УДК 338.43
О. І. ПАВЛОВ, к.і.н., доц.,
кафедра філософських та соціально-політичних наук
Одеський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України
УПРАВЛІННЯ ЗЕМЕЛЬНИМИ РЕСУРСАМИ СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ УКРАЇНИ
Ключевые вопросы, которые рассматриваются:
· Аналіз земельних ресурсов сельських територій в контексте концепции месторазвития.
· Определение функционально-управленческих ландшафтных моделей.
Key questions which are considered:
· Analyse resources of land of rural territories in context of locality development conception.
· Define functional-management model of landscape.
Постановка проблеми. Розвиток сільських територій України значною мірою залежить від створення ефективної системи управління земельними ресурсами. У економічній літературі цій проблемі приділяється велика увага.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Раціональному використанню земель сільськогосподарського призначення присвячена праця Н. Титової [1], теоретичним основам землеустрою – А. Третяка [2], регулюванню системи землекористуванню – М. Лавейкіна [3], удосконаленню земельних відносин – П. Саблука [4].
Метою написання даної статті є розгляд управління земельними ресурсами у контексті ландшафтної організації сільських територій. До її основних завдань віднесені наступні:
– оцінка земельних ресурсів з позиції концепції місцерозвитку;
– диференціація ландшафтів та визначення їх функціонально-управлінських моделей;
Виклад основного матеріалу. Сутнісний характер сільських територій знаходить свій прояв у тому, що виробничо-господарська діяльність у їх межах відбувається у безпосередньому зв’язку з природним середовищем. Результати цієї діяльності значною мірою залежать від використання земельних ресурсів. Разом з тим, сільські території це не тільки просторовий та ресурсний базис виробництва, а й природне середовище та місце життєдіяльності майже третини населення України, для якого вони виступають місцерозвитком.
Авторство концепції місцерозвитку належить теоретикам євразійства – М. Алексєєву, Г. Вернадському, П. Савицькому та ін. Ця концепція містить значний світоглядний та методологічний потенціал для розвитку села на засадах територіального підходу. Щодо самого поняття “місцерозвитку ”, то П. Савицьким визначав його як “єдине ціле” й одночасно як географічний, етнічний, господарський та історичний “ландшафт” [5, с. 284]. Тобто, кожний двір, кожне село мають своє місцерозвитку. З огляду на це розглянемо такі дві проблеми сільського місцерозвитку як захист природного середовища та перетворення селянина на господаря землі.
Розв’язання першої з них лежить у площині конкретної сільської теорії – місцерозвитку як фізичного простору, в межах якого існують і розвиваються представники рослинного, тваринного світу та людина. Звісно, що у використанні ресурсного потенціалу сільських територій, у першу чергу, сама природа робить вибір, впливаючи на характеристику рельєфу, сталість або несталість ландшафтної рівноваги. Але свідомий вибір робить саме людина. Поки цей вибір є не на користь природного середовища: посилюється техногенне навантаження на довкілля, відбувається виснаження земельних ресурсів. Для виправлення такого становлення сформовано новий науковий напрям – “екогомологію” або “природолюдинознавство”, в межах якого досліджується органічний зв'язок людини і довкілля [6, с. 32]. Але поки що цей науковий напрям не враховується при регулюванні земельних відносин. Так, подрібнення земельних ділянок унеможливило їх належну охорону та раціональне використання. З іншого боку, перехід земель у приватну власність послабив контроль з боку держави за землекористуванням. Для його екологізації, захисту ґрунтів від деградації, збереження та відтворення їх родючості потрібно вивести з обробітку малопродуктивні і деградовані землі, оптимізувати структуру посівних площ за рахунок зменшення питомої ваги зернових і технічних культур та збільшення – кормових культур.
Підвищення ефективності господарювання на селі сьогодні багато в чому залежить від поліпшення орендних земельних відносин, оскільки понад 4,4 млн селян реалізують своє право на землю через орендні відносини. До позитивної тенденції слід віднести зростання удвічі за останні два роки кількості договорів оренди терміном понад 5 років [7, с. 26]. На нашу думку, термін оренди земельних ділянок має складати від 5 до 10 років, що задовольнить як інтереси селян, так і держави. Зокрема, це дасть можливість гнучко реагувати на зміни ціни орендної плати, здійснювати агротехнічні заходи, використовувати землі за призначенням, підтримувати оборот земель, сприятиме запобіганню закріпачення селян. З метою перетворення селянина з власника земельних часток (паїв) на їх господаря доцільно також оптимізувати розміри земельних ділянок за рахунок їх деконцентрації в руках одного суб’єкта господарювання, з одного боку, та подальшої парцеляції земель – з іншого. Поряд з фермерськими та особистими селянськими господарствами слід розвивати й різні види сільськогосподарської кооперації, що у свою чергу потребує розширення кредитування виробників, розширення мережі дорадчих служб, постачання на село сучасних засобів виробництва, мінеральних добрив, засобів захисту рослин.
