заборгованості тощо. Для того, щоб ризик забезпечення позики звести до мінімуму, цивільне законодавство України передбачає способи забезпечення виконання зобов'язань, які полягають у встановленні додаткових гарантій для задоволення вимог кредиторів.

В сучасній практиці кредитування найбільшого поширення набуло надання позичок під забезпечення товарно-матеріальних цінностей. Рідше банками використовуються в якості забезпечення векселя і цінні папери, депозитні рахунки підприємств, рухоме і нерухоме майно позичальника.

Недосконалість заставного законодавства обумовлює непопулярність багатьох форм застави. При невиконанні позичальником своїх зобов’язань предмет застави не зразу переходить в розпорядження банку, а лише після рішення арбітражного суду, що може негативно позначатись на споживчих якостях (може властивостях) закладених цінностей, розтягує строки погашення вже прострочених позик і таким чином погіршує якість кредитного портфеля.

Найбільш важливими критеріями оцінки прийнятності забезпечення кредитування підприємств аграрної сфери, на наш погляд, виступають:

-          швидкість реалізації (ліквідність);

-          стабільність цін;

-          об’єм;

-          режим зберігання.

Кожний критерій повинен мати відповідну систему оцінки. При умові, що забезпечення відповідає необхідному рівню якості, здійснюється кредитування підприємств; якщо забезпечення не відповідає критерію, то фінансова установа має право вимагати більш прийнятного забезпечення або відклонити заявку на кредит. Оцінка якості забезпечення утруднена тим, що носить, як правило, суб’єктивний характер. При цьому багато залежить від методик експертних оцінок і компетентності самих працівників кредитних відділів.

Вказані способи забезпечення зобов’язань сільськогосподарського товаровиробника розрізняються за ступенем дії і методам досягнення мети – спонукати позичальника добросовісно виконати свої зобов’язання. Тому від оптимального вибору кредитною організацією способу забезпечення зобов’язань багато в чому буде залежати поведінка позичальника.

Необхідно підкреслити, що кредит повинен надаватись на здійснення відповідної господарської операції, а не на забезпечення як саме по собі. Якщо сама основа кредитної угоди пов’язана з підвищеним ризиком, було б помилкою надати кредит навіть під добре забезпечення, використавши його як джерело погашення боргу. Тому питання забезпечення бажано вирішувати після того, як кредитна організація визначила угоду прийнятною для себе.

Форми забезпечення повернення кредитів, організаційно-економічні прийоми видачі позик, а також методи кредитного забезпечення є похідними інструментами в структурі кредитного забезпечення. Їх вибір визначається результатом комплексної оцінки кредитоспроможності потенційного позичальника.

У вітчизняній банківський практиці та і у практиці більшості країн найбільш поширеною, ефективною і безпечною формою забезпечення є застава. Так, протягом останніх років частка застави займає до 80–90 % в сукупності всіх форм забезпечення, які використовуються українськими комерційними банками при кредитуванні.

До переваг застави варто віднести те, що:

По-перше, в заставі відбувається поєднання правового і речового характеру майна, що забезпечує його збереження до моменту виконання зобов'язань боржником.

По-друге, застава зберігає право власності аж до припинення основного зобов'язання.

По-третє, прийнявши заставу як форму забезпечення кредиту, вирішується щонайменше два питання: ліквідність або здатність до швидкої реалізації, та надійність, під якою розуміють безпеку з точки зору збереження вартості.

Розмір застави для забезпечення кредиту визначається комерційним банком самостійно залежно від ліквідності і платоспроможності підприємства. При цьому банки керуються «Положенням про порядок формування та використання резерві для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями» і відносять позичальника до однієї з п’яти категорій ризику: «А» - стандартний, «Б» - під контролем, «В» - субстандартний, «Г» - сумнівний, «Д»- безнадійний. При цьому співвідношення суми кредиту до вартості застави становить : Категорія «А» - 1:2, «Б» - 1:2,5, «В» - 1:5, «Г» - 1:10.

Однак, поряд з цим, незважаючи на дані переваги застави, банки не приймають в окремих випадках заставу як форму забезпечення кредиту. Це пов'язане, передусім, із тим, що правові норми, які регулюють дані відносини, не сповна відповідають вимогам часу. Так, варто було б розширити способи реалізації майна, не тільки через публічні аукціони, але іншими способами, які дозволені чинним законодавством. Крім цього, нерухоме і окремо рухоме майно повинно обов'язково реєструватися в спеціальних державних реєстрах, що дозволить суттєво зменшити махінації та шахрайство із заставленим майном і, відповідно, захистить інтереси кредитора. У зв'язку із розглядом законодавчої сторони заставних відносин в якості форми забезпечення, доцільно відзначити, що хоч застава і має чітке правове регулювання, проте сама процедура заставних відносин між заставодавцем і заставодержателем є на сьогодні досить складною. Для їх ефективної реалізації необхідно, щоб банківські працівники мали відповідні знання та досвід не тільки в економічних галузях, але і у юриспруденції. Тому в усіх розвинених країнах, а також в більшості країн, що розвиваються, перелік способів забезпечення боргових зобов'язань є відкритим, тобто поряд із передбаченими законом, приймають будь-які інші, які б мали договірний характер і забезпечували виконання зобов'язань. Позитивним прикладом в цьому може бути Росія, законодавством якої закріплено відкритий перелік способів забезпечення. Такими способами забезпечення, окрім традиційних, передбачених Цивільним кодексом та положенням "Про кредитування", мало б бути: уступка вимоги та перевід боргу, утримання та способи передачі майна боржника тощо. Виходячи із вітчизняної банківської справи, найбільш вдалими на сьогодні можуть бути такі способи забезпечення повернення кредиту, як уступка вимоги і перевід боргу, що юридичною мовою означає заміну відповідно кредитора і боржника.

Удосконалення економічних форм кредитного забезпечення аграрної сфери вимагає серйозної уваги до питань планування, регулювання кредиту, організації контролю і стимулювання. В якості складових елементів структура кредитного забезпечення включає методи кредитного забезпечення, організаційно-економічні прийоми видачі і погашення позик, форми забезпечення їх повернення, оцінку якості кредитних вкладень, а також здійснення банківського контролю (кредитний моніторинг).

 

Список використаної літератури:

1.      Арістова А.М. Аналіз діяльності небанківських фінансових установ // Фінанси України. – 2004. – №12. – С. 77-82.

2.      Гальчинський А. Теорія грошей: Навч.посіб. – К.: Основи, 1996. – 413 с.

3.      Ковальчук А.І. Банки. Кредит.Фінанси: Законодавчо-правовий вимір. – К.: Парламентське видавництво, 2004. – 259 с.

4.      Пиріг Г.І. Використання внутрішніх і зовнішніх фінансових ресурсів у кредитуванні сільського господарства // Економіка АПК. – 2004. – №4. – С. 73-78.

5.      Чайковський Я. Сучасний стан та перспективи розвитку банківського кредитування // Банківська справа. – 2005. – №5. – С. 36-47.