Внаслідок виконання сільськими територіальними утвореннями агропродовольчої функції відбувається взаємодія сільськогосподарського виробництва з ландшафтом як природною основою території. За рівнем господарського використання ландшафти поділяються на агроландшафти, або сільськогосподарський тип земель (з високим, середнім і низьким ступенем антропотехногенного навантаження), рекреаційні ландшафти (оздоровчі, туристичні, історико-культурні) і природні ландшафти (екосистеми).
Ландшафтна організація сільського буття, на нашу думку, має здійснюватися з урахуванням законів фізичної економії, яка досліджує відповідність господарювання об’єктивним законам природи, що потребує у першу чергу реструктуризації земельного фонду. Згідно з рекомендаціями фахівців, для забезпечення екологічної рівноваги в природі активний сільськогосподарський обробіток слід здійснювати лише на одній третині території. Стільки ж має бути відведено для несільськогосподарської діяльності, інші площі повинні залишатися в природному стані. З метою оптимізації сільськогосподарського землекористування необхідно до 2020 р. вивести з інтенсивного обробітку 8–12 млн. га. Орних земель, що дозволить знизити рівень розораності території до 47–34 % [8, с. 15]. Ураховуючи наявність в Україні значної частини еродованих і деградованих земель, саме їх доцільно перевести в природні кормові угіддя, що водночас позитивно позначиться на здешевленні продукції скотарства, відродженні тваринницької галузі в цілому. Інший напрям поліпшення землекористування пов'язаний із законодавчими заходами, що суттєво обмежують використання сільськогосподарських ухід під промислову та житлову забудову. Виведення значної частини земель з обороту потребує додаткових коштів для відшкодування втрат власниками земельних паїв. Технологічний аспект поліпшення землекористування передбачає впровадження ресурсозберігаючого, екологічно безпечного виробництва сільськогосподарської продукції, застосування досконалих агротехнічних прийомів і технічних засобів. Реалізація зазначених заходів, у свою чергу, потребує проведення моніторингу сільськогосподарських земель, за результатами якого доцільно визначити, насамперед, території, на яких є можливість виробляти екологічно чисту продовольчу продукцію, а також таких, які потребують термінового державного втручання для запобігання екологічного лиха.
Поки що недостатньо використовуються у господарських цілях землі рекреаційно-оздоровчого та природного призначення, значна частина яких перебуває у межах сільських територій.
Рекреація безпосередньо пов’язана з природним середовищем, його здатністю відновлювати життєві сили і здоров’я людей. З цієї причини оздоровчо-рекреаційна функція сільських територіальних утворень виглядає такою ж природною, як і сільськогосподарська, а тому має розглядатися як перспективна. Передусім це стосується Українських Карпат та Причорномор’я, які відрізняються найбільшою різноманітністю рекреаційних ландшафтів. У Карпатах, окрім рекреаційних і людських ресурсів, що сприяють розвитку зазначеної функції, у ролі інших чинників виступають найвищі в країні щільність сільського населення, середня людність сільських поселень і найнижчий рівень урбанізації. Причому тут поєднано кілька природно-рекреаційних ресурсів, гірський рельєф, значні лісові масиви. Наприклад, в Івано-Франківській області зосереджено 8,6% річкового стоку України, 8% площі земель лісового фонду, 2,6 тис. га водно-болотних угідь, понад 300 джерел мінеральних вод [9, с. 49]. Однак вони поки що недостатньо використовуються.
Надзвичайно багатий не тільки на родовища лікувальних вод та грязей, але й на ліси, сприятливі кліматичні умови, гідрологічні та ландшафтні особливості місцевості Закарпатський регіон. Серед них найбільш потужним є лісовий рекреаційний комплекс, який займає 543,6 тис. га або 49,2% території. Тут нараховується 16 санаторіїв, 14 санаторіїв-профілакторіїв, 3 пансіонати та будинки відпочинку, 12 турбаз та 26 інших баз відпочинку, які зосереджені переважно в селах або в районних центрах. Але за показником курортної освоєності території (два ліжко-місця на 1 км2) область поступається сусіднім країнам. Наявні природно-рекреаційні ресурси використовуються лише на 4,3%, а їх економічний ефект становить 9% від виробленого в промисловості валового продукту [10, с. 105–106].
Значні резерви в наданні населенню оздоровчо-рекреаційних послуг мають сільські території півдня України. Переваги цього регіону перед іншими – у значній тривалості теплого періоду року, наявності морського узбережжя, лікувальних властивостях грязей та рапи приморських лиманів, запасах мінеральних вод. У регіоні знаходяться 36% санаторно-курортних закладів України тривалого перебування [11, с. 45, 46]. До того ж оздоровчо-рекреаційні об’єкти розташовано поблизу великих приморських міст, які є привабливими для туристів. Регіон представлений потужним агропромисловим комплексом, що дозволяє йому поєднувати оздоровчо-рекреаційну та продовольчу функції.
Функціональне призначення природних територій та об’єктів природно-заповідного фонду полягає у забезпечення ландшафтного та біологічного різноманіття, створенні передумов для раціонального природокористування і природо регулювання. Загальна площа природно-заповідного фонду України становить 2398,7 тис. га., що дорівнює 4 % державної території, з них частка територій та об’єктів місцевого значення займає площу в 1108,5 тис. га., які розташовані переважно сільській місцевості, але майже не використовуються для її економічного зростання.
Ландшафтний менеджмент складається з різних управлінських моделей, які визначаються специфікою та функціями аграрних, рекреаційних та природних ландшафтів (рис.1.). Залежно від особливостей використання ландшафтів, ступеня антропотехногенного навантаження на природні території застосовуються різні функціонально-управлінські моделі. Так, для агроландшафтів (сільськогосподарського типу земель) більш сприятливою є модель інтенсивного розвитку з ресурсообмеженою спрямованістю, яка спроможна підвищити конкурентоспроможність галузі за рахунок впровадження інноваційних технологій та сприяє екологізації агровиробництва. В основу управління рекреаційними ландшафтами покладено стратегію обслуговувально-ресурсоспоживчого розвитку, оскільки їх мобільність стримується саме нерозвиненістю господарського комплексу і відповідної інфраструктури. Запропонований підхід водночас підсилить оздоровчо-рекреаційну функцію сільських територій. Управлінська модель природних ландшафтів має природоресурсозберігаючу орієнтацію з огляду на підвищення ролі сільських територій та їх природного складника в забезпеченні сталого розвитку, гармонізації відносин між соціумом, виробництвом та довкіллям. Розглянуті моделі ландшафтного менеджменту мають бути задіяні системно, що зумовлено тим, що функціональність об’єкта забезпечується комплексним використанням кількох ресурсів одночасно і, навпаки, певний ресурс має кілька призначень.
Рис. 1. Типи ландшафтів та їх функціонально-управлінські моделі
Втілення в життя означених функціонально-управліньких моделей у значній мірі залежить від ефективного використання матеріального, фінансового, людського потенціалів сільських територій та надання ним державної підтримки.
Список використаних джерел
1. Землі сільськогосподарського призначення: права громадян України: Наук.-навч. посіб. / За ред. д-ра. юрид. наук, проф. Н.І.Титової. – Л.: ПАІС, 2005. – 368 с.
2. Третяк А.М. Теоретичні основи землеустрою. – К.: ІЗУ УААН, 2002. – 152 с.
3. Лавейкін М.І. Регулювання системи землекористування в Україні. – К.: РВПС України НАН України, 2002. – 376 с.
4. Саблук Т.П. Розвиток земельних відносин в Україні. – К: ННЦ “ІАЕ”, 2006. – 396 с.
5. Савицкий П.Н. Континент Евразия. – М.: Аграф, 1997. – 464 с.
6. Злупко С. Екогомологія – новий науковий напрям сучасності (причини і умови формування) // Регіон. економіка. – 2004. – № 3. – С. 33–44.
7. Трансформація земельних відносин до ринкових умов: Матеріали Одинадцятих річних зборів Всеукраїнського конгресу вчених економістів-аграрників 26–27 лютого 2009 р. – К.: ННЦ “ІАЕ”, 2009. – 116 с.
8. Соціально-економічний розвиток аграрного сектора в інтересах суспільства // Економіка України. – 2005. – № 4. – С. 4–20.
9. Приходько М.М. Рекреаційні ресурси Івано-Франківської області та їх використання // Укр. геогр. журн. – 2003. – № 1. – С. 49–52.
10. Лендьел М. Туризм як стимул для розвитку. Перспективи цієї галузі в контексті інтересів регіонів України // Розвиток громад і регіонів України: Проект Київ. центру Ін-ту Схід – Захід / В.Гудак, Г.Линевич, О.Бойко-Бойчук та ін.; За ред. С.Максименка. – К.: Логос, 1999. – С. 94–132.
11. Коржунова Н.В. Гармонізація розвитку та функціонування рекреаційної та аграрної сфери Причорномор’я // Економіка АПК. – 2002. – № 4 (90). – С. 44–49